12Коли говоримо про термін “гріх”, то часто синонімом є слово “злочин”: злочин проти самого себе, проти ближнього, суспільства та проти Бога. Переважно гріх є все те, що руйнує найбільший дар людині, а саме дар життя.
І навпаки, коли говоримо про злочин як термін, то часто дане слово теж має характеристики гріха: недотримання етики та закону як норм обговорених суспільних відносин, що так чи інакше приводить до втрат в тій чи іншій формі. І злочин, і гріх несуть самі в собі руїну, нестабільність та занепад.
Протидії для даних термінів ми розуміємо так: закон проти злочину чи правопорушення, а проти гріха дотримання заповідей, канонів та догм.
Хоча тут можна подумати: чи завжди закон є позитивом та є гарантом добробуту та процвітання? І чи може нести закон небезпеку людям? І коли закон чи догми зупиняють людський розвиток та доводять до деградації?
Те ж саме: а чи те, що ми розуміємо під терміном “релігійний канон чи догма”: чи завжди нас прямує до добра і чи має спільне з реальною духовністю? Бо ж 99 % усіх вірних тої чи іншої релігії взагалі не знає догм своєї ж конфесії, а живуть, розвиваються, народжують дітей.
Хоча, якщо тверезо проаналізувати, то більшість релігійних лідерів, філософів чи мислителів того чи іншого напрямку взагалі дискутують чи сперечаються про речі, про які взагалі нічого ніхто доказати до кінця не може. Бо Бог є і буде таємницею для нас.
Тому, коли та в якій ситуації сам закон стає злочином, чи гріхом той чи інший канон?
Коротко проаналізуємо:
Переважно стабільність суспільного ладу та устрою ми асоціюємо з дотриманням закону як такого. Це дуже добре, коли закон має кілька передумов: базується на здоровому глузді, науці та мудрості людей, є обговорений у суспільстві є нормою, яка визначає в суспільстві пріоритети спільного блага за принципом на індивідуальному рівні “не роби іншим того, що не бажаєш собі ж”. Коли люди бачать прозорість та ефективність даного закону, та влада поважає думку людей, то закон часто будує основу для розвитку суспільства.
Дуже важливим для закону є не самі ідеали, але і організограма участі людей у владі: важливо, коли місцеві громади формують активний народ. Але є декілька моментів: народ здійснює реалізацію закону через інституції, вибір керівників держави чи народу робиться напівсвідомо чи на основі не завжди об’єктивної інформації або тих фактів, що про себе подають самі ж кандидати.
Проте маємо кілька недоліків: не раз той, хто отримав владу, то не бажає служіння, а панування. Але не лише особистого, але й передати цей дар влади для своїх нащадків. Тоді часто і деформують не тільки зміст влади, але й саму місію релігії. Часто владоможці приймають закони, при яких нормальна людина з етичними цінностями та науковим світоглядом є диваком або “інакомислячим”, який заслуговує на переслідування та покару згідно існуючого “закону”.
Більшість установ та інституцій – це результат світогляду їхніх засновників та їхніх світоглядних переконань. Це не є погано чи добре, а просто природньо. Але з часом, коли вони перебирають на себе місію бути “джерелом істини та закону”, то більше захищають права та статус засновників, аніж принципи суспільного добра людей, тому що їхньої думки і не чути там. Крім того, дані сформовані інституції не завжди бажають включити в себе людей з творчим та інноваційним мисленням, а виштовхують їх із себе. Це стає їхньою основною помилкою: з одного боку, вони хочуть наказувати лише та мати сліпих виконавців, а, з іншого, просто не мають відповідної інтелектуальної спроможності розбудувати інституцію чи організацію відповідно до викликів та умов часу, та стають маргінальними та непотрібними людям. Тому виживають тільки ті системи чи установи, де дають розвинутися людям та максимально сприяти реалізації талантів, які будуть працювати для добра усіх, та будуть підсилювати своїх же керівників та наставників.
Не раз достатньо “приватизувати” дані інституції та інформаційний простір, як вдало можна змістити акцент влади з народу на дані інституції. Крім того, деформувати саму місію закону: не заради суспільного добра, а лобіювати інтереси вузьких кланів та груп, що захопили владу. Тому будь-який протест чи недотримання закону, буде вважатися протиправним, злочинним та правопорушенням згідно тих юридичних приписів, яку офіційно пролобіювали собі ж ті вузькі клани. Таким чином формуються передумови для більших чи менших диктатур, або навіть і демагогій великих капіталів. Ті диктатури мають кілька характеристик: імітація політичної конкуренції (для них не є стільки важливим побороти один одного, бо переважно вони утворюють “договорняки”, оскільки безвідповідально жити за рахунок народу та розпилювати бюджет без покарання є набагато важливіше, аніж втратити кілька відсотків у парламенті), мас-медійна маніпуляція моральними цінностями, фінансування силових структур та зменшення витрат на освіту та культуру. Ефективним засобом стає популізм – розказувати казки, які не мають жодних логічних наукових чи соціальних фактів та передумов. Свою економічну стратегію формують на субкультурі споживання.
Дотриматися таких юридичних законів для етичної людини стає майже неможливим. Першим актуальним кроком є бойкот та реорганізація нових громад та культури асоціативності, всередині яких відроджувати первинну місію закону. Змінити систему, яка "узаконила" несправедливість", без реальної боротьби, руїни та нестабільності, є майже неможливим, тому що мова йде не лише про перепис деяких законів, але і про усунення когорти людей, які звикли трактувати владу у своїх інтересах та паразитувати за рахунок людей, що працюють.
Хоча не раз і релігія допомагає затвердити такий несправедливий лад: є окремі релігійні течії, які стали майже на рівень державного будівництва.
Візьмемо кілька буцім-то різних держав: Китай та арабські держави. Там комунізм на рівні релігії, а там релігія на рівні державної ідеї. В обох державних ладах є принцип протекціоналізму: якщо європеєць бажає заснувати підприємство, то повинен 51 % акцій віддати місцевому громадянину. Тобто, ти працюй, але половину доходу буде споживати той, хто навіть і не допоможе у праці, але користується своїм положенням громадянина або релігійним каноном. Проблема одна: якщо це принцип справедливості чи як релігійний канон, то чому ж той самий громадянин цього не бажає у Європі, тобто віддавати половину доходу якомусь європейцю? Етичний закон не передбачає лицемірства, а якщо він є як переконання, то людина мала б це виконувати всюди. Бо там, де немає реальної свободи, а є засилля каст, то немає розвитку. Є багато держав, які мають, завдяки нафті чи ресурсам, високий рівень життя для своїх окремих груп громадян, але мають мінімум науковців, які є лауреатами премії Нобель та відіграли визначну роль для всього людства.
Дані лади побудовані на догмах і аксіомах, щоб не піддавати сумніву панування окремих каст. Парадокс не тільки в тому, що більшості догм людина навіть і не знає і ніколи ними не цікавиться, особливо, коли йдеться про релігійні догми. Але й у тому, не дозволяється їх обговорити. Тобто, немає дискусії та свободи висловлення.
В нашому світогляді ми бажаємо гармонії та дотримання права. Всі ми бажаємо простого і ясного закону. Це основа демократії та поваги до людини.
Чим людина освіченіша та вищого культурного розвитку, то вона потребує функції влади як гаранта її прав і свобод, тому що здатна нести відповідальність за себе і за інших та свідомо дотримуватися норм суспільства. Чим людина більш залякана і менш освічена, то потребує різних державних програм та установ, інституцій та організацій, які б мали робити те, що є в змозі даної людини. Але в даному випадку людина все більше працює, але падає її рівень життя, тому що плодами її праці користується номенклатура, яка з’їдає суспільний дохід.
Тому в розумних мірках хаос та нестабільність є потрібною частиною нашою життя, тому що є необхідною передумовою для творчості людини. Інновації та нові технології, що покращують побут та життя, створюють турболентність при швидкості, перевіряють на доцільність та міцність тих чи інших принципів та суспільних механізмів, без яких неможливо змінити так-звану еліту та примусити її для служіння людям. Без природнього відсотку безробіття неможливо було впровадити інновації (ковалі та конюхи залишалися без роботи, коли з’явилися автомобілі, чи скорочувалися штати бухгалтерів на заводах, коли прийшла ера комп’ютерів). Але в будь-якій системі вигравав той, хто працює постійно над собою та розуміє дух часу: ніколи не втомлюватися вчитися та працювати над собою. Бо розвиток - це не накопичення дібр чи послуг, а вдосконалення людини та суспільства, щоденної якості життя та буття.
Тому, бажаємо того чи ні, але демократичні системи в Європі та Америці, що побудовані на науці, освіті та християнських цінностях та, незважаючи на усі виклики часу, бюрократію та недосконалості, є найбільш сприятливими для процвітання та добробуту людей. Нам потрібно все більше цінувати переваги дії закону, що стверджує права та свободи людей, який не дозволяє нікому поставити догми та ствердити окремі касти для панування. Нам потрібно все більше цінувати і християнство, що дало основу системи цінностей та світогляду, що існує до сих пір.
Зіновій Свереда,
президент Українського Кооперативного Альянсу.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/68120/
