21
Літературно-художній часопис "Річ", 11 лютого 2019
Колись українці іще від Різдва аж до самого Стрітення несли радість коляди від хати до хати. Сьогодні ж про це знають хіба фольклористи або безпосередні носії давної, як світ, колядницької традиції. Певно, що в кожному регіоні України та традиція своя, неповторна, та одна з найоригінальніших і найліпше збережених – гуцульська. Саме про неї, про гуцульську коляду, говоримо з науковим співробітником музею Івана Франка у с. Криворівня, березою, тобто керівником колядницької партії, з 30-річним стажем Василем Зеленчуком. Свого часу Василь зробив дуже багато для того, щоб гуцульська коляда була: ще юнаком записував від старожилів Криворівні давні коляди, вчився сам їх співати, а потім став ділитися любов’ю до коляди з молодшим поколінням – аби не затратили пам’яті, аби тривали в традиції своїх дідів-прадідів.
У неквапній розважливій бесіді Василь розмірковує про значення коляди, тлумачить приховані сенси, закодовані в таких начебто простих словах, розкриває таємницю кодексу честі колядника, спираючись на досвід тих, хто, попри політичні заборони і люті гірські морози, з великою шаною і любов’ю до традиції ніс коляду до кожної хатини на високих схилах гір. «Приїхáйте до нас на коляду!» – щиро запрошує Василь Зеленчук, а ви, поринувши у вир його серйозних, іноді присмачених жартом роздумів про коляду, мимоволі відповідаєте: «А таки приїдемо! Дєковáть за запросини!»
– Василю, чим для Тебе є коляда? Долученням до традиції, часом спомину про дідів і прадідів, символом єднання?
– Мені дуже близьке визначення коляди, яке колись зробила американська театральна режисерка з українським корінням Вірляна Ткач. Вона досліджувала гуцульську коляду, популяризувала, завдяки їй наші колядники мали змогу колядувати в Америці. Так от вона якось сказала, що коляда – це стан, коли мертві, і живі, і ненароджені люди з одної родини збираються за столом, аби заколядувати «Ци дома, дома, цей пан господар». Мені здається, що чогось кращого тєжко придумати. А щоб пояснити, чим для мене самого є коляда, скажу таке. Якби намалювати коло моїх зацікавлень – те, чим живу, і провести через центр лінію, то половину я віддав би на коляду. А може, навіть цього було б замало.
Якось так виходить, що відчуття важливості коляди з роками змінюється. Коли я малим, років 14-15, почав березува́ти, коли ходив колядувати, розумів, що люди цьому радуються, бо роки-рокенні сего не виділи, а я для людей був як играшка. «Диви, єке мале, а березує», – дивувалися. А потім був такий чєс, що я зовсім не задумувався над тим, чого сáме так колядую. Треба колядувати – та й усьо. Люди сего хотєт. А за останні 4-5 років я зрозумів, що не все так просто. Що коляда – це давна гуцульська молитва. Кожної неділі в церкві правиться служба, раз на рік збирається багато священиків і відправляють храмове богослужіння, господиня в хаті щодня править свою «службу», а господар – свою, і лише раз на рік він кличе до себе інших господарів, аби йому відправили «службу» колєдницку.
Хтось порівнював гуцульську коляду з мантрами, коли ти повинен досягнути нірвани, вичитуючи певні тексти. Мені здається, що я кілька разів перебував у такому стані. Це було тоді, коли ми колядували у Домініканському соборі у Львові за живих і за вмерлих (зараз говорю про публічні колядування). За вмерлих воднó колядується глибше, як за живих. Для мене та коляда була особлива. Схожі відчуття мав на Майдані у 2014-му, особливо коли ми колядували маленьким дітям. Це було 16 січня, ще до тих перших ґанджів майданівських. Я тоді сказав, що ми маємо заколядувати для маленьких діточок, які лише народилися – наших Іванків, Володиків, Катрусь і Павликів – і які мали б вільно чути себе на цій землі. Тодішня коляда була така світла! Певно, така сама, як ті діти. Пізніше відчуття великої врочистості, відповідальності за то, що говориш у коляді, було ще у львівському театрі імені Марії Заньковецької для хлопців, яких убили на Майдані, а наступного року – для хлопців, які загинули на сході. А у 2018-му така коляда була у Домі Франка (йдеться про Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, – ред.), коли ми колядували заупокійну коляду при свічках. Було таке відчуття, ніби біля тебе Іван, Ольга, Петро, Андрій, Тарас, Анна (йдеться про Івана Франка, його дружину Ольгу та дітей, – ред.). То було щось дивнé.
Звичайно, що є окремі моменти, які запам’ятовуються, коли колядуємо вдома, у Криворівні. Бо не за кожних померлих однаково колядується, як і не кожним дітям. Якщо дитина сидить у ґаджеті чи, скажімо, дивиться телевізор, це багато змінює. Але навіть тоді ми колядуємо, маємо такий обов’язок. Навіть якби ціла хата п’яних була, мусимо провести свій обряд.
У нас був дуже цікавий випадок. Може, треба розказувати про щось файне, а я не знаю, ци то файне, ци не файне. Ми прийшли до одної хати, де жив чоловік, який страшенно пив. Він сам був чорнобилець. Дуже добрий чоловік, нікого не скривдив, кому міг – тому поміг, але пив страшенно, потикався селом, часом зачіпався до приїжджих туристів. Одного року ми прийшли до нього під хату з колядою, та й стоїмо. Тут втворє́ютси двері, він виходить (такий п’єний, що навіть нас добре не впізнає) та й каже: «Прошу, коляднички, до хати». А в колядника є кодекс честі: якщо тобі відкрили двері, маєш зайти всередину, аби яка та хата була. Ми заходимо, підтримуємо його, аби не впав, і бачимо, що він щось хоче зробити. Іде до полиці, бере хліб, свічку і каже: «Заколядуйте коляду за мою маму». Ми мало коли таке практикуємо, аби лише вмерлá коляда була в хаті. Але так і зробили… Не раз заходиш до хати, там три поверхи мисок на столі, а коляди нема. А тут тільки хліб і свічка, а коляда була.
– Відколи Ти залучений у це колядницьке коло (недарма ж гуцули, коли колядують, стають у коло)? Скільки вже років березуєш?
– Та вже тридцять. Торік був 30-й рік мого колєдовання, сего року 30-й – березовання. Я став березою, коли мені було всього 15 років, і дуже дивуюся, що старші ґазди довірилися такій дитині. Для мене це загадка досі. Тоді в моїй партії був музикант з 1907 року. У нас навіть є фотографія: найстарший і наймолодший учасник колядницького гурту. То така реліквія в альбомі. Різниця не мала і не велика – 66 років. Другий чоловік був з 1912 року – Гаврилом звався. Далі йшов мій тато – з 1933-го, ще один колєдник був з 1939-го. Але основна партія – люди з 1955–1962 років народження. Як так сталося? Комуністи загрозили колєду, та й коло 30-ти років колядники в Криворівні не ходили. Небагато хибувало, аби вимерли старші люди та й не лишили нам нічого.
Як то зрушило з місця? Був у нас такий цікавий священик Нестор Дзюбак, до якого у селі було двояке ставлення. З одного боку, був то дуже добрий господар, квіти садив коло хати, плів капці… Люди бунтувалися, не розуміли, що він просто красу творив довкола себе. Він багато доброго зробив для села. На зимового Николи (19 грудня, – ред.) 1988 року була в церкві служба Божа, і отець сказав: «Люди, свої традиції треба вертати назад. Я чув, що у вас колись ходили колядники. То збирайтеся і йдіть колядувати!» На тій службі був один з найстарших у селі бере́з, який потім розказував, що коли це вчув, то поки вертався з церкви до хати, згадав всі коляди, які колись колядував. Приходить він після того до нас (ми родичі) і каже, що хотів би зібрати партію. Я це вчув та й кажу: «І я від вас си не лишу», бо з малого, ще з 7-го класу, записував ко́лєди від баби й діда, так що на той чєс вже щось трошки мав. Ми того ж вечора сіли, я переписав всі кóлєди від того берези – все, що знав. Аж тут він каже, що добре було б, якби йому хто міг помагати. Так я й почав колядувати. Першого року колядував у хаті окремі коляди дівчині, хлопцеві, а під кінець коляди цей береза лишив мене на один день самого. Було дуже важко, бо ще був школярем, а ми до 8-ї ранку колядували. Пам’ятаю, я прибігав до хати, перебирався, брав торбу і біг до школи. На уроках просто засинав…
Був чєс (мені про це тато розказував), що у Криворівні не було бере́зи. Бо береза мусив або знати ко́ляди, або вміти їх читати. І тоді винаймали березу з іншого села. А керівником партії колись був не береза, а ви́бірця. Він мав зібрати колядників і тримати порядок, а береза просто був солістом, заспівував коляди та й все. Сьогодні є села на Гуцульщині, де функції ви́бірці збереглися, а є такі, де їх взяв на себе береза, а ви́бірця відповідає за фінансові справи, тобто є скарбником. Це також важливо, ви́бірцею може бути лише чесна людина, хоч нечесні люди не мали би йти в колядники.
– Як змінювалася за роки коляда? Що тобі про неї розповідав, наприклад, дідо?
– Був момент, коли колядникам заборонили носити бартки, бо були бойові, а не декоративні. Кров у гуцулів горєча, і траплялися не дуже файні випадки під час колєдо́вання. Хтось комусь нагадав про перекошену межу або втєті в чужій толо́ці смереки. Невчасно нагадав, довелося відтрембітати чоловіку (на Гуцульщині трембітають на похороні, – ред.). Тож заборонили носити бартки. Тоді колядники пішли з клябу́ками (загнута палиця). Все одно пішли.
Петро Шекерик-Доників (відомий на Гуцульщині письменник і громадський діяч першої половини 20 ст., – ред.) писав, що колядникам забороняли ходити з колядою самі священики. Був такий єпископ Хомишин при Шептицькому, непоганий чоловік, але зробив не дуже файний розпорядок щодо колядників. Основною причиною заборони були не бійки, а язичницькі коляди, в яких не згадували про Христа. Шекери́к пише, що сідав ксьондз, брав писаря, збирав усіх берез, та й разом вони укладали нові ко́ляди. Але люди все одно, пише Шекери́к, більше любили слухати старовíцьких кóлєд…
Звичайно, колядуємо й новотвори, які колись, мені здається, будуть мати велику цінність. Люди зачинають складати не коляду, а плєси на теперішні події. Наприклад, плєс про то, як розпався Радянський Союз, як постала незалежність, про той самий Майдан… То добре, бо коли колєдники плєшут, то йдут навколо церкви і розказуют людям історію – як то всьо було. Це цікавий момент. От беремо плєс:
В неділю рано сонце сходило,
сади вишневі розвеселило.
В саду вишневім цвіток біленький,
Ой народивси Христос маленький.
Подія? Подія. Або:
На небі зірка єсна засяла,
бо Україна вже вільнов стала.
Подія? Подія. А люди це чують і цьому вірять, бо колєдники не брешут – це не радіо і не телевізор. Думаю, що таким самим актуальним для наших людей колись було те, що
славний господар раненько вставав,
коників сідлав та й поле орав.
Та й поле зорав аж на три нивки.
А перша нивка – єра пшениця,
а друга нивка – єреє жито,
а трета нивка – на кукурудзу.
Це була новина. Бо для тодішньої людини були важні не телевізійні шоу чи інша біліберда – для них було головне нивку зорати в ґрунті, де каміння багато. Тому найкращі сучасні коляди – ті, що не втратили зв’язку з давним. Мені здається, що як священик буде просто переказувати текст Святого Письма, людям не буде цікаво його слухати, потрібно тлумачити, робити порівняння і т. д. Те саме можна сказати про коляду.
Туман з-за гори встає.
То не туман – то ботей овец
(це колись було актуально для людей, бо зараз, на жаль, цього вже майже нема).
За ним ішли три вівчєрики.
Але три вівчарики не прості.
Один вівчерик – світий Дмитро,
другий – світий Юрій,
а третій ‒ Ісус Христос.
Гуцул не побоявся дати Христові в руки трембіту. А чого було боятися? Христос зробив для людей усьо, то невже він не міг затрембітати гуцулам?
Та й радується рибка у морі,
орач у полі, звірка у лісі,
ластівка в стрісі, войско в облозі,
гість у дорозі, місяць у крузі.
Гуцул відчував, що є особа, на яку можна покластися. Він не дав золоту трембіту Святому Дмитрові – лиш дерев’яну, бо Дмитро (8 листопада – День святого великомученика Дмитрія, – ред.) замикає ключами землю. Він це мусить зробити, а ми мусимо перете́рпіти. За це йому досить дерев’яної трембіти – аби дуже не трубив. Святому Юрію (Юрія святкують 6 травня, – ред.) дали мідну, щоб дала бірший, сильніший звук, бо тогди все веселиться, починається нове життє. А вже Христові гуцул вручив золоту трембіту. Це дуже делікатні речі, а самі давні коляди ‒ сакральна річ! У них закладено високу моральність, тому я просто не розумію, як їх можна не колядувати. От одна з моїх улюблених:
Ой гордо пишний наш господарю,
бо ти маєш чим си гордити,
бо маєш три сади свої.
У першому саду – виноградє́чко,
у другому саду – райські пташе́чки,
у третьому саду – єрі бджіло́ньки.
Жий та й радуси! Але
Звіялиси буйні вітроньки.
Виноградєчко порозчіхало,
єрі бджілоньки порозганяло,
райські пташечки порозліталиси.
Завал! (сміється)
Стій господарю, та й не журиси:
виноградєчко порозростаєси,
райські пташечки позлітаютси,
єрі бджілоньки повертаютси.
Яка добра коляда! Вона не говорить, що в тебе у житті, чоловіче, все має бути ідеально. В тебе будуть і труднощі. Але ти не впадай у відчай, бо все буде добре. Або унікальний плєс «Летіла бджола в поле за медом». Дивовижна річ! Бджола летіла в поле за медом, на воду сіла (бо мусила припочі́ти). Топитси. Біля води сидів голуб у дубі.
Ніхто не знає серце у голубі!
А в тім голубі є щіре серце,
аби врятувати бджолу від смерти.
Він зриває листочок, мече бджолі на воду.
Бджола крильми стріпала – вгору злітала.
А голуб си втішив з того учинку,
полетів в поле на відпочинку.
Над’їхав стрілец,
здалека зочив, з дороги збочив.
Зводить стрілец курок на мушку –
тогди го бджола вжілила в ручку.
В цій коляді є заклик помогти другому навіть ціною власного життя. Та хіба тут про Христа не йдеться? Та вся ідеологія християнства в цій коляді закладена! Заповідь любові до ближнього найкраще тут відображена.‒ А як було за радянських часів?
– Боєлиси колядувати, але з другого боку… Буду нефайне щось казати, але треба казати по правді. Питают, чого колєдників заборонили. Не у всьому тогди винна була радянська влада (не виступаю її адвокатом, я про інше). Були винні і колєдники, бо зачєли багато пити і самі зніє́чили колєдницку ідею. Як правило, так у житті стається, що недобре бере гору над добрим. І навіть файні колєдники не хотіли йти колядувати, аби не публічитися, щоб не показати себе поміж нефайного товариства. Так казала моя баба, так казав тато, а я їм вірю. Хоч були села, переважно вéрхами, високо в горах, де колядували й за радянських часів. У Верховині хоч не було церкви, та було дві партії, які приходили до нашої церкви у Криворівню і плєсали. Це були переважно старші ґазди, люди, яких нічим не годен був налякати. У нас, до речі, наприкінці 80-х років був унікальний випадок: один колєдник так плєсав коло церкви, що вмер під час плєсу. Кажут, що його ніхто не міг перевершити. Нині так мало хто вміє. Бо це не стояти на місці та й бартков махати. Це має бути рух, дриґ, аби аж другому закортіло у коло стати. Має бути острó (не плутайте плєс з колядою. Бо коляда – це коли ми собі сідаємо та й медитуємо, а плєс ‒ це данец, тому там не настільки важливі слова, плєс – це новина). Та й так чоловік і вмер. Дивовижна смерть!
‒ Чому в гуцульській коляді настільки важливий музичний супровід? Які музичні інструменти незамінні в цьому ритуалі?
– У Псалмах Давидових сказано: на гуслях і темпанах співаймо хвалу Господові. Гуцули, не знаючи Святого Письма, підсвідомо відчували, що спів без музики неповний. Та й, певно, не лиш гуцули… Тому інструмент такий важливий. Бо так має бути.
Які інструменти беремо? Насамперед скрипку. Це найважливіше. Люди кажуть, що баян файно штиму́є (пасує, – ред.) під коляду. Він доповнює голос, особливо коли колядник захрипав. Але мені здається, що колядникові не можна ховати свій захриплий голос за голосом баяна. Якщо він пішов колядувати, то нехай колядує! То вже як йому того року Бог дав – більше чи менше захрипнути, а люди хай чуют, що то не мед. Це труд. В мене були такі моменти, що я, березуючи, дуже захрипав. Найдужче боєвси, що як почну колєдувати маленьким дітям, вони мут плакати. Настільки був противний голос. Але треба було колєдувати навіть так. На голос дуже погода впливає: якщо надворі дуже холодно, а в хаті тепло, то так, як струни попускаються на інструменті, так само «попускаються» голосові зв’язки. Тому скрипка мусить бути обов’язково, баян – ні.
Колись ходили, як у нас казали, «з усев музиков»: цимбал, бубон, скрипка та й флоєрка. Чого? Бо не було клубів, дискотек, концертів. Люди мали змогу набутиси кілька разів на рік. Влітку була толока з данцями, коли ґазди, котрі мали багато худоби, заготовляли сіно на зиму і запрошували робітників на поле. Люди тєжко си наробили: сіно громадили, скидали в стоги, а тогди данцували. В оцих натруджених людей, які вже повністю виклалися коло роботи, відкривалося «друге» дихання, набуток міг іти ніч і день. Були щасливі, що робота зроблена, і набувалиси. Також були колєдники. Люди сходилиси їх послухати, і ніхто з ґаздів не думав, що не може закликати гостей до хати, бо нема де всіх за стіл посадити – ніхто навіть не збирався за стіл сідати. Поки колєдники колєдували, гості стояли збоку: коло печі, коло дверей. Люди чекали, поки колядники заколядують ґаздам, ґазди символічно ще й гостей пригощали, а як ні – нема страху. А потім в хоромах провадилися данці. Колядники по сім годин набувалиси в хаті, бо було чого си набувати! Вони не сиділи за столом і не пили горілку. Старші, як правило, могли загуляти по данцю, показати молодшим, як то си робить, а молодші вже данцували, скільки могли: хлопці з дівчатами, молодші ґазди з чужими молодицями. Та й була ця троїста музика. Колись гуцули будували невеликі хати: була хата (тобто кімната, – ред.) прóлюдна, були великі хороми, і хата, в якій жили ґазди. А тепер побудують величезні хати і приймають там гостей в кращому разі двічі на рік. Є де покласти столи, а нема де затанцювати, є де покласти флєшку, а нема де душу викласти.
Окрім скрипки, важливі трембіта й роги. Це сигнальні інструменти. Трембіта рідко зараз буває у колєдниках, а роги – часто. Вони бувають трьох видів: металеві (сучасні), дерев’яні, роблені за принципом трембіти (зі шматочків дерева, повиті березовою корою), і волові. Останні – рідкість, бо на Гуцульщині таких рогів не було, їх привозили переважно з Закарпаття. Думаю, що кожний народ має віддавати Богові найкраще, що має. А трембіту і скрипку гуцули вважали саме такими – найкращими інструментами.
– Топірець, трембіта, коло – атрибути гуцульської коляди. Чи є ще якісь символи?
– Гуцул без бартки не варт нічого. Бартка мусила постійно бути в його руках, не лише під час коляди. Але одна з її функцій в колєдницький чєс – темп при плєсі, коли в такт музики її підкидають вгору. Друга функція практична: колядники нею підпираються, коли йдуть під гору або спускаються донизу. Які ще символи? Хрест. Деколи люди кладуть на хрест, з яким ходять колядники, рушник, а раніше клали повісмо – льон або коноплю, з яких роблять нитку. Повісмо на хресті означало сорочку для Христа. Бо, казали, не можна Христа голого вид хати пускати. Пасмом повісма оповивали хрест – це був одяг для Бога. Я колись казав, що доти буду колядувати, доки з того повісма сорочки собі не зроблю (хрест у колядницькій партії тримає в руках береза, – ред.). Але не кладуть уже повісмо – треба колядувати до безконечности (сміється).
– На Гуцульщині ходять колядувати лише чоловіки. Колядують переважно ґазди, але до гурту залучають молодих та зовсім юних хлопців. Відчуваєш оцю переємність традиції? Чи є кого нині вчити?
– Файне питання. Дєковáть за нього. Колись казали, що лиш старші мають ходити колєдувати. Думаю, одна з причин такого, то те, що колєдники за радянських часів перестали ходити на коляду. Молодші більше піддавалися впливам, були вразливіші. Вони працювали на роботі і боялися, бо їх могли звільнити, а в собі не мали закладеної потреби йти колядувати, і десь та ниточка обірвалася. На щастя, зараз усе інакше. Сьогодні в наших колядницьких партіях є не лише ґазди, а й парубки і навіть малі діти. У нас велика вікова різниця між колядниками. Майже в кожній гуцульській партії нині колядують школярі. Це дуже добре. Вік колядників, з якими я колядував, коливається від тих, хто був народжений 1907 року, і тих, хто народився 2006 року. Це майже 100 років! Цього року в моїй партії найстарший колядник мав 86 років, а наймолодший Іванко – 6. Ця дитина видит сего чоловіка, який не сидит під парканом, не сваритси з сусідом, а який у 86 років має дуже добрий слух, навіть голосу майже немає, але співає співанки і ми всі сидимо тихо, аби вчути то, шо він шепче. Я так думаю, що це дітям в пам’ять вріжеться, і вони муть також старатися, аби дожити до цего віку. Вони будуть пам’ятати коляду і без цього вже не зможуть жити. Чогось так хочеться вірити.
– Гуцули патріархальні?
– Питання патріархату і матріархату для мене – це як питання позитивного і негативного героя в художньому творі. От де можемо бачити патріархальність в тому, що в гуцулів ходять колядувати лише чоловіки? А може матріархальність у тому, що чоловік не годен за хатою дозирати? Але якщо серйозно, то навіть не всі чоловіки могли йти колядувати. Не жіноча це справа – гуцульська коляда. Починаючи від того, що в нас дуже холодні зими. А хто з дітьми буде сидіти вдома? Це ж не на один вечір піти колядувати! Коляда кілька тижнів триває! А хто дітям їсти зварить, якщо колядник навіть не йшов, бувало, до хати ночувати? А ще ж худоба була…
Старожили нашого села (вони вже давно померли, бо були з 1909, 1907 року народження) розказували мені те, що чули від своїх дідів (тобто йшлося про кінець XVIII – початок XIX століття): як ішла колєдницька партія з Криворівні на Різдво, то верталася до хати на Стрітення (15 лютого). Тоді парафія була велика – на кілька сіл, і колядники колядували у Криворівні, у Краснику, у Дземброні і Бистреці (села Верховинського району, – ред.). Хати в той час стояли далеко одна від одної. А сьогодні навіть коли маємо великий обхід, колядуємо від Різдва до Видоршíв (так на Гуцульщині називають Водохреща, – ред.), а коли невеликий – від Різдва до Василя. Ідеш рано з хати і вночі повертаєшся. То хіба ж то жіноча справа?
– Гуцульська коляда – то цілий епос, вінок, у якому кожна колядка має сенс. Про це вже забули у долах, але добре пам’ятають у верхах. Розкажи, які є колядки, для кого їх виконують?
– Кожний член сім’ї мав би мати свою коляду. У нас зараз такий звичай з’явився, що чоловікові і жінці колядують разом. Шкодують колядників? Я цього не розумію. Чого їх жаліти? У нас була дуже цікава сім’я: старші ґазди померли, мали трьох дітей, які вже мають свої сім’ї. То як ми до них приходимо, колядуємо тим, хто є в хаті: молодшим ґаздам – чоловікові і жінці окремо, трьом дітям окремо, а опісля ще їхнім старшим, одруженим дітям, які живуть осібно, та їхнім дітям. Потім ще вмерлу́ коляду. Це займає 2,5 години чистого колядування. Молитви забагато не буває. Кóляди для померлих дуже важливі. Хоч є люди, які не хочуть, аби в хаті їх колядувати. Тут я знову вертаюся до того, що писала Вірляна Ткач. Коляда – це час, коли мертві, і живі, і ненароджені сходяться докупи. Та й кожен хоче своєї коляди… Ми навіть бджолам колядуємо. А є села, що колядують на бджоли, аби вони були в кожній хаті. Бо бджола – то Божа муха.
…Мене іноді дивує, чого люди не приймають в хату колядників. Бо ми насправді мало в яку хату заходимо. Якщо маємо 70 хат, то у 15 з них нас запрошують всередину. Як правило, ми плєшемо, колядуємо дві коляди і йдемо далі – від хати до хати, а де нас приймають, там сидимо дві, три, чотири години. Люди думають, що треба невідомо які наїдки на стіл ставити. Як співається у коляді?
Отвори, ґаздо, двері Христови,
Най ми си вклонимо твому столови!
Христос не хоче ні їсти, ні пити,
лиш вашу хату розвеселити.
Знов згадаю того п’єного чоловіка, який зробив то, шо мав зробити. Може, тоді наша коляда була найпотрібніша в його хаті? Може, він п’яний був би руки на себе наклав або ще випив та й вмер від горівки. А він наймив коляду за помершу маму.
– Де ще збереглася така коляда, як у Криворівні?
– Такі коляди, як у нас, колядують не дуже багато сіл: Ільці та й Верховина, де був центр коляди (там є кілька дуже гарних партій, може, й найкращих на Гуцульщині). Чудесна коляда в Красноїллі і в Замаґурі, хоч найбільше колядують таки у Криворівні. А ще є партії у Єсено́ві, Буківцí, в Устєрíках, Білобере́зці, Кривому Полі, в Бистрецí, Дземброні, Зеленому, Краснику́, Перехресному (все це села Верховинського району, – ред.)… Та не геть така біда! 86 колядницьких партій цього року було в районі, з них 10 партій – у Криворівні. Десять сіл дуже добре підтримують цю традицію. Та й більше не треба. Як воно не твоє – не берися. Головне, аби не вмерло тут, де воно збереглося. Таке обмеження коляди кількома селами збоку може здатися резервацією, але я чогось думаю, що це не зовсім так. Є специфічна, подібна до нашої, але трошки інакша коляда в Космачі, в Яво́рові, в Ба́бині (села Косівського району, – ред.). Слова майже однакові –відрізняються лише мелодією і традицією: колєдницьким вбра́нєм (деякі колядники можуть вбратися у буденний одяг) і музичними інструментами (в цих селах грають переважно на баяні, а не на скрипці). Я сказав, що у Верховині та й в Ільцях найкращі колядники за то, що в них інакший темп колєдóвання. Коли вони колядують, то не стоять на місці. Замаґура і Красноїлля колядують острó, голосно. На кожен логічний наголос у них іде крок і рух барткою. А ми у Криворівні плеєшемо трошки інакше. Цього не поясниш словами. Приїхáйте до нас на коляду і самі побачите!
– А чого не можна робити колядникам? Що це за стан душі?
– Кожен колядник має певний кодекс честі: всю коляду повинен відходи́ти в одній сорочці, не бритися, не впиватися, бо розум має бути тверезий. Якщо колядник випив лишнє, він мусить піти від нас, не має права сидіти за столом і збавляти картину. Це й зараз так є. У час колядування колядник не повинен мати інтимних стосунків з жінкою. Навіть будь-які залицяння чи жарти з жінками заборонені. Як порушиш – цілуєш лопату з сажою. Це така кара. І навіть співати непристойні співанки в колєдницкий чєс не можна. Моральність має бути у співанках, які співають колєдники, або естетика.
– Чим завершується цикл коляди?
– Рóзплєсами. Це закінчення коляди, розколяда. Коло церкви на Водохреща знову збираються всі партії і колядують разом – так, як починали на Різдво. У нас у Криворівні всі бе́́рези стають у коло і роздєкуютси межи собою, цілують хрест, дякують один одному за працю. Кожний береза від імені своєї партії дякує іншому березі та його партії за то, що ми разом робимо одну роботу. Молимося Богу та й розходимося. А відтак кожна партія роздєкуєси по-своєму. Береза стає в середині кола своєї партії, дєкує кожному колядникови, заспівуючи йому, за то, що відвів свій час на коляду, дякує всім людям, що давали гроші на коляду і приймали колядників.
– Ти починав бесіду зі слів Вірляни Ткач про коляду як процес, що об’єднує мертвих, живих і ненароджених. Про тих, хто ще народиться, поговоримо в майбутньому, а насамкінець скажи кілька слів про свій славний рід – про Зелéнчуків і коляду.
– Мій тато ходив колядувати ще в тій партії, де березував той чоловік, з котрим я починав колядувати. Тато був тогди ще нежонатим парубком. Дідо – татів тато – теж колядував. Щоправда, недовго, бо почалася війна, на якій він пропав. Думаю, мій прадід Пилип Зеленчук (татів дідо) теж ходив колядувати, бо він був сільським війтом і старшим церковним братом. Це той Зеленчук, в котрого в хаті спинявся Михайло Грушевський, коли приїхáв перший раз у Криворівню… Колись був такий момент, що з восьми колядницьких партій, які були тоді у Криворівні, п’ятеро березів були Зелéнчуки. Якось всі колядники з усіх партій зібралися разом – весь рід по татовій лінії, і зробили фотографію на пам’ять. Нас тоді було 13 чи 15 – ціла колядницька партія! Тата вже немає на цьому світі, а його два брати досі березують. Це по лінії Зеленчуків. Але я не лиш цією лінією роду дорожу – а й усіма потоками, які зчурілися в тоту ріку, де я си купаю…
Різдвяні морози на Чорному Черемоші. Фото Богдана Салія.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/74689/
