3
Сайт ставропігійної парафії ПЦУ в Києві, 23 травня 2019
Перемогти ідею, час якої настав, майже неможливо. І тоді, аби знесилити та згодом перемогти таку ідею, її опоненти використовують метод, яким здавна користується зло — створення підробки або симулякру (від лат. simulacrum — «подоба», «копія»). Ідея «Київської Церкви» ретельно розроблялася православними та греко-католицькими богословами та істориками у другій половині минулого століття. Але її час остаточно «настав» лише нещодавно, після того, як український народ здобув власну державність (1991) та підтвердив цю державність двома революціями — «помаранчевою» (2004) та «революцією гідності» (2014). «Київська Церква» сьогодні — це ідеологічний тренд, привласнити який хотілося б різним церковним спільнотам або навіть окремим церковним діячам. Виникає боротьба за цей тренд, а, отже, і намагання, так би мовити, підробити ідею Київської Церкви, зробити її інструментом розширення власної влади. У своєму виступі я не говоритиму про подібні ризики для ідеї Київської Церкви у середовищі греко-католиків. По-перше, я недостатній мірі ознайомлений з тим, яким саме чином згадана ідея осмислюється сьогодні у середовищі УГКЦ, хоча по братськи доволі часто і приємно спілкуюсь з її ієрархами і вірними. По-друге, для церковного життя завжди корисніше, щоби критика звучала не ззовні, а зсередини. Натомість я говоритиму про три ситуації у православ’ї, де у тій або іншій формі, з тих або інших причин виникає спокуса підробки ідеї Київської Церкви або Київського християнства.
Почнемо з підробки найочевиднішої — «руської» ідеології Російської Церкви. Як це талановито засвідчили російські вчені-євразійці, культурно та ментально Московська Церква та держава є цілком окремим, відрубним стосовно Київської Русі явищем. Тим не менше, сучасні російські ідеологи наполягають на тому, що Київська Церкви є нібито історичним «прологом» в історії Церкви Російської, назву якої з цією — суто імітаційною — метою перекладають українською як «Руська» Церква. Чи цікавить сучасну російську православну свідомість явище Київського християнства? Ствердна відповідь стосуватиметься хіба що нечисельної у сучасній Росії «колонії» церковних лібералів. Що ж стосується церковного офіціозу та примарної «церковної більшості», то для них Київське християнство та його досвід сьогодні малоцікаві. Адже все, що було у Києві — відкритість, демократизм та незалежність від держави Київської Церкви — є протилежним до панівних тенденцій у сучасній політиці Російської Церкви. Зверніть увагу на те, що саме пише про давній Київ та київський період Патріарх Кирил. «Київ» Патріарха Кирила — це щось мертве, щось, що давно і назавжди померло. Не жива спадщина і не реальне місце. А щось на кшталт старовинного аристократичного титулу або герба, який можна купити або загарбати.
Живої «Київської ідеї» як такої, для Патріарха Кирила просто не існує. Натомість Київ в уявленні сучасної РПЦ — це лише фізичне історичне місце, де хрестили «їхню» Русь. Тому «Київська колиска», а, точніше, контроль над нею, потрібні сьогоднішньому очільникові Російської церкви Патріарху Кирилові лише для того, щоби стверджувати, що нібито саме з неї походить монголоподібна фізіономія сучасного російського православ’я та державності.
Тепер стосовно іншої небезпеки — теж імітацій, але вже вітчизняного виробництва. Поняття «Київська Церква» не можна розглядати у, так би мовити, гео-містичному контексті. Церква може формально розташовуватися на «Київській» території і не бути Київською за своїм духом. Прикладом такої, розташованої у Києві, але далекої від Київської спадщини Церкви є Українська Православна Церква (у складі Московського Патріархату). І справа не лише у її формальній канонічній підлеглості Москві, Патріарху Московському і всієї Русі. Справа в історичній ґенезі цієї Церкви та її ментальній спорідненості з російським православ’ям.
Блаженніший Митрополит Онуфрій — гідна поваги особистість, людина та ієрарх, чиє особисте благочестя не викликає ні у кого, а найперше у мене, кого він терпів зі всіма моїми «автокефалістськими» недоліками сумнівів. Але очевидним є й ідейна спорідненість цього ієрарха з консервативною церковною ідеологією, характерною для Російської Православної Церкви Закордоном. Тобто з консервативним, як би сказав присутній тут о. Георгій Коваленко, «закритим», типом православ’я синодального взірця.
За часів Блаженнішого Митрополита Володимира, з його інтелектуальної подачі та згоди, його команда намагалася вписати УПЦ в український культурний контекст, перетворити її з формально — лише за назвою — Української Церкви на Церкву, яка б спиралася на українську церковну традицію, була відкритою до проблем сучасного українського суспільства. Така стратегема церковного розвитку була близькою Митрополиту Володимиру, його церковним симпатіям та уявленням. Кажу це з власного досвіду спілкування, а не з прописаних формальностей. Але, на жаль, втілити її у життя нам так і не вдалося. З одного боку, цьому шалено протидіяла «москва», церковні та політичні кола якої розглядали та продовжують розглядати структури Московського Патріархату в Україні як засіб свого політичного впливу. З іншого, причина поразки була пов’язана з певними рисами особистості Блаженнішого. Щоби переламати ситуацію та успішно протидіяти «москві», була потрібна людина з характером борця. Характером, який би певним чином нагадував святителів Василія Великого або Афанасія Великого. Натомість Митрополит Володимир був людиною суто споглядального типу, який скоріше нагадував святителя Григорія Ниського або Григорія Назіанзина… Відкритість та довіра до інших, демократичність та повага до поглядів інших, виняткова шляхетність та небажання брати участь у церковних інтригах. Усі ці прекрасні риси заважали Блаженнішому у його протистоянні з Москвою та її агентами впливу в Українській Церкві. В результаті наприкінці життя Блаженніший Митрополит Володимир опинився фактично зраджений єпископатом. По людськи, по світськосьті, (читай шкурності інтересів) це можна зрозуміти. Однак не з точки зору церковності і покликання бути «сіллю землі» (Мф. 5-13). Шукаючи єпископського сану, кандидати запевняли його у своїй особистій відданості, обіцяли підтримати Предстоятеля, хоча він цього і не просив і нікого до цього не зобов»язував, запевняли, що цілком підтримують його церковну програму поступового канонічного унезалежнення від Російської Церкви, про яку ми читаємо ще в його інтерв’ю «Православній газеті» в 1993 році. А здобувши те, про що мріяли, тобто єпископський сан — цинічно зраджували свого Предстоятеля, обираючи комфортне життя та лояльність до імперського церковного центру. Можу перерахувати поіменно цих ієрархів, та не бачу в цьому сьогодні жодної доцільності. Вибір зроблено і відповідальність віднині у кожного особиста перед Богом, історією та святою пам’яттю покійного Предстоятеля Української, не по назві, а по суті, Української Православної Церкви.
До честі Митрополита Онуфрія, він ніколи не приховував своїх церковних проросійських симпатій. Однодумцем Блаженнішого Митрополита Володимира він ніколи не був. Але його ім’я відсутнє й у списку зрадників. Ба більше, саме завдяки нинішньому Предстоятелю УПЦ, Блаженніший Митрополит Володимир зміг померти так, як хотів, тобто як чинний Митрополит Київський. Низький йому за це мій уклін. Саме тому, констатуючи, що сучасна УПЦ фактично відмовилась від стратегічного курсу Митрополита Володимира, я утримуюсь від висловлення претензій на адресу її теперішнього Предстоятеля. Й одночасно публічно звертаюся до «церковних політтехнологів» УПЦ, які намагаються за будь-яку ціну позиціонувати цю церковну структуру в якості саме Української Церкви: не збільшуйте кількість симулякрів або підробок.
Ми живемо у демократичному суспільстві — суспільстві, де кожен ієрарх або кожен християнин має право вибору. Таке саме право мають і релігійні спільноти, включно з УПЦ (МП). Перебувайте у юрисдикції Російської Церкви, зберігайте свій канонічний зв’язок з Патріархом Московським і всієї Русі. Але не принижуйте себе та Церкву в цілому мімікрією під Українське православ’я або Київську Церкву. Ще вчора ви могли виправдовувати свій обман ймовірністю гонінь з боку влади, яка домагалася Томосу. Гаразд, ваш аргумент приймається. Утім, сьогодні політична ситуація змінилася — до влади прийшов Президент, який декларує невтручання у церковні справи та краще говорить російською, ніж українською. Запущений механізм дострокових виборів до українського парламенту. То ж будьте чесними принаймні у цій — новій та вигідній для вас політичній ситуації. Так, відповідно до церковної традиції, Церква, розташована на території держави — є місцевою, помісною Церквою. А, отже, розташовані в Україні єпархії УПЦ (МП) у сукупності мали би складати Українську Церкву. Але це — суто теоретично. Так мало би бути. Але за умови невтручання у церковне життя політичних чинників. А на практиці ми бачимо щось цілком інше. УПЦ (МП) могла би з часом стати помісною Церквою українського народу. Але цьому системно протидіє політична та церковна Москва, яка систематично здійснює політику деукраїнізації УПЦ (МП), винищення у ній паростків української церковної свідомості. Митрополит Онуфрій може говорити проповідь українською мовою або вживати у богослужінні вишите архієрейське облачення. Але ці елементи української культури не здатні змінити, ба більше, навіть якісно замаскувати російське культурне лице сучасної УПЦ (МП). Завдяки імперській політиці Московської Патріархії, церковна структура, яку очолює Блаженніший Митрополит Онуфрій, має сьогодні цілком виразні російські риси, спирається на російську церковну традицію й взірці святості та благочестя, культурно та ментально є частиною російського церковного світу. І так буде доти, доки Москва не усвідомить безперспективність своєї сучасної політики стосовно України і не погодиться на автокефальне буття та єдність Української Православної Церкви.
Тепер про ще третю спокусу — спокусу зовнішньої, декоративної українізації церковного життя в юрисдикції, до якої я належу. Свою розмову про проблеми УПЦ (МП) ми почали з того, що формальне розташування на Київській території не робить церковну структуру, тим паче структуру ментально чужу місцевій церковній традиції, — Церквою Київською. Утім, як свідчить новітня історія, не є гарантом вірності духові Київського християнства та Київської Церкви й юрисдикційна незалежність або києвоцентричні засади у структурі церковного управління. Яскравим прикладом тут може бути сучасний конфлікт у Православній Церкві України. Концепція, яку захищає митрополит Філарет, гідна уваги. Дійсно, за низкою канонічних критеріїв — від апостольського походження до чисельності — Українська Церква заслуговує на статус Патріархату. Втім, ми розуміємо, що жодна канонічна інституція, включно з Київським Патріархатом, — автоматично не наближає Церкву до унікального досвіду Київської Церкви та Київського християнства.
Титул Предстоятеля — це, певною мірою, символ. Проте самий по собі цей символ не здатний змінювати реальне церковне життя. Будучи главою самопроголошеного Київського Патріархату, владика Філарет впродовж 2005–2018 рр. носив титул «Патріарх Київський і всієї України» і наполягає, що є чинним Патріархом Київським і сьогодні. Конфлікт між «почесним патріархом» Філаретом та Блаженнішим Митрополитом Епіфанієм — це не лише інституційний конфлікт між обраним Собором Предстоятелем та екс-главою Київського Патріархату, який був розпущений 15 грудня минулого року. Це ще конфлікт світоглядний, конфлікт двох моделей церковного управління — демократичної та патерналістської. Колишній предстоятель УПЦ Київського Патріархату впродовж довгих років служіння на Київській кафедрі звик до радянської моделі церковного управління. Моделі, яка історично виникла в умовах радянської несвободи, коли церковне життя жорстко контролювалося світською владою, а ця влада, своєю чергою, була зацікавлена у максимальній централізації церковного управління. «Одну людину легше контролювати, ніж кілька десятків» — сказав мені напередодні об’єднавчого Собору один працівник силових структур, наполягаючи на тому, що нова автокефальна Православна Церква має керуватися не колегіально, а одноосібно. Не конкретизуватиму імена та структури. Але зауважу, що у цьому випадку українські силовики лобіювали модель церковного управління, властиву не вітчизняному, а російському православ’ю.
Інформація про конфлікт між екс-главою УПЦ Київського Патріархату та молодим Предстоятелем спочатку викликала у мене суто песимістичні думки. Але прочитавши інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Епіфанія українській редакції «BBC» (Бі-Бі-Сі), прийшов до думки, що ця ситуація певним чином може піти на користь нашій молодій Українській Церкві. А саме, ствердити Православну Церкву України як Церкву, яка спирається на українські традиції соборності. Церква, єдність якої забезпечуватиме не владна адміністративна вертикаль, а колегіальне управління. Дозволю собі нагадати головні тези згаданого інтерв’ю Предстоятеля:
• Предстоятель не може на вимогу «почесного патріарха» одноосібно ухвалювати рішення про перерозподіл владних повноважень, тим більше, коли це суперечить Статуту, Томосу і рішенням Об’єднавчого собору;
• 15 грудня на Об’єднавчому Соборі у Святій Софії була закладена нова — колегіальна — модель церковного управління. ПЦУ відходить від норм, що існували у попередніх структурах, вона має бути відкритою, демократичною церквою, яка керується річним Синодом єпископів, Архієрейським і Помісним Соборами. У своїх рішеннях Предстоятель повинен враховувати думку архієреїв і духовенства.
Скажу більше, під час перемовин і редагування Статуту, враховуючи гіркий досвід «митрополитбюро» в УПЦ, до якої я належав, я був настійливим прибічником саме такої моделі церковного управління в майбутній Помісній Автокефальній Українській Православній Церкві.
Не секрет, що на Об’єднавчому Соборі у Святій Софії я віддав свій голос не за митрополита Епіфанія, а за іншого ієрарха, якого я особисто краще знаю — митрополита Вінницького і Барського Симеона (Шостацького). Не є секретом і мотивація, якою я керувався. Митрополит Симеон — ієрарх, який отримав єпископський сан з рук Блаженнішого Митрополита Володимира. А, отже, обрання митрополита Симеона на посаду Предстоятеля, на мою думку, значно полегшило би здійснення двох масштабних історичних завдань, які стоять сьогодні перед ПЦУ. А саме:
1) об’єднання у її лоні більшості православних християн України та
2) визнання ПЦУ іншими Помісними Православними Церквами.
Проте сьогодні, спостерігаючи за сучасним протистоянням в ПЦУ, я бачу й інше, не менш важливе, історичне завдання — захист соборницьких, демократичних традицій Українського православ’я. Завдання, яке м’яко, дипломатично, але наполегливо втілює у життя Блаженніший Митрополит Епіфаній.
Чим завершаться ці зусилля? Чи вдасться Митрополиту Епіфанію не лише захистити свої канонічні права від зазіхань екс-очільника УПЦ КП, але й відмовитися від радянської спадщини у Церкві, ствердити ПЦУ як сучасну, відкриту та демократичну церковну структуру? Відповідь надасть майбутнє. Але я щиро сподіваюся, що Блаженніший Епіфаній не зупиниться на захисті своїх прав як Предстоятеля, але й будуватиме церковне життя на тих засадах, які він сьогодні захищає у своїй полеміці з «почесним патріархом».
Почесний патріарх Філарет вважає себе уособленням канонічної незалежності Українського православ’я. Але сьогодні уособленням цієї незалежності є обраний Собором Предстоятель. Що ж стосується почесного патріарха, то у постсоборний період він, на жаль, став уособленням двох, до певної міри, взаємно суперечливих історичних тенденцій. Боротьби за відокремлення від Російської Православної Церкви та боротьби за утвердження в Українській Церкві російської управлінської моделі.
Яке майбутнє чекає на нашу Церкву? Куди вона має рухатися? Стратегема розвитку, яку запропонував митрополит Філарет — це рух у напрямку зовнішньої величі, тобто у напрямку розбудови та визнання Української Церкви у статусі Патріархату. Що ж, мене стратегічно цілком влаштовує цей напрямок. Але я вважаю, що Київський Патріархат буде лише фікцією, симулякром справжньої Української Церкви, якщо одночасно з рухом у напрямку зовнішньої величі, ми не рухатимемося у напрямку Київського християнства. Не рухатимемось у напрямку відродження Київської Церкви по суті.
У кожної нації є своя «золота доба», повернення до якої проголошується як головне завдання національного відродження. Утім, таке завдання часто виявляється утопічним, а відстань між величним культурним минулим та ницим культурним сьогоденням лише підкреслює нездійсненність задекларованого національного проекту. Натомість Київське християнство цінне для українців не лише тим, що воно є нашою національною спадщиною. Цінність Київського християнства полягає, перш за все, у Євангельському дусі, який проникав, наповнював тогочасне церковне життя та київську культуру. Київський досвід був христоцентричним. І саме у цьому христоцентризмі Київської культури полягає одна з головних її цінностей. Скажу більше, саме завдяки цьому наше завдання — повернення до Київської спадщини — не є утопічним. Неможливо повернутися до того, що вже давно померло. Але Христос — живий. І це дає нам не лише надію, а цілком конкретний шлях повернення до Київського досвіду — досвіду Київської соборної Церкви.
МИТРОПОЛИТ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ВИШНЕВСЬКИЙ
+ ОЛЕКСАНДР (ДРАБИНКО)
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/75917/
