6
"ЖЖ", 8 грудня 2017
До підготовки цієї короткої довідки спонукало два приводи. Перший з них - це кинута ненароком одним церковним діячем, чи то в жарт, чи то серйозно фраза в адресу УПЦ: «Дай им волю, они в Киеве ещё и Миро варить начнут...».
Другий привід - це бесіда на цю тему з нині покійним Ректором КДАіС протоієреєм Миколаєм Забугою. Таким чином, виникло маленьке дослідження. Зацікавленість цією темою, судячи з її актуалізації при намаганні відкоректувати (привести у відповідність Статут УПЦ до Статуту РПЦ у 2011-12рр.), та закріплення норми в Статуті РПЦ 2017р., - викликана не лише в мене. Далі - текст «із шухляди» якому більше 10 років.
"Історичний розвиток Святої Київської Митрополії (Української Православної Церкви) є унікальним явищем в історії Вселенської Православної Церкви. Із самого початку існування Київської Церкви незаперечним фактом постає унікальність Київського Митрополита (як і унікальність усієї Київської Церкви). Історики свідчать про те, що Київський Митрополит як Предстоятель Української Церкви «роздавав миро всім єпархіям на Сході».
Це означає, що централізація сакрального життя Митрополії відбувалася не навколо кіріархальної Церкви, а навколо Церкви Київської. Відповідно до церковного устрою древності, святе миро для України надавалося Константинопольським Патріархом через Митрополита. Тож, ніхто з єпархій Святої Київської Митрополії не їхав до Константинополя за миром, а отримував його в Києві (або у Вільно) з безпосереднього благословення Предстоятеля Київської Церкви.
На початку існування Святої Київської Церкви миро привозили з Константинополя в особливій посудині з вузьким горлом, інкрустованій перламутром, яка дістала назву алабастра (від грецьк. ἀλάβαστρος). За цим миром із усієї Митрополії, яка в різні часи простягалася на територію сучасних України, Білорусі, частково Польщі та Російської Федерації їхали представники єпархій Русі.
З середини ХV століття у грецькому церковному та державному житті наступає криза, яка вже назрівала століттями турки-османи все більше і більше захоплювали території наближені до Константинополя, що, зрештою, закінчилося завоюванням Константинополя в 1453 р.
У цей час зв’язки Київської Митрополії з кіріархальною Церквою перериваються. З Османської імперії греки вже не могли приїжджати до Великого князівства Литовського та Жемайтійського (або, за іншою вимовою Жемойтоського) – федеративної держави, що складалася з литовських, українських і білоруських земель. Відповідно і для наших предків підтримувати безпосередні зв’язки з Константинопольським Патріархом стало вкрай важко. Саме в той час у Київській Митрополії, через неможливість поїздок до Патріархії, починають варити миро. Слід зазначити, що мироваріння стало настільки невідємною частиною прав Київського Митрополита, що дослідники говорять про нього, як про «давню традицію Київської Митрополії, в якій не чекали на миро з Константинополя».
Право варити миро гарантувалося Святій Київській Церкві в якості однієї з умов збереження її незалежних прав та привілеїв при перепідпорядкуванні Київської Митрополії з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату до Московського Патріархату в 1686 р. Незважаючи ні на які перипетії, право мироваріння та мироосвячення було збережено за Митрополитом Києва і за часів Священного Синоду.
За часів Російської імперії в Україні мироваріння здійснювалося в Благовіщенському храмі Митрополичих палат у Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі на території Верхньої Лаври (до речі, всі сосуди для мироваріння і досі зберігаються у Верхній Лаврі у музеї).
Таким чином, щонайменше впродовж XV, XVI, XVII, XVIII та XIX століть священним правом Православної Церкви в Україні було мироваріння, а прерогативою Київського Митрополита було освячення мира. Лише в 1917 р. ця древня та освячена століттями практика перервалася. У чому ж причина Основною причиною припинення мироваріння в Києві слід вважати комуністично-більшовицький переворот і подальші дії громадянської війни тих часів. Вбивство священномученика Митрополита Володимира, арешти та вбивства десятків архієреїв і тисяч священнослужителів та повний розгром церковного життя – ось далеко не весь перелік факторів, що вплинули на моральний стан людей. Вплинули ці речі і на мироваріння в Києві, яке просто перестали здійснювати.
Православна Церква живе як за духом Євангелія, так і за своїми письмово фіксованими законами (канонами). Але немає жодного документу, який би забороняв Святій Київській Церкві варити миро, а Київському Митрополиту освячувати його - лише непрості роки радянської влади зашкодили відбуватися цьому процесу в Українському Екзархаті.
Враховуючи унікальний статус Святої Київської Митрополії та всієї Української Православної Церкви, який відроджений Томосом Патріарха Олексія ІІ в 1990 р., а також зважаючи на багатовікову традицію варіння та освячення священного мира в Києві з благословення та схвалення кіріархальних Церков (Константинопольської та Московської) вбачається за доречне продовжити (не відродити, не відновити, а саме продовжити – А.О.!) древнє право Святої Київської Митрополії варити та освячувати святе миро для потреб Української Православної Церкви. Це дозволить консолідувати церковне життя православної України, а також сприятиме більш чіткому розумінню слів Патріаршого Томосу 1990 р. про незалежність і самостійність Української Православної Церкви в управлінні при збереженні нею догматичного та євхаристичного єднання з усіма Святими Помісними Православними Церквами."
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69322/
