6За короткий час Православна Церква в Україні отримає Томос – документ Вселенського Патріархату про дозвіл автокефалії. Це радісно і прекрасно. Відсвяткуємо — а що далі? Віряни громадами почнуть переходити до помісної Церкви? Деякі – так. А більшість? Що наше суспільство знає про необхідність створення автокефальної Церкви?
Це питання мусило постати перед Українською Православною Церквою Київського Патріархату і Українською Автокефальною Православною Церквою ще кілька місяців тому (а може, й років). Втім, і зараз ще не пізно.
Необхідно розказати суспільству, що у 1918 р. була спроба розбудувати помісну Церкву в Україні. Що кращі представники православ’я – Василь Зінківський, Олександр Лотоцький, Василь Екземплярський, Петро Кудрявцев, Федір Міщенко, Володимир Завитневич та ін. – складали плани реалізації проекту «Помісна Церква в Україні» (користуючись сучасними поняттями). Допомагали уряду УНР і Директорії у вирішенні питання церковної незалежності. Переважна більшість із цих осіб були професорами Київської духовної академії і Університету святого Володимира, тому й ці вирішення вказаних проблем намагались поставити на наукову платформу.
Ідеї цих професорів можуть бути корисними й сьогодні, а саме: відокремлення Церкви від держави; переведення богослужіння на українську мову; переклад українською Біблії, інших церковних книжок тощо. Вони виступали проти політизації Церкви і духовенства; заперечували будь-яку форму участі священиків у політичних змаганнях; відстоювали думку виборності духовенства і безоплатної праці священиків (київські професори були ідеалістами не лише за світоглядними засадами, а й у повсякденному житті!). Серйозною ланкою їх праці було вибудовування стосунків із іншими конфесіями, налагодження відносин з Вселенським Православ’ям і Православними Церквами в інших країнах. «Русскій мір» уже тоді був тісним і задушливим для цих людей.
Вони чудово розуміли головне: необхідно пояснювати суспільству ідеї щодо Помісної Церкви, агітувати і пропагувати їх. Тому й майже щодня під їх редагуванням виходили різні «листки», газети, щотижня – журнали, в яких докладно і палко пояснювались кроки влади відносно Церкви. Не варто нагадувати, що вони отримали поразку. На той час – так. Але сьогодні їх справа актуалізується. І її треба продовжувати та розвивати. «Круглі столи» і наукові конференції – то прекрасно. Відкриті лекції – теж непогано. Але вони збирають лише дві-три сотні людей — і то в кращому випадку! Церковні газети-журнали, пабліки і сайти, попри непрофесійність і недосконалість, можуть виконувати певну просвітницьку роботу – пояснювати аудиторії віруючих і тих, хто ще не визначився, необхідність розбудови помісної Церкви, висвітлювати історичні події і постаті тих, хто виборював церковну незалежність. Та й навіщо потрібна ця незалежність (від Московії, в першу чергу) — теж необхідно пояснювати. І не лише біл-бордами на кшталт «Незалежній державі – незалежну Церкву!», а аргументами, фактами, історичними аналогіями тощо.
Що конкретно треба робити? Подавати всіма можливими засобами масової інформації на всі сегменти аудиторії великий масив правдивої інформації про минуле і сьогодення Православ’я в Україні (не обходячи й суперечливих моментів, яких немало, на жаль!). Про діаспорне православ’я необхідно розповідати також. Треба підготувати і випускати просвітницьку літературу, присвячену цій темі, – для дітей, підлітків, жінок і чоловіків, людей старшого віку. Тільки не пафосно-занудливу і не псевдонаукову, а цікаву, написану яскравою сучасною мовою. Можна підготувати кілька просвітницьких мультфільмів для молодших школярів; зняти телефільми, зробити цікаві передачі для телебачення. Музейні працівники мусять продивитись свої «запасники» — адже там цілком можливі цікаві артефакти для виставок і постійних експозицій з указаної теми. Архіви, бібліотеки хай пошукають матеріали і нарешті виставлять їх не лише в своїх залах, а хоча б в мережі інтернет.
А чим жанр «мильних опер» поганий для цієї роботи? Тут такі сюжети можуть розгортатись! І головне, в історії їх немало. Та й сьогодні вистачає. Любовна драма – будь ласка! Він – «атеїст Київського Патріархату», вона – глибоко віруюча з родини прихильників МП. Раптом – кохання, велике і чисте. Вони страждають, шукають вихід із ситуації. А тут можливість вінчатись у храмі помісної Церкви. Такі пристрасті запалають! Куди там Монтеккі з їх Капулетті! Не той масштаб, не ті герої!
Якщо серйозно, то держава мусить долучитись до цієї просвітницької роботи – знайти гроші, заохотити діячів науки і культури до цієї теми. Так, можна шукати спонсорів. Проте має бути і державне замовлення на таку роботу. Адже все це піде на «спільну свічку».
Бо зовсім не хочеться, щоб через кілька десятків років наші нащадки розбирали сьогочасні події і намагались учитись на наших помилках.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/73595/
