9
Зокрема, за словами ієрарха Константинопольського Патріархату, «Закарпаття історично і канонічно до самого приходу радянських окупаційних військ в середині ХХ століття канонічно входило до юрисдикції саме Вселенського патріархату і цей край ніколи не був «канонічною територією» Московського патріархату».
В Константинополі звертають увагу, що ще на початку ХХ століття землі Закарпаття і Галичини, які входили до складу Австро-Угорської імперії, вважались канонічною територією Вселенського Патріархату. У зв’язку із цим член Синоду Російської Церкви митрополит Київський Антоній (Храповицький) з метою здійснення в цих українських землях опіки над православною паствою, письмово звертався про дозвіл і благословення до Вселенських патріархів, і навіть просив з цією метою надати йому титул екзарха Вселенського патріарха в Галичині і Закарпатті.
Архієпископ Іов нагадує, що після входження Закарпаття до складу Чехословаччини Собор Вселенського Патріархату на чолі з патріархом Мелетієм IV 4 березня 1923 року остаточно затвердив канонічну приналежність православних парафій на Закарпатті до юрисдикції Вселенського Патріархату, де вони й перебували до приходу радянських окупаційних військ.
Екзархом для Закарпаття і Чехословаччини вважався ієрарх Вселенського Патріархату архієпископ Празький Савватій (Врабец), який призначив адміністратором Православної Церкви Закарпаття під юрисдикцією Вселенського Патріархату протопресвітера Михайла Попова. Наприкінці 1940 року архієпископ Савватій (Врабец) просив Вселенського патріарха Веніаміна висвятити о. Попова на єпископа для Закарпаття під юрисдикцією Вселенського Патріархату. Проте навесні 1942 р. німці заарештували архієпископа Савватія, він три роки перебував у концтаборі Дахау (1942—1945). Після звільнення не був допущений новою окупаційною адміністрацією (тепер вже радянською) до виконання своїх обов’язків, оскільки відмовлявся порвати з Вселенським Патріархатом. До кінця життя він піддавався гонінням і тиску з боку комуністичного режиму, помер 14 грудня 1959 р.
Ще трагічніше склалася доля адміністратора Закарпатської єпархії Вселенського Патріархату протопресвітера Михаїла Попова. 13 червня 1944 р. він був заарештований нацистами за підозрою у хрещенні єврейських дітей. Наприкінці грудня 1944 р. о. Попова було вислано до Німеччини на примусові роботи, проте під час перевезення йому вдалося втекти. На початку квітня 1947 р. в Будапешті о. Попов був заарештований вже радянськими органами НКВД. 9 вересня 1947 р. його за звинуваченням у «антирадянській діяльності» засудили до 25 років ув’язнення. Його відправили до концтабору в Воркуту (Комі АРСР), де він імовірно загинув як мученик за віру.
В Константинополі наголошують, що структури Вселенського патріархату на Закарпатті в 1946 р. «були насильно приєднані за допомогою каральних органів НКВД до Московського патріархату, а тих, хто відмовлявся, репресували і знищили як мучеників за віру Христову. І, що важливо, Константинополь ніколи, жодним актом не визнавав знищення комуністичним режимом на Закарпатті єпархії Вселенського патріархату і приєднання її до іншої юрисдикції. Це приєднання було неканонічним і насильницьким. І це було не 300 років тому, а в 1946 році», - каже представник Константинопольського патріархату архієпископ Іов.
«Як бачимо, поширення юрисдикції Вселенського патріархату на українські терени і українську діаспору має пряму історично-канонічну тяглість. Тож всі закиди на адресу Константинополя щодо «вторгнення на чужу канонічну територію» тут є безпідставними, бо як від 860 та 988 років, так і від 1686 і до 1946 років Константинополь завжди мав на різних теренах сучасної України свої канонічні структури», - каже архієпископ Іов.
Архієпископ Іов (Геча) - доктор богослов'я, професор Інституту вищих досліджень в галузі православного богослов'я при Православному центрі Вселенського патріархату в Шамбезі (Швейцарія) і Паризького католицького університету (Франція), постійний представник Вселенського патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві, співголова Об'єднаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Православною та Римо-Католицькою церквами. З благословення Вселенського патріарха Варфоломія був одним із головних спікерів Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті 19-26 червня 2016 року. Володіє англійською, французькою, грецькою, українською, російською та італійською мовами. Глибоко знається на українській церковній історії. Докторську дисертацію захистив на тему «Літургійна реформа митрополита Киприяна Київського (1330 — 1406 рр.)».
