3
"ZIK" (проект "Історична правда"), 25 лютого 2019
Дозвіл про опіку над Київською митрополією, який Константинополь під тиском надав Московській церкві, на довгі століття прирік українське православ’я на залежність від Москви. Немалу роль у цьому відіграв і гетьман Іван Самойлович, для якого релігійне питання стало лише «розмінною монетою» у пошуку зовнішніх союзників.
Про це йдеться у фільмі «Незалежна церква. Московський патріархат» проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK. Київ породив Московську церкву
Навесні 988 року князь Володимир Великий привіз християнство на терени сучасної України із Константинополя – найбільшого християнського центру у східній Європі. Таким чином утворив Київську митрополію Константинопольського патріархату, яка з кожним століттям лише міцнішала.
«Київська митрополія, церква була унікальною, самодостатньою релігійною культурою. Репрезентувала не лише українську культуру, а й цілий етнос», – наголошує доктор історичних наук Ігор Скочиляс.
Нова релігія зміцнила авторитет Київської Русі на міжнародній арені, а Київ став основним центром православ’я у цілій Східній Європі. Згодом, вже у ХІІ столітті вдалось охрестити і населення найвіддаленіших районів Русі. У тому числі і невеликого поселення – Москви, утворивши там православну митрополію.
«Київська митрополія для Московського патріархату була церквою-матір’ю. Так само, як Київська митрополія утворилася від Константинопольської церкви, можна сказати, ми породили Московську церкву», – зазначає кандидат наук з богослов’я Петро Політило.
Проте у XV столітті Константинополь завоювала Османська імперія. Через мусульманських загарбників вплив і можливості християнського міста суттєво захиталися. Відтак, якщо, наприклад, хтось із кандидатів на патріарха не задовольняв турецький уряд, то вже не міг отримати цієї посади. Такою ситуацією вирішили скористатись у Москві. Адже, на відміну від Константинополя чи Києва, там релігія була цілком залежною від влади царя. Церква була перетворена, практично, на департамент державної політики. Тож, природно, що таких умовах рівень освіченості московських церковників був не особливо високим.
«Коли митрополит Дмитрій Топтало отримав призначення в Ростов і візитував єпархії, описував кумедний епізод. Він не міг допитатися священика, де той зберігає святі дари – Тіло і Кров Христа, священик просто не розумів що це. Аж хтось знайшов просте банальне слово – «де ви запас тримаєте?», тільки тоді вони порозумілися», – каже кандидат історичних наук Василь Кметь.
А вже за кілька століть у Московії вирішують підпорядкувати собі Київську митрополію. Щоб повністю підім’яти під себе землі Гетьманщини, їй потрібен був ресурс, який зміг би формувати відповідну свідомість.
На руку тут зіграло вінчання гетьмана Івана Самойловчиса саме у московській, а не у Київській церкві. Таким чином він хотів втриматися у гетьманському кріслі – шукав союзників у Москві під час внутрішньої боротьби за владу, пішовши на зраду інтересів Київської митрополії.
«Очевидно, питання церкви стало розмінною монетою у переговорах між гетьманом Іваном Самойловичем і російською династією Романових», – вважає Ігор Скочиляс.
Повернувшись до Києва, Іван Самойлович взявся виконувати обіцяне перед московитами. Так, у 1685 році, не чекаючи благословення з Константинополя, скликають Собор, де новим Київським митрополитом обирають Гедеона Святополка Четвертинського, який, до слова, був родичем українського гетьмана. Згодом той подався за благословенням не до Константинополя, а до Москви під формальним приводом – туди їхати значно ближче.
Уже через рік після висвячення у Москві митрополитом Гедеона Четвертинського, у 1686-му Москва відправляє своїх посланців до Константинополя. Керівником групи призначають дяка і дипломата Нікіту Алексеєва. У нього надважлива місія – отримати від Константинопольського патріарха можливість опікуватися Київською церквою. Проте Діонісій IV відмовився навіть прийняти московських посланців, оскільки вважав таку поведінку образливою.
«Коли ж йому спробували дати хабар, то сказав, що не подобає «братній Москві» такими способами добитися свого», – розповідає директор Інституту церкви УКУ Олег Турій.
Повернення назад без документа про передачу опіки над київською митрополією Москві, Нікіті Алексеєву не пробачив би ні цар, ні гетьман Самойлович.
«Нікіта Алексеєв звернувся навіть не до турецького султана, а до візира, якому підпорядковувався Константинопольський патріарх: якщо Османська імперія не вплине на виконання цього рішення, почнуть війну проти Туреччини», – зазначає доктор історичних наук Ірина Преловська.
Натомість тодішня Туреччина була зацікавлена в нейтралітеті Москви, адже переживала не найкращі часи, тож боялась втратити свої завоювання в Європі. Відтак московським послам вдалось укласти доленосний договір із Константинополем. Там погодились на процедуру висвячення Київських митрополитів саме у Москві. За це Константинопольському патріарху передали щедрі дарунки – 200 червінців та 120 соболиних шуб.
До того ж у Москві акт Константинопольської православної церкви трактували по-своєму.
«Так сталося, як і з Переяславською угодою. Тобто ви вважали одне, а сталося те, що реально стається в політичному житті – після 1700 року зник Московський патріархат, Петро І влаштував синодальну форму правління, яка проіснувала до 1917 року, а у XVIII столітті Київські митрополити, які були до того очільниками української церкви, стали єпархіальними архієреями РПЦ», – наголошує Преловська.
1686 рік став переломним в історії української православної церкви. Після отримання Московією грамоти від Константинопольського патріарха про опіку над Київською митрополією, одразу ж запроваджують нові канони. Зокрема, посилювався вплив держави на церкву – в РПЦ священик озвучував позицію царської влади. Окрім того, церковний спів змінили на московський, а церковні книги – на російські.
«Коли Київська митрополія ввійшла до складу московського патріархату, відбувся культурний шок – цар призначав наступного патріарха Московського, соборноправності церкви взагалі не існувало і це було проблемою. Це таке політичне насильство – підпорядкування Київської митрополії Москві було неприроднім», – вважає Ігор Скочиляс.
Константинополь повернув Українській православній церкві самостійність лише через 326 років – Акт скасували у жовтні 2018 року, а томос про автокефалію засвідчив багатовікову традицію української православної церкви.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/74874/
