6
"Львівська пошта", №66 (1976), 23 серпня 2017
Щороку, святкуючи День Незалежності, ми аналізуємо, що нам вдалося зробити, намагаємося з’ясувати, що і чому не вдалося. Немало чуємо й нарікань, зневіри, різноманітних версій, хто винен, що ми так помалу рухаємося вперед. Та чи кожен із нас на своєму місці зробив достатньо для того, аби наша незалежна Україна була такою, якою ми хотіли б її бачити: сильною, багатою, людяною? Поставити таке запитання спонукає нас і приклад Патріарха Йосифа Сліпого, який маємо нагоду краще пізнати у ювілейний рік 125-ліття від дня його народження. Тож про свідчення патріарха Йосифа Сліпого, його приклад віри, незламності, працьовитості, людської гідності “Львівська Пошта” довідалася в проректора Українського католицького університету, директора Інституту історії Церкви Олега Турія.
Замало сказати, що Йосиф Сліпий зробив багато для того, аби ми стали незалежними. Важливо розуміти, як саме він це робив, щоб нам самим з цього вчитися. Опинившись у сталінському ГУЛАГу, вже самим фактом відмови миритися з насиллям, несправедливістю, вчиненою супроти його Церкви, він постійно вимагав усунення цієї несправедливості, відновлення прав його Церкви, а не власного звільнення. Тодішній митрополит давав дуже чіткий сигнал, що є структура в особі її глави, яка цій системі не підкорилася. І справді, Українська греко-католицька церква була фактично єдиною організованою спільнотою, яка протрималася непідконтрольною тоталітарному режимові весь радянський період. Очевидно, кир Йосиф мав обмежений вплив та контакти з підпіллям, але без його свідчення, без його незламної позиції Церква не змогла б вистояти понад 40 років в умовах жахливих переслідувань, репресій, фізичного й морального терору, брутальної пропаганди й очорнення...
Вирвавшись з-за цієї “залізної завіси”, з цього абсурду, Йосиф Сліпий у віці понад 70 років починає творити структури, розбудовувати інституції не для себе особисто, а для того, щоб, як він казав, гуртувати в розсіянні сущих, щоб дати українцям те, чого вони не мали в той час на рідній землі. Щоб дати можливість зберегти свою духовну традицію, він будує у Римі, в центрі католицького світу, собор святої Софії, який є символом зв’язку з батьківщиною, промовистим символом незнищенності Церкви, приреченої в СРСР на мовчання. Водночас він творить там же Український католицький університет – мрію багатьох поколінь українців, які не мали свого університету, зокрема тут, у Галичині, на західноукраїнських землях. Йосиф Сліпий розбудовує цей університет також, щоби дати розкиданим по всіх континентах землякам відчуття власної гідності, яке дає народові наявність вищої освіти, відчуття високої культури… Тобто, творячи ці інституції, він за межами України розбудовував те, що ми сьогодні назвали б українським світом.
Йосиф Сліпий, без сумніву, став речником України у вільному світі, він промовляв тоді, коли сама Україна і самі українці не могли про себе говорити. Він зробив чимало для нашої незалежності в кількох площинах: в духовній – гуртуючи і розвиваючи Церкву, в інтелектуальній – розбудовуючи університет, а найважливіше в загальнолюдській – підносячи гідність людей, роблячи їх повноцінними громадянами світу з відчуттям власної української ідентичності. Це було дуже важливим. І це той аспект, якого нам сьогодні в Україні ще досі дуже бракує.
Коли виходили якісь видання, він половину накладу залишав для України. Можливо, хтось тоді вважав, що Патріарх вже став трохи дивакуватий на старості літ. А насправді то було його дуже велике переконання, що рано чи пізно зроблене там – у різних ділянках (не лише в богослов’ї, а й у царинах філософії, філології, літератури, мистецтвознавства, навіть біології і географії) – знадобиться як альтернатива тій часто спотвореній, скаліченій радянською системою науці в самій Україні.
Ми гордимося, що українці мають таку діаспору, але я не певний, що ми би мали її без Йосифа Сліпого. Українці в розсіянні, принижені поразками своїх визвольних змагань, звинуваченнями з боку радянської влади у колабораціонізмі з нацистами, часом навіть боялися признаватися, хто вони є. І тут раптом з’являється хтось, хто представляє їхній народ, їхню Церкву з ореолом мученика, інтелігентна людина, яка вільно говорить кількома європейськими мовами, яка має кардинальський титул, яка зустрічається з президентами, прем’єрами…
Своєю поставою, своєю особою Йосиф Сліпий запалив людей ідеями будівництва України поза її географічними межами, нагадав їм про традицію солідарності та жертовності, яка існувала давніше, зокрема в Галичині, в умовах бездержавності. Завдяки Йосифові Сліпому всі ті структури, що опинилися на чужині, почали дуже активно працювати.
УКУ у Львові є прикладом пророчого бачення Патріарха. Я собі не уявляю, щоби така школа могла постати в пострадянській Україні, якщо б сюди не прийшли ті люди, які мали інше виховання, іншу формацію. Завдяки тому, що з’явилася ця нова основа, нова точка консолідації та конкретні носії нових ідей і альтернативних до попередньої системи підходів, почало щось формуватися, кристалізуватися, зростати.
Для нього Бог був великим, а віра була дуже фундаментальною, засадничою. Віра – це той останній бастіон, втративши який, ти перестаєш бути людиною. Бо в тебе можна забрати все, але якщо в тебе заберуть віру – ти перестаєш бути собою. Саме тому радянська влада так переслідувала віруючих, хоч ті навіть не чинили їй збройного опору. Вони не хотіли бути частинкою тієї системи, бо мали інші цінності, а тому були її ворогами.
Йосиф Сліпий не просто вірив і чекав. Його глибока віра проявлялася саме в тому, що він невтомно працював. Працював дуже відповідально, дуже наполегливо. Ця повсякденна праця з глибокою вірою, що Господь є творцем історії, що він не залишить свою Церкву, не залишить своїх людей, живила його і кріпила. Це якоюсь мірою була його помста радянській владі, яка забрала в нього 18 років життя, а він прожив ще понад 20 років після звільнення і зробив за цей час те, що більшості не вдається за ціле життя.
Він і інших спонукав до праці. Блаженніший Любомир Гузар згадував, що в нього було таке словечко “не тиндайте”, тобто не бийте байдики. Як бачив, що хтось ухиляється від роботи, відразу давав йому якесь завдання.
Він не трактував минуле, як те, що обтяжує, навпаки, вважав, що в минулому ми маємо підстави для нашої ідентичності, а отже, і для розбудови нашого життя. Без цього ми втрачаємо коріння. Перебуваючи в ув’язненні, митрополит написав кілька томів історії УГКЦ, щоб довести, що ця Церква має право на існування, що вона має історичну тяглість, невід’ємну від історії українського народу. Більше того, він бачив цю історію в широкому, глобальному контексті… Візьміть хоча б такий приклад: приїхавши до Риму, він ініціював пошуки гробу кардинала Ісидора, який був Київським митрополитом і підписав Флорентійську унію! Він вимагав, щоби Ватикан дозволив зняти підлогу в соборі святого Петра, бо були натяки, що десь там є той гріб...
Він не любив згадувати свого тюремного минулого, але не тому, що до нього була вчинена несправедливість. Він вважав, що в нього було забрано можливість зробити більше, аніж він встиг. Для нього це були втрачені роки в тому сенсі, що він міг би більше послужити людям… Це було радше його небажання зациклюватись на тюремному минулому, він не хотів стати його заручником. Ми це бачили на прикладі деяких дисидентів, які після здобуття Україною незалежності не змогли перелаштуватися і далі воювали – не з ворогами, а зі своїми, навіть – один з одним… Патріарх Йосиф, напевно, інтуїтивно відчував цю загрозу.
Зрештою, все наше суспільство ще є заручником цього “дракона” радянщини, але забуття не може бути ліком. Не пізнавши минулого, не зрозумівши його наслідків, не звільнимося від обтяжень і не зможемо рухатися вперед. Дуже важливо, щоби, пізнаючи минуле, навіть трагічне, помилки, ми вчилися чогось доброго.
Приклад Йосифа Сліпого для нас такий важливий, бо попри страждання, попри несправедливості він зберіг власну гідність. Що більше – він не так дбав про власну гідність, як про те, щоби своєю поставою не піддати сумніву ті цінності, ті інституції, які він уособлює. Тобто українця, християнина, католика, віруючого, пастиря. Я мав нагоду в рамках ювілейного року організовувати цілу серію конференцій. І ми їх свідомо робили на сході та півдні України. Там не так уже й багато вірних Греко-католицької церкви (деяким навіть важко говорити українською), але чимало з них захоплюються цією постаттю. Можливо, вони не дуже багато знають про життя Йосифа Сліпого, але сам факт, що ця людина вистояла впродовж 18 років, а після цього працювала, не домагаючись ні мерседесів, ні особистих вілл, працювала, щоб розбудовувати храми і освітні інституції, є для багатьох з них чимось неймовірним і надихаючим.
Використовував кожен шанс, який йому дарував Господь, щоби просунутися. Не заради кар’єри, а щоби себе реалізувати. Він не прагнув такого злету, йому довіряли. Митрополит Андрей доручав йому певні завдання, бо бачив, що ця людина здатна їх виконати. Він вважав, що має певні здібності, працював над ними, знав, що так зможе послужити іншим.
Дуже хотів бути священиком, але вагався – бути священиком чи науковцем? Він став і тим, і тим, однак ні в одній, ні в другій ролі не зміг себе до кінця розкрити, бо, ставши священиком, мало мав звичайної душпастирської практики – майже одразу ж став адміністратором семінарії. Захистив два докторати, але не мав можливості займатися далі теоретичною наукою. На єпископа був висвячений потаємно в умовах першої радянської окупації Західної України та першої хвилі антирелігійної політики сталінського режиму. А перебравши після смерті Митрополита Андрея в листопаді 1944 року провід УГКЦ, в умовах другої радянської окупації, Йосиф Сліпий разом з іншими єпископами буквально через п’ять місяців опиняється в ув’язненні.
Коли він у 1963 році прибуває до Риму, то розуміє, що має певні обов’язки, які випливають із того, ким він є. Він – глава забороненої Церкви, представник переслідуваного народу, тому зобов’язаний захищати їхні інтереси. І він це робив. Не з декларативного, романтичного чи наївного патріотизму. Його патріотизм полягав у тому, щоб розбудовувати життя, творити структури для тої державності, якої українці не мали. І робив це дуже свідомо.
Ми не прочитаємо в нього, де він прямо закликає до розбудови держави, але в нього є дуже конкретні настанови, як це робити: будьте собою, великого бажайте, робіть добро, бо в кожній добрій справі є щось велике. Що означає “будьте собою”? Зберігайте свою гідність. Не підлаштовуйтесь під інших, плекайте свою культуру, розвивайте свої інституції...
Коли в Україні нині хтось нарікає, що йому не дають щось робити, то нехай прочитає “Спогади” Патріарха Йосифа. Що він пережив, але ніколи не нарікав, навіть на тих, що його переслідували. Про багатьох з них казав, що вони нещасні люди. Він, на якого плювали, ламали кістки, з якого насміхалися, зберіг у собі гідність. Перечитавши його заповіт, побачимо, як людина в такий духовний спосіб говорить про те, що є важливим для нас сьогодні – для українців в Українській державі. Його слова і той спосіб, у який він реалізовував своє бачення в тих обставинах, мають нам сказати сьогодні: не нарікайте! Ми маємо в сотні разів кращі умови, сьогодні ми можемо зробити набагато більше, бо нам набагато легше. Просто ми докладаємо замало зусиль або маємо замало віри… Як каже Євангеліє, якби ви мали віру, як гірчичне зерно, то ви гори пересували б...
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/68036/
