6Празник Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа спонукає до роздумів про можливу і необхідну нашу зустріч з Сином Божим і Спасителем світу.
Євангельська історія цього свята відкриває нам, що праведність і побожність старця Симеона і дочки Фануїла з покоління Асера – пророчиці Анни, послужили їхній найбільшій честі: вони на 40-й день після Народження біля Єрусалимського храму зустріли Пресвяту Діву Марію з Ісусом на руках. Наповнений Святим Духом Симеон навіть взяв Христа Господа на свої руки і виголосив пророцтво про Його спасенну земну місію. Ісус – «Спаситель усіх народів світу, світло на просвіту поганам і слава… Ізраїля».
В цей же час пророчиця Анна «почала прославляти Бога та говорити про Нього (тобто про Ісуса – о. М. М.) всім, що чекали визволення Єрусалиму».
Отже, святість Симеона та Анни була запорукою їхньої зустрічі з самим Господом.
За весь час земної проповіді багато людей бачили Христа і слухали Його Небесну науку. Та далеко не всі сприймали Його за Сина Божого. І ті зустрічі з Ним, звичайно, не дали їм ніякої користі, не навернули їх на дорогу спасіння.
А де, коли, за яких обставин і умов можемо ми – християни ХХІ століття, зустріти Ісуса?
Найперше, не припустимо навіть допускати думки про бачення Господа тілесними очима. Від цього, зокрема, застерігали багато святих. Неймовірно, але історія життя святих знає чимало випадків, коли демони являлися подвижникам, самітникам, аскетам у вигляді «Спасителя», бо вони дуже прагнули Його побачити. А в результаті: згубна гординя, божевілля, різні трагічні випадки і навіть самогубства.
І навпаки, коли істинним святим являвся Ісус в образі земної людини, вони з висоти своєї духовної мудрості і глибини правдивого смирення, зважаючи на свою недосконалість, гріховність і ницість перед Божим Маєстатом, говорили: «Ми не гідні тут, на землі, бачити Ісуса. Якби там, в небі…».
А ось яка зустріч з Христом обов’язково потрібна всім, хто прагне і змагає до щасливої вічності. І вона може відбутися де-небудь, коли завгодно, за будь-яких обставин при єдиній умові: потрібне побожне життя, смирення і повне любові до Бога і ближніх чисте від пристрастей і гріховного бруду серце. Таке святе дійство незрівнянно важливіше за бачення Ісуса тілесними очима, бо в ньому серце стає вмістилищем самого Господа і Він оселяється в ньому. Власне це засвідчив св. ап. Павло кажучи: «Уже не я живу, а живе в мені Христос».
Така зустріч відбувається в часі особистої молитви, при читанні Святого Письма і духовної літератури, і в роздумах на теми духовного життя. Глибокі та щемні почуття реальної зустрічі з Господом переживаються на відправах, у прийнятті Святих Тайн і, особливо в причащанні Святого Тіла і Крові Христа. Але навіть ці Найсвятіші Божі Дари не є самодостатніми і не можуть бути самоціллю, якими, на превеликий жаль, чи не для більшості християн і навіть священнослужителів нашого часу Вони стали. Вони найдієвіший і найсвятіший Чинник, Посередник і Засіб для подолання пристрастей та гріхів на дорозі покаяння, переродження, переображення і поклоніння «в дусі та істині». Це і є шлях спасіння, вказаний Христом.
У слові про загальний суд Спаситель відкрив важливість відношення до ближніх. Він особливо наголошував, що зробити добро ближньому – це зробити Йому. Звісно, що таке добродійство має бути щирим і чистим. Щире – це творене зі співчуття, співстраждання, милосердя і любові, без вихваляння, очікування віддяки, похвали, а то й нагороди. І навіть не припустиме внутрішнє переживання відчуття задоволення від чинення добра іншим, бо це уже перед Богом явне підкреслення своєї особливості, вищості, кращості від інших, тобто – фарисейство і згубна гординя.
А чисте добро –чесне і без найменших домішків всякої неправди і фальшування. Наприклад, як сьогодні часто трапляється, коли начальники –багатії одурюють цілі колективи своїх працівників: затримують зарплати, недоплачують і т. д. і в той же час дають чималі пожертви на храми, будинки перестарілих, інтернати… Звісно про це обов’язково помпезно та ейфорійно повідомляється в ЗМІ. Один Великий святий називав таку «доброчинність» наругою над Божою Правдою. Хіба це милостиня і милосердно одних оббирати і безмірно збагачуватися, а іншим ніби крихти, що впали зі стола, з «любові до бідних давати?». Та в таких навіть на храми не можна брати пожертви, бо вони наче Каїнові - брудні та гріховні.
Так, найтрудніше побачити в ближньому Ісуса. Як це можливо, коли він (вона) такий поганий: п’яниця, наркоман…? Як може перебувати в ньому Ісус? На таких потрібно дивитися очима Ісуса, повними болю, співстраждання і любові. А ще більше – молитися за них.
Бачити Ісуса в своєму ближньому, братові в священстві дуже трудно навіть і священнослужителям. Припускаю тому, що про це мало роздумуємо і майже не обговорюємо, не вчимося у святих і не вчимо цьому інших. Літургійне цілування в рамена між служителями перед Євхаристійним каноном, коли старший каже: «Христос посеред нас!», - а молодший відповідає: «І є, і буде!», - так і залишається тремним моментом святої відправи в храмі. А поза храмом…? Тут і підступність, і зловтіха, і лукавство, і приниження, і очорнення, і доноси, і підкупи, і підлещення, і вихваляння, і гординя, і всяке фальшування. І зовсім незрозуміло, як такі отці з усім цим брудом приступають до відправ? Як з нечистим серцем, не перепросивши ними зневажених братів у служінні, приступають до Святого Престолу, до Святої Літургії?
А хіба таке може бути між найревнішими вчителями духовного життя і першими борцями у боротьбі проти зла? Ми ж у всіх чеснотах маємо бути першими, взірцем і прикладом для вірних. «По тому пізнають, що ви – Мої учні, якщо матимете любов між собою», - сказав Ісус. Св. Іван Золотоустий стверджував, що кожен християнин – це другий Христос. Запитаймо кожен себе, чи є Він у нашому серці? Якби ми до свого ближнього відносились, як до Господа, ми якнайскоріше побороли б у всьому світі всяке зло.
Чи йдемо ми цією дорогою, дорогі наші батьки, брати , сестри та діти? Тільки на ній можна зустріти Ісуса, здобути земне і небесне непроминаюче щастя!
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/70108/
