6
Минулого тижня Ужгородом поширилася сенсаційна новина: під час реставраційних робіт у цокольному поверсі єпископської резиденції була знайдена вмурована кухня єзуїтів – перших господарів собору. Майстри, знімаючи шар штукатурки, усунули тонку перегородку, яка закривала стіну з колись вмурованими в неї двома печами (одна більша, друга менша), та, очевидно, полицями й столами для приготування їжі.
Окрім стіни, яка не залишає сумнівів про первинне призначення приміщення, майстри знайшли старовинну кам’яну плиту з іменем єпископа Андрея Бачинського, а під шаром підлоги – автентичку кам’яну кладку. Стіну та підлогу історики одностайно відносять до періоду єзуїтів, які власне й побудували цю будівлю в 1646 році.
«Закладання фундаменту, – пише Йосип Кобаль в «Ужгород відомий і невідомий», – відбулося у 1641 році. Тут знаходилися єзуїтська колегія і школа – перший середній навчальний заклад в місті і краї, ровесник заснованої Петром Могилою Києво-Могилянської колегії (з 1701 року – академії). Згідно з фундаційною грамотою Яноша Х Другета, колегія мала двадцять одну келію для монахів-єзуїтів, кімнати для вчителів, каплицю, бібліотеку, навчальні класи, велику аудиторію для диспутів і театральних вистав, кімнату для хворих, аптеку, підвали, складські приміщення, кухню». З плином часу приміщення замінювалися і виконували ту чи іншу роль, незалежно від стін. Втім знахідка однозначно вказує на те, що в одному з цокольних приміщень була кухня.
Історик Сергій Федака підтвердив, що кухня будувалася разом з усією будівлею, і начиння там було вкрай нехитре та невибагливе: одна піч для випікання хліба, друга ж – для приготування їжі. «Було кілька казанів, столи, полиці, комора, – каже він. – Побут ченців був простий, тому якихось особливо феноменальних знахідок чекати не варто».
Орден єзуїтів був запрошений в Ужгород тогочасним володарем міста Яношем Х Другетом у першій половині XVII століття зі словацького Гуменнего. Йосип Кобаль пише, що 31 липня 1640 року Другет видав фундаційну грамоту про перенесення єзуїтської колегії в наше місто. Ченці отримували дрова з Невицького лісу, право на торгівлю в місті вином, пивом, горілкою та будівельними матеріалами. Натомість мали від Другета єдине прохання – молитися за його здоров’я та здоров’я його нащадків. Будівництво колегії орден почав того ж року і збудована вона була у 1646 році. Весь комплекс, як пише Йосип Кобаль, включав колегію, школу і церкву, вона була побудована останньою. Орден єзуїтів протримався в Ужгороді до 1773 року, в листопаді він був розпущений папою Климентом XIV.
Перебравшись до Ужгорода, саме ченці-єзуїти започаткували книгозбірню, яка нині є спадщиною Ужгородського національного університету. Завдяки їм ми можемо говорити про найдавнішу бібліотеку Закарпаття, яка сягає корінням ще 1646 року, коли єзуїтська колегія переїхала з Гуменного до Ужгорода. За циркуляром єпископа Андрія Бачинського, всі книги єзуїтів згодом були передані до архіву і так заснувався архів Закарпаття. Але окрім того, окрім єзуїтської, існувала бібліотека Мукачівського греко-католицького монастиря. Згодом вони були зведені в університетській бібліотеці і досить добре збереглися. Нині в єпископській резиденції Мукачівської греко-католицької єпархії знаходиться спеціалізований відділ стародруків. «Стан цих книг, привезених єзуїтами у 1646 році, практично такий, як тільки що з друкарні», – каже працівник Наукової бібліотеки Ігор Зомбор.
За словами співробітників Наукової бібліотеки, у її фондах є близько 20 тисяч книг, серед яких й інкунабули (себто «книжки, памфлети або односторонній відтиск, видрукований в Європі від початку книгодрукування і до 1 січня 1501 року. Видання цього періоду є вкрай рідкісними, оскільки їх наклад був у межах 100-300 примірників», – як каже Вікіпедія). Є серед тих скарбів і найстаріша друкована Біблія на Закарпатті – «Biblia LATINA», видана Йоганом Гербертом у 1483 році у Венеції; рукопис Тетраєвангелія ХVІ століття; «Острозьку Біблію», видану Іваном Федоровим у 1581 року.
Така увага єзуїтів до книг не дивна, оскільки, за словами мистецтвознавця Михайла Приймича, єзуїти – це чин, який основну увагу в своїй діяльності звертав на освіту. «Вони зробили дуже важливий внесок у розвиток освіти Європи, ба навіть України. Бо якщо ми говоримо про заснування колегіуму Києво-Могилянського, то в принципі спосіб навчання і структура навчання значною мірою була запозичена з єзуїтського колегіуму, що дало можливість мати дуже високоосвічене духовенство», – каже мистецтвознавець.
«Книга виникала та, котра була потрібна, – розповідає пан Михайло, – котра була у вжитку. А у вжитку в нас була переважно церковна книга, бо інше майже не читалося. Населення ще до XVIII століття не було дуже освічене, є такі згадки, що в середині XVIII століття були такі священики, які вміли тільки відправляти службу, а читати не вміли. Тобо освітній стан краю був досить бідний. Тому дякуючи Андрею Бачинському і розвитку церковно-приходських шкіл йшлося про те, щоб розуміти Святе Письмо. Освіта була свого роду ліфтом, який піднімав наверх здібних людей. Наші селяни довгий час не могли зрозуміти, для чого їм потрібна освіта. Андрей Бачинський навіть випустив циркуляр, де йшлося, що в разі відмови селян віддавати дітей у школу, їх потрібно карати. Прагматизм сільського мислення абсолютно не бачив користі в навчанні. І тільки дякуючи насаджуванню освіти єпископом Бачинським ми отримали цілу низку визначних людей».
Загалом, ресставраційні роботи в єпископській резиденції тривають з 2010 року. Реставрацію почали вимушено, тому що єпископська каплиця, яка на той час була найціннішим приміщенням, де зберігався розпис Йосипа Бокшая, виявилася в аварійному стані.
Коли радянська влада ліквідувала греко–католицьку єпархію, в домашній каплиці єпископів розташували книгосховище. По унікальних розписах 1927 року одного із засновників закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая було проведено пожежну сигналізацію, зроблені кріплення для світильників. А коли прорвало трубу з опаленням, гаряча вода завдала серйозної шкоди: частину розписів було змито, решта почала осипатися. Коли каплицю кілька років тому повернули Церкві, вона була в жахливому стані. Тоді владика Мілан Шашік вирішив спробувати врятувати розписи. На допомогу прийшла кафедра реставрації Львівської національної академії мистецтв. Під керівництвом відомого реставратора Лариси Разінкової зробили ґрунтовний аналіз (у тому числі – хімічний) розписів і взялися за порятунок Бокшаєвих малюнків. Але відтворити Йосипа Бокшая не вдалося, він був втрачений на живописі «Апофеозу літургій Івана Златоустого».
Дуже постраждали й інші стіни резиденції, коли в приміщенні прокладали електрику. Після тієї аварії і більш-менш цілісної реконструкції та завдяки старанням владики Мілана Шашіка вдалося написати проект спільно з Кошицькою катедрою Святої Єлизавети, виграти грант і отримати кошти на реставрацію святилища кафедрального собору.
— Завдяки цьому, – розповідає Михайло Приймич, – ми могли провести розчистки в святилищі і під час них виявилося, що під грубими роботами радянських малярів були дуже цінні розписи. Але коли розчистки продовжилися, то виявилося, що під цими розписами, які є зараз відкриті (це роботи Андрія Тертіни 1777 року), є ще старіші! Я припускаю, що це може бути десь 1740 рік – час, коли тут були єзуїти. Була думка зняти шар з живописом Андрія Тертіни і так відкрити той нижній живопис.
Спочатку ми думали, що це нереально, тому що на склепінні ми виявили чотири великі плями втраченої штукатурки. То ми вирішили краще зберегти максимально збережений варіант розпису – те, що залишено Андрієм Тертіною. Львівська кафедра реставраційних робіт змогла вивести кілька ликів ангелів з того живопису середини XVIII століття і таким чином ми можемо з упевненістю говорити, що розписи в нашому соборі були зроблені ще в середині XVIII століття.
Це змінює погляд на розвиток мистецтва на Закарпатті дуже помітно, бо загалом історики (Степан Пап, Григорій Островський) говорять, що бароко приходить на Закарпаття у ХІХ столітті. Але це неправда, тому що бароко приходить у своєму часі, коли воно існує і в Європі. Тому ми можемо говорити, що в Ужгороді маємо барокове мистецтво.
— Ті дорогі художники, які працювали в XVI-XVII столітті в Європі, посувалися в роботі далі на схід, на територію Австрійської імперії. – розповідає художник-реконструктор, Павло Ковач, який в одному з приміщень резиденції саме змішував фарби. – Тут працювали художники і барокові, і рококові (це гарно видно по Венеції: що ми бачимо у Венеції, те ж бачимо і тут). Повернутися в ті давні час і мати можливість спасати це мистецтво – це дуже рідкісна можливість для художника.
Нас у нашій роботі може зрозуміти хіба що наш хор Cantus: ми, як і вони, беремо твір XVII століття, стараємося його правильно прочитати і відтворити сучасними методами й інструментами. Таку маємо працю...
* * *
В цокольному поверсі, після завершення реставраційних робіт планують зробити Музей Мукачівської греко-католицької єпархії з безліччю фото- та відеоекспонатів, які ілюструватимуть історію розвитку краю.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/70583/
