3
"Духовна велич Львова", березень 2019 року
Фото з Інтернету
Отець Юрій Цюпка – священослужитель Гарнізонно храму Св. Ап. Петра та Павла. Свою духовну працю як військовий капелан він провадить для солдат Львівського прикордонного загону, а також активно відвідує воїнів на Яворівському полігоні. Цікаво, що священик регулярно здійснює поїздки до прикордонників на лінію кордону, де духовно їх підтримує та навчає. У інтерв’ю капелан розповів про свій досвід служіння та поділився спогадами, що вразили його найбільше.
Отче Юрію, як і коли розпочалося Ваше капеланське служіння?
Якщо поглянути на минуле, то є історичний досвід капеланства, на який ми можемо опиратися. Але якоїсь спеціальної бази немає. Тому кожен капелан намагається робити те, що він вміє та може.
Я почав вчитися в семінарії на підготовчому курсі в 2002 році і, ще навчаючись, ходив до військових. Зокрема, у Львівський клінічний госпіталь державної прикордонної служби України.
З жовтня 2012 року капеланство стало для мене основним служінням. Пам’ятаю, розмову-знайомство з о. Степаном Сусом. Тільки зустрівся з ним, а він тоді сказав: “Добре, приходь вже завтра”. І так, з того часу до сьогодні я служу в Гарнізонному храмі Святих Апостолів Петра і Павла.
Ви є капеланом у Львівському прикордонному загоні. Напевне робота із такими військовими має свої особливості?
Капеланський досвід є справді унікальний. Люди, з якими доводиться працювати, дуже різні. Це і строковики, і офіцери, а коли почалася війна, то прийшла потреба праці з військовими-учасниками бойових дій та мобілізованими.
Я є штатним капеланом у Львівському прикордонному загоні. Напевне, служіння прикордонникам вже відрізняється тим, що вони знаходяться не тут, а на кордоні. І часто доводиться виїжджати до них. Кордон великий і це ускладнює роботу. Однак і там є солдати, за яких я відповідальний.
Пригадую перший раз, коли я поїхав… Я сам мешкаю якраз по дорозі на кордон. Думаю, зупиню маршрутку та й поїду. Вона їхала кожних 45 хв, була холодна погода, я зупиняв її, а вона не зупинилася (сміється).
Я стараюся ці поїздки систематизувати, хоча не завжди виходить, бо свої капеланські обов’язки маю і у Гарнізоному храмі, тому стараюся все поєднувати.
Як саме виглядає Ваша духовна праця із військовими та з якими проблемами довелося зіткнутися?
Поряд із учасниками АТО, багато часу приділяю праці зі строковикам. Стараюся проводити з ними час, дивитися як вони працюють, як проходить служба. Якось стараєшся бути потрібним, підтримати і допомогти.
Коли перебуваю на лінії кордону, то це спільні молитви, дружні бесіди та духовні розмови з прикордонниками. Літургії на кордоні зазвичай ми не проводимо, бо військові мають можливість піти до храму у найблищий населений пункт. Часто стараюся нав’язати контакти з місцевим священиком.
Люблю разом з військовими займатися спортом. Тобто показую їм як альтернативу здоровий спосіб життя. Йду на турніки, наприклад, і кажу: “Давайте, хто більше разів на брусах підтягнеться”.
Свобода людині дається на те, щоб зайнятися чимось добрим. Коли солдати приходять на службу, то не є під прискіпливим наглядом батьків і часто молода людина, почувши таку свободу, хоче робити так, як всі. Я стараюся відівчати їх від поганих звичок та застерегти від недобрих вчинків. Нещодавно спілкувався із строковиком, який приїхав із кордону і каже, що знаєте, як Ви приїхати то троє людей кинули палити (сміється).
Провадимо працю з демобілізованими, що вже повернулися до нормального мирного життя. Є військові, які відійшли і яких згадуємо та спільно проводимо час із їхніми побратимами та родинами. Така пам’ять також є дуже важливою.
Що Вас надихає у капеланському служінні?
У капеланському служінні надихає те, що люди знаходять Бога. Велику частку часу я проводжу із Збройними Силами. Це, зокрема, на Яворівському полігоні. Коли їду туди, то думаю так: “На все воля Божа”. І тішуся, що знаходяться саме ті люди, які чекали на момент зустрічі та духовної розмови. Тому майже кожного разу, коли їду на полігон, людина вперше у своєму житті йде до сповіді. Трапляються і випадки, коли є не хрещені військові… І звичайно, що найбільше мене надихає, коли людина у цих обставинах війни віднаходить Бога. Бо це найважливіше завдання священика. Подібно як Іван Хреститель, завданням якого не було зібрати і охрестити людей, а найперше вказати їм шлях.
Не вважаю, що роблю щось надзвичайне, просто є працівником на Божій ниві.
Отче Юрій, а що на Ваш погляд, є найважчим у такій духовній роботі з військовими?
Найважчою у капеланському служінні для мене є думка, що можливо ти не все зробив, що можна було зробити більше.
Також така праця забирає багато часу, адже служіння є таким, що майже кожен день від зорі до зорі ти працюєш, а тому виснажуєшся. У нас капеланів є спеціальні дні духовної віднови чи реколекції.
Чи перебували Ви із волонтерськими поїздками на Сході України? Як пригадуєте події Майдану та початок військових дій, адже тут, у Гарнізонному храмі, священики особливо активно долучилися до допомоги?
Коли я прийшов у капеланство, то ще був студентом. Тому коли почалася війна, не мав змоги поїхати на Схід, а максимально допомагав тут. Пам’ятаю перші хвилі мобілізації. Сотні військових, які сповідалися до опівночі… Здивувало тоді те, що я сповідав мусульманина і протестанта. Думаю, що таке вже ніколи не повториться.
Дуже багато в той час допомагали нам люди. Я завжди кажу до людей: “Ви є наш тил і якби не ви, то не було би такої можливості допомогти”. Черги до храму стояли від входу аж до інфоцентру. Інша черга – люди, що несли ліки і кошти. В нас вся ліва галерея храму під час Майдану була в ліках.
В той час нас завжди супроводжувала молитва. Ми уповали на Бога але і самі не покладали рук. Коли велися активні військові дії, то до храму часто приходили родини. Тоді були проблеми з обмундируванням і ми надавали все, що могли.
В той час люди відчули, що вони щось можуть змінити у цьому суспільстві. І хоч зараз ми знаходимося в стані очікування, але вже добре знаємо, що добро перемагає. Напевне, саме це розуміння дав нам Майдан. Загалом, війна підкреслює справжні цінності, важливість любові, віри, поваги.
У кожного із військових капеланів є історії, які вразили найбільше. Що стало для Вас таким духовни уроком, який досвід запам’ятався?
Пригадую, коли їздив на полігон, то військові привели до мене одного військовослужбовця, що раптом не зміг говорити. І кажуть: “Отче, треба щось робити, може Ви щось порадите?” І лишили його біля мене. Ну, думаю, говорити з ним не зможу і сказав: “Давай будемо молитися разом”. Коли дійшли до останніх слів Отче Наш, то ці слова молитви він промовив вже сам… Я ще щось йому сказав і він пішов.
Коли на другий тиждень я приїхав на полігон, його не було вже, поїхав в АТО. Казали, що з ним уже все було добре.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/75113/
