3
"Збруч", 13 червня 2019
Лекція правозахисника, радянського політв'язня, віце-ректора УКУ Мирослава Мариновича, прочитана на ІІ Освітньому форумі «Твори»
Занотувала Мирослава Іваник
Я пам’ятаю час, коли говорити про цінності вважалося поганим тоном. Це був типовий постмодерний дискурс, коли цінності запихали десь під лавку, а кожен мав право на свою поведінку. Цілковитий релятивізм. Пригадую, коли мене вперше запросили у Вашингтон 2000 року, в назві конференції було «те, що засновано на цінностях». Тоді я подумав: світ міняється. І відтоді радикально лавиною почалася дискусія, де головною думкою стало «цінності мають значення». Для мене це був момент щастя.
Досвід мого життя, зокрема в таборах та на засланні, каже, що цінності дійсно мають значення, цінності є опорою людини. Це не означає, що людина свята. Це не означає, що я святий. Ні, ми всі грішні. Але хто вміє усвідомити свій гріх, вміє тягнутися до правильнішого шляху.
В Україні у 2011 році Ініціатива "Першого грудня" відгукнулася на заклик Церков і заявила: «Ми переконані, що всі виразки нашого суспільства є лише проекцією головної проблеми – замулення нашого духу. Майбутнє України вимагає піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю». Паралельно я є членом Несторівської групи, яка у своєму документі зафіксувала таку думку: «Спроби запровадити інституційні зміни без урахування цінностей незмінно зазнавали краху».
Ми дуже хочемо запровадити реформи. Але постійно ігноруємо тему цінностей. Або ж, точніше, ми її згадуємо, коли вчергове хочемо звинуватити тих, хто нам не подобається. Але ми забуваємо про те, що справді змінити країну можна, лише коли змінити ціннісну основу людської поведінки. Натомість що ми маємо в Україні? Це висновок соціолога Євгена Головахи, і він не новий, але і нині правильний: «В Україні сформувалась аморальна більшість, тобто більшість тих, хто вважає, що жити відповідно до цінностей, жити чесно – це собі на шкоду». Обидва Майдани були спробою вирватися з цієї петлі. Я би навіть сказав, що це були потужні ціннісні струси – але я не знаю, чи вони стали ціннісними зсувами. Тобто ми піднялися на ентузіазмі, захотіли жити інакше, а потім опустились і знову почали жити майже так само, як жили. Для мене визначальним був момент, коли з’явилося відео з депутатом від Радикальної партії Мосійчуком, де він вимагав хабара. І пояснення було таке: «Моя партія хоче добра Україні. Якщо ви підтримуєте мою партію, ви підтримуєте добро для України. А щоб підтримати партію – давайте гроші». Це жах, наскільки у нас викривлені мізки. Але, в принципі, це активний учасник Майдану. Так, ми захотіли жити інакше – але виявилося, що справедливим є інший висновок Несторівської групи: «Боротися за цінності часом легше, аніж жити відповідно до них». Щиро скажу: це точно стосується мене. Мені було легше боротися за цінності, аніж сьогодні, у нормальному житті, постійно жити відповідно до них. Ігноруючи цінності, ми часом нагадуємо собі жителів Чорнобильської зони, які не розуміли, чому вони мають кидати свої будинки. Адже, приїжджаючи туди, вони бачили, що начебто все так, як було раніше. Радіація невидима. Так само невидимі порушення духовних законів. Їх можна нібито зігнорувати. Економіка і політика важливіші. Але, ігноруючи їх, ви поводитеся так, наче в зоні радіації, і не помічаєте, як радіація на вас впливає. Отак впливає і порушення духовних цінностей.
Справжні зміни в суспільстві починаються з духовної трансформації. Політика та економіка – це проекції того, що є всередині, що глибоко заховано. А глибоко заховані цінності, якими людина керується, коли приймає рішення у сфері економіки, політики, будь-чого.
Хочу дати такий приклад – метафору з минулого. Десь у 1970-ті в Радянському Союзі почали активно закуповувати технології на Заході для виробництва певних товарів. На Заході казали, що треба купувати не тільки технологічні лінії, а й матеріали. У Союзі казали, що все зроблять самі. Побудували технологічну лінію, про якість матеріалу ніхто не подбав, тож за кілька років лінії виходили з ладу, і доводилося купувати нові. Матеріал має значення. Так само ми зараз «закуповуємо технологічні лінії», чи то запозичуємо структури – наприклад, парламентаризму – на Заході, але чомусь вони не працюють якісно. Тому що ми не маємо людей, доведених до морального стандарту. Я не хочу сказати, що на Заході всі ідеальні, а у нас всі аморальні. Ні, такого немає. Але все ж таки є певна різниця. Наприклад, є різниця між фінськими депутатами, які їздять на велосипедах, і нашими, які кожного разу вибирають новіші марки автомобілів. Щось таки нас відрізняє.
Давайте подивимося, чи ми можемо досягти успіху без зміни на ціннісній основі. Читаємо відомого фахівця з економічної історії Дейвіда Ландеса: «Якщо ми можемо чогось навчитися з історії економічного розвитку – то це що культура має вирішальне значення». Це каже економіст. Бо цінності впливають на ваші економічні рішення. Читаємо нашого митрополита Андрея Шептицького: «А коли йдеться про те, щоб якийсь народ зайняв в історії передове почесне становище і для людства створив нові світлі та великі дороги, то це може дати одна лишень культура, коли буде оперта на здорових та сильних моральних основах. Без неї будуть марнуватись найкращі засоби багатства і дарів природи. Без неї і найсильніші змагання і зусилля будуть безкорисливі. Без неї роль народу в історії залишиться егоїстичною, короткозорою і через те дуже незначною або навіть ніякою». Це було сказано багато десятків років тому – і це точно прикладається до нинішнього часу.
Ще одна цитата з послання митрополита Андрея «Як будувати рідну хату»:
«Такою могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам, організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, складеною поштучно з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом – себто тілом, оживленим одним духом, буде не тільки матеріальним, але й моральним тілом». Ось вам висновок: «Не тільки матеріальним, але й моральним тілом». Матеріальне має значення, але духовні цінності теж важливі. Ми повинні зрозуміти, що той камінь, який ми постійно відкидаємо, є каменем наріжним. Саме на ньому треба вибудовувати майбутнє.
А тепер перейдемо на інший рівень. Духовні цінності: з чим їх їдять, як їх помацати, як з ними бути? Вони мають певні особливості. Хочу навести такий приклад: кинути курити можна так: сьогодні курю 20 сигарет, завтра – 19 і так далі. Поступово йду до того, щоб кинути курити. Але ви не можете собі сказати: сьогодні я збрешу 20 разів, завтра – 19 і так далі. Тут може бути або так, або так. Ви або приймаєте рішення, що говорите правду, або кажете собі, що будете брехати. Можливе одне з двох. Стрибкоподібний характер морального одужання є дуже важливим, і часом ми його недобачаємо. Важливо створити для учня, для будь-якої людини таку ситуацію, щоб вона це рішення прийняла. Як правило, це певний стрес чи виклик. У кабінеті чи за партою такі рішення не приймають. Це рішення, як правило, пов’язане з якимсь реформуванням, і до того людину теж треба приготувати. Уявлення про те, що я перестану брехати і матиму успіх, теж далеко не завжди правильне. Я дуже радий, що в УКУ нам вдалося створити модель, при якій ми є успішні в тому, що поставили цей університет на правильні цінності.
На Майдані 2014 року був один львівський юрист, який там прийняв рішення, що більше не буде захищати своїх клієнтів, використовуючи хабарі. Він почав про це відверто попереджати своїх клієнтів. Все відбувалося тут, у Львові, не в Донецьку чи Луганську. Результат: у нього різко впала клієнтура. Ми всі такі гарні, білі і пухнасті і так хочемо, аби всі нагорі були чисті і правильні – але коли доходить до нашого шкурницького моменту, ми всі хочемо успіху, не важливо, яким методом. Цей адвокат визнав, що така позиція йому коштує. Тому треба, щоб людина розуміла, що це рішення буде коштувати, але воно є правильним.
Другий висновок: зло завжди знайде собі шпарку, а добру треба допомагати. Зі шкільної хімії можна собі пригадати екзотермічні й ендотермічні реакції. Екзотермічні проходять з виділенням тепла, ендотермічним треба додавати тепло, енергію, щоб реакція відбулась. Усі занепадницькі і руйнівні процеси – екзотермічні. Вони йдуть самі собою. Щоби піднятися, треба докласти енергію, треба докласти зусиль, щоби змінити свій стиль поведінки. Є залежність: якщо ми не піднімаємось, ми падаємо. Нам при цьому здається, що ми на горизонталі. Але це не так.
Випадок з мого життя. Я повернувся з табору, з заслання, пройшов велику школу, в тому числі духовну. Я почав роззиратися довкола: той робить дурниці, той робить дурниці, а я це розумію. Одного разу, в середині 1990-х років, прийшов я в церкву Трійці в Дрогобичі. Літо, церква переповнена, з усіх сторін на мене сперлись, спина болить, думки абсолютно не з Богом, а як би вистояти. Врешті я збунтував: не хочу лукавити перед Богом, адже я духовно не з ним зараз. Я вийшов і чекав, поки всі вийдуть, задоволений собою, що був перед Богом чесний. Починають виходити люди, і з переповненої церкви раптом випливає дівчина. Вона була осяяна й одухотворена. І я подумав: вона стояла у тій самій переповненій церкві, але вона не тільки вистояла, а й отримала ту благодать, якої я не отримав. Своєю позицією «бути з Богом чесним» я фактично обікрав себе. Це я до того, як людина може своїм розумом собі нашкодити, вважаючи, що вона дуже собі допомагає. По-перше, для того, щоби сформувати свій духовний світ, ви маєте завжди бути дуже уважним. А по-друге, попри те, що Церква відділена від держави, нам потрібна Церква, щоби ми мали корсет. Якщо хтось не чує себе в силі, то взяти корсет і підтримати себе є дуже важливим.
Ще один приклад, як можна розумом вже собі допомогти. Зізнаюся, трохи мене дратувало правило хреститися перед храмом, коли проходиш повз. Це було для мене дуже показне. А потім мій бунт скінчився. Я собі подумав: а чому воно взагалі було запроваджено? Раптом я вийшов на дуже гарну думку: коли проходиш біля храму, згадай собі, що є Бог. Коли ми сповнені своїх думок та клопотів, це гарний момент, щоби згадати, що є Бог. Тоді те, що виглядало штучним, стає дуже мотивованим і потрібним. Я закликаю до такої духовної праці, коли ви можете собі допомогти, й остерігаю, що оцей людський розум може часом вас підвести. Усі речі треба пропускати через сумління.
Ще одна особливість духовних процесів – закон критичної маси. Криголам не ламає кригу всією товщею. Він йде і ламає кригу найгострішою і найміцнішою своєю частиною. Приблизно так і в суспільстві. Дуже часто люди мають сумніви, що справді все суспільство можна зробити правильним. Ні, я не вірю в це. Не це ми маємо собі ставити за мету. Ми маємо ставити за мету сформувати критичну масу – отой гострячок, який ламає лід. Тоді тим, хто слабший, легше іти за ними. Маємо ці підказки в самому Євангелії, де йдеться про невелику кількість людей, що як закваска розчинює все тісто. Так само Ісус казав: «Ви сіль землі». А солі за означенням не може бути багато. Лише її дрібка творить дивовижний ефект.
Чеський професор Томаш Галік сказав дуже гарні слова: «Все нове і творче виходить із очевидної меншості».
І це треба прийняти як нормальний факт, що підуть лише одиниці.
Потрібні пасіонарії, потрібні нові люди, які, по-перше, будуть задавати нові правила життя, а по-друге, самі житимуть за цими правилами.
Для мене дуже помічною є дисидентська формула. Російський дисидент Андрій Амальрик свого часу сформулював визначення: «Дисиденти – це люди, які, живучи в невільному суспільстві, поводилися так, наче вони вільні». Це дуже важливо. Щоби в нашому корумпованому суспільстві були люди, які живуть за іншими правилами. Звичайно, це означає зіткнення, означає, що все старе буде стримувати. Але важливими є люди, які готові до самопожертви і боротьби.
Розумію, що переконати молодих людей складно. Коли я в Києві одного разу сказав молодим людям про потребу жертви власне в такому контексті, мене запитали, що я маю на увазі під словом «жертва». Виявилось, що молоді люди не розрізняють слів «victim» та «sacrifice», тобто «стати жертвою» і «піти на жертву, на самопожертву». Один хлопчина сказав, що жертва – це ознака мого часу: вона була потрібна тоді, а сьогодні треба отримати ґрант і робити так, як тобі хочеться. Це було ще до Революції гідності. І мені цікаво, чи цей хлопчина згадав згодом цю ситуацію і чи подивився на жертву Небесної сотні саме під цим кутом зору.
З чого починати виправлення ситуації? Дуже багато людей каже, що має прийти партія, яка задекларує зміни, ми її виберемо, вона прийме закони, змінить правила, ми змінимось і почнемо жити правильно. Не вірю я в це. Я не хочу сказати, що не вірю в закони. Але коли йдеться про перехід від аморального стану до морального у суспільстві, тоді діють інші закономірності. Для мене переконливим є Ісус і його незримий діалог з Юдою. Яка була проблема в Юди? Він щиро вірив, що Ісус – це новий цар Ізраїлю. Але якщо ти цар, одягнись нормально і йди туди нагору. Тебе мають визнати як царя, ти приймеш закони і через ці закони зміниш закони. Ісус робить прямо навпаки. Він бачить всю аморальність нагорі – й на долині, часто на соціальному дні шукає людей, які здатні змінити свою ціннісну основу. Він шукає тих, хто був одним, а може стати іншим. Він ліпить з них маленьку групу, потім більшу – і так ліпить новий Божий народ.
Попередні роки я багато літав. Якщо в американця є якась проблема, наприклад, з квитком, він починає дискутувати з персоналом – і всі американці довкола приходять йому на допомогу. Як діють українці? Тримаються подалі. Американці вміють бути солідарні, а українці – ні. Чому воно так? У нас бояться бути солідарними, бо очікують зради або загрози. Чому так? Бо я не вірю, що він і я діємо за правилом «люби ближнього свого». Отож заповіді Божі, які ми відкладаємо, бо «вони не для життя», якраз дуже для життя, бо від цього залежить наша спроможність бути в солідарності. Мене дивує, що один і той самий народ може проявляти дивовижні чудеса солідарності на Майдані, а після того перестає довіряти та бути солідарним.
Друга проблема – ворожнеча. Митрополита Андрея вражало, як маленькі непорозуміння між українцями часто переходять у хронічний стан антагонізмів, спорів, яким нема кінця. Тому він побоювався, що «організм нашого народу страждає на моральну гемофілію, яка спричинює, що кожна найменша рана є неначе невиліковна». Ми хворі, і тому потрібно берегтися.
У час війни і не тільки українці дуже переживали, що треба якось зберегти молодь в українстві. «Щоб устерегти молодь перед такою небезпекою відступства, уважають деякі виховники, що елементом, який є конечний до патріотичного виховання, являється доза ненависти супроти ворогів. З такої фальшивої преміси заложення мусить випливати й фальшиве заключення, що наука Євангелія про любов ворогів зносить любов до батьківщини і веде до якогось мрячного інтернаціоналізму, який мусить шкодити кожному народові. При таких поняттях людина відрікається Євангелія і по вуха поринає в багно поганства».
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/76162/
