9
У середині сорокових років минулого століття, на час окупації Закарпаття більшовиками, отці Балтовичі належали до старшого покоління священиків Мукачівської греко-католицької єпархії. Вони були знаними, шанованими, авторитетними священнослужителями в краю. Брати Вартоломей та Микола Балтовичі, як і більшість греко-католицьких священиків Закарпаття ХІХ — початку ХХ століття, походили зі священичої родини. Їх батько, о. Микола Балтович, 1852 року народження, одружився із Оленою Штефан, рукоположений 1879 року і довший час був парохом у маленькому гірському селі Мала Мартинка неподалік від містечка Сваляви. [1.с.70] Тут з'явилися на світ його обидва сини.
Народилися, навчалися і почали своє пастирське служіння брати Балтовичі ще за Австро-Угорської монархії. Отець Вартоломей Балтович народився 1883 року. Гімназійні студії відбув в Ужгороді, потім там же навчався в теологічному ліцеї. Після одруження 1906 року отримав свячення з рук єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Юлія Фірцака. Спочатку був сотрудником (помічним священиком) парафії у Марамороському Сиготі [2. с.15] при вікарієві Марамороша, відомому духовно-громадському діячеві Закарпаття о. Михайлові Балогу. Пізніше служив парохом у Липецькій Поляні [3.с.100] та на парафіях Іршавщини. Найдовше прослужив у селі Заріччі біля містечка Іршави. Це було велике і багате село з імпозантною церквою Зіслання Святого Духа з двома вежами, збудованою 1881 року [8 с.353]. Отець Вартоломей молодим овдовів і сам виховував п’ятьох дітей.
Ревним служінням о. Вартоломей заслужив любов і повагу своїх парафіян. Крім душпастирства брав участь і в громадсько-політичному житті краю, співпрацював з о. Августином Волошином. В часі Карпатської України був провідником УНО (Українське Національне Об’єднання) на Іршавщині. Про цей факт стало відомо після віднайдення архіву отця Балтовича 2011 року, під час ремонту храму у Заріччі. Серед знайдених документів матеріали, що стосуються структурних підрозділів УНО у Іршавському окрузі, розпорядження уряду Карпатської України, ділова переписка, приватне листування, книги, брошури, агітаційні листівки, фотографії, карти тощо. Тепер цей архів зберігається у історико-краєзнавчому музеї м. Іршави. [12] Як згадують старожили села Заріччя, після окупації Карпатської України угорцями, о. Вартоломея було арештовано, але невдовзі за клопотанням владики Олександра Стойки і на прохання парафіян села його було звільнено.
Отець Микола Балтович народився 23 лютого 1886 р. с. Мала Мартинка Свалявського р-ну. Здобувши середню освіту в Ужгородській гімназії, 1906 р. продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії. 30 січня 1912 року одружився з Єлизаветою Шерегиллі, донькою священика Миколи Шерегиллі [7с.11]
7 квітня 1912 р., через хворобу єпископа Мукачівської єпархії Юлія Фірцака, єпископ Великоварадинської греко-католицької єпархії (Румунія) д-р Дмитро Раду у Великому Варадині рукоположив на священиків шістнадцять семінаристів, серед яких був і Микола Балтович [4.c.32.].
Після висвячення о. Микола працював парохом в с. Смереково Великоберезнянського округу - від 1912 до 1919 рр. З 1919 р. до 1927 р. був парохом в с. Обава Мукачівського округу. У 1927-1929 рр. — помічний священик у с. Тур'я-Пасіка, на Тур’янській долині (тепер Перечинський район) [7. С.11], де на той час парохом був похилого віку хворий о. Іриней Легеза (1920-1929). А після його смерті - 8 вересня 1929 р. - єпископ Петро Гебей іменує о. Миколу парохом цієї парафії. [5. с.262.] У Тур’я Пасіці була кам’яна церква Архангела Михаїла, збудована 1810 року. [8 с.87] У цьому храмі о. Микола прослужив двадцять два роки. Новий парох всеціло посвятився пастирському служінню, ревно працюючи на духовній ниві, духовно опікуючись жителями с. Тур’я Пасіка і с. Мокра, чим заслужив любов і повагу місцевих вірних. Тут він виконував душпастирську роботу до заборони Греко-Католицької Церкви в лютому 1949 року. Отець Микола Балтович також дбав про піднесення освітнього рівня селян, зокрема, опікувався сільською читальнею.
Восени 1944 року угорську окупацію Закарпаття замінила окупація радянська. Після приєднання Закарпатської України до складу УРСР 1945 року почалася кампанія влади проти Греко-Католицької Церкви. На владику Мукачівського Теодора Ромжу та священство чинили тиск з метою змусити погодитися перейти до Російської Православної Церкви. Владика Теодор був непохитним у своїй вірності Апостольському Престолу і Вселенській Церкві, і його приклад надихав духовенство. Працівники радянських спецслужб слушно вважали єпископа основною перешкодою у справі «возз’єднання» закарпатських греко-католиків з РПЦ. [6 с.193] Тому восени 1947 року владику Теодора вбили. Але навіть після смерті архипастиря майже півтора року ніхто з клиру Мукачівської греко-католицької єпархії офіційно не перейшов до РПЦ. Хоча, як стверджує Олександр Пагіря у своїй статті «Ліквідація радянськими органами безпеки Греко-Католицької Церкви на Закарпатті (1945-1949)», органам МБД вдалося за короткий час насадити свою агентуру та інформаторів серед духовенства і вірних Мукачівської греко-католицької єпархії. [9.с.450.]
Обидва брати Балтовичі до початку 1949 року залишалися вірними своїй Церкві. У січні 1949 року розпочався завершальний етап наступу радянського режиму на ГКЦ в Закарпатті. 25 січня 1949 року, за підтримки МБД і МВС, Мукачівський собор передали РПЦ, а після цього перші священики Мукачівської греко-католицької єпархії офіційно заявили про свою апостазію: о. Стефан Данієлович - 26 січня, о. Іриней Кондратович - 9 лютого. 16 лютого 1949 року представники міської влади в супроводі загонів МБД зайняли Ужгородський кафедральний собор і єпископську резиденцію. [6 с.198] Того самого дня капітулярний вікарій о. Микола Мурані під тиском радянських органів безпеки підписав звернення до греко-католицького духовенства Закарпаття, у якому оголосив про ліквідацію єпархіального управління та розпуск капітули [9 с.457]. Після цього розпочалися і тривали впродовж усього року арешти греко-католицьких священиків, які відмовлялися зрадити свою Церкву і переходити до РПЦ.
У лютому-березні 1949 року під тиском органів МГБ перейшло до РПЦ декілька священиків. 14 березня 1949 підписав заяву «возз’єднання» з РПЦ і о. Варфоломей Балтович. [7 с.386, 397] Його внуки Василь та Михайло Шерегії твердять, що о. Вартоломей перейшов до РПЦ через те, що органи МГБ погрожували звільнити з роботи його дітей [8]. 5 квітня 1949-го з’явилося звернення «Всечесному духовенству и всем благочестивим верующим Греко-католической Церкви на Закарпатье», підписане чотирнадцятьма колишніми греко-католицькими священиками, які «возз’єдналися» з РПЦ. У ньому критикувалася церковна унія з Римом і містився заклик до греко-католицького духовенства і мирян Закарпаття, які ще не перейшли до РПЦ: «последовать нашему примеру», тобто «возз’єднатися» з Православною Церквою. Серед священиків, які підписали це звернення, дванадцятим є о. Вартоломей Балтович [10 с.522, 52]. Наскільки свідомо і добровільно він ставив свій підпис під цим зверненням — невідомо. Можливо, він вважав, що таким чином священики зможуть уникнути репресій, залишаться зі своїми вірними і вдасться зберегти парафії та питому ідентичність під ширмою «РПЦ». Підтвердженням цього може бути і той факт, що о. Балтович, будучи офіційно православним священиком, не дотримувався приписів російського «синодального» обряду, а продовжував служити «по-старому». Внук о. Вартоломея Василь Шерегій згадує, що на дідуся хтось написав скаргу «що не так служить», і тоді його перевели із Заріччя на маленьку парафію у село Мідяницю [8]. Прослуживши у Мідяниці декілька років, вийшов на пенсію і проживав у доньки Марії у с. Береги на Берегівщині. [8]
На початку 1949 року о. Миколі Балтовичу також запропонували возз'єднатися з російським православ'ям, але оскільки він відмовився це зробити, то радянська влада, щоб досягти успіху, застосовувала різні методи тиску на нього. Основними "гуманними" методами переконання були: заборона виконувати душпастирську роботу, а пізніше - виселення з парафіяльного будинку (фари). Але світ не без добрих людей, і в селі знайщли хату, в яку прийняли виселену сім'ю о. Миколи Балтовича [7 с.11]. І тут до нього досить часто навідувались "гості" від влади і МГБ. Навідався і його рідний брат о. Вартоломей, який уже 14-го березня 1949 р. возз'єднався з російським православ'ям, щоб намовити о. Миколу наслідувати його приклад. Про це згадував уже покійний житель с. Тур’я Пасіка, дяк Іван Граб, 1926 року народження. Візит старшого брата, умовляння дружини і вірних вже майже досягли успіху, але йому приснився сон: "Він бачить Ісуса Христа, який йде йому назустріч. Коли вони наблизились один до одного, то бачить, що один ніж є встромленим у груди Ісуса, а другий тримає у руці. І тут Ісус каже йому, що твій брат уже встромив у моє серце ніж, то на і ти встроми!" Цей сон так сильно вплинув на о. Миколу, розповідав Іван Граб, що він після цього заявив: "Хоч би мене пилою на три частини різали, і тоді я не поставлю свого підпису під зверненням про перехід до російського православ'я!"
Таким чином, рідні брати священики Балтовичі розминулись на роздоріжжі трагічної доби Церкви. Їхні життєві дороги, які до цього часу йшли паралельно, розійшлись у різні сторони: о.Микола став на тернистий шлях ісповідництва, а о.Вартоломей спробував пристосуватися до нових радянських реалій.
Після того як можновладці заборонили йому здійснювати душпастирське служіння, отець Микола Балтович пробував працевлаштуватись, але влада понад рік чинила цьому всілякі перешкоди, і тому він з дружиною був на утриманні своїх дітей. А коли у радянської влади вичерпались всі засоби "впливу" на о. Миколу, то працівники Перечинського МГБ 29 травня 1950 р. заарештовують, а Закарпатський обласний суд, не дивлячись на похилий вік, на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР (антирадянська пропаганда і агітація), 11 липня 1950 р. засуджує о. Миколу Балтовича на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна [7 с.12]. Після суду о. Миколу відправили через Львівську тюрму-розподільник у табори ГУЛАГу Іркутської області, де праця в'язнів використовувалась у шахтах і на різних будівельних роботах. Важка, непосильна праця, погані умови проживання і знущання наглядачів підірвали здоров’я о. Миколи Балтовича.
Після смерті Сталіна 1953 року поступово починають проявлятись деякі полегшення і для політичних в'язнів. Спеціальною комісією о. Микола Балтович був визнаний інвалідом і повністю непрацездатним, а у зв'язку з цим звільнений з таборів ГУЛАГу 1955 року [7 .с.1]. Невдовзі після повернення до рідного краю спочив у Бозі у с. Туриця на Перечинщині, що за кільканадцять кілометрів від с. Тур’я Пасіки. Похований на цвинтарі с. Туриця. Посмертно реабілітований 28 лютого 1992 р. [7. С.1.]. Чи зустрічалися брати Балтовичі після повернення із таборів отця Миколи – невідомо. Отець Вартоломей прожив після смерті молодшого брата рівно десять років і помер 1965 року в Мукачеві.
Дружина о. Миколи Балтовича, Єлизавета Шерегиллі, зі своїм чоловіком пройшла крізь усі життєві радощі й незгоди, завжди намагалась бути помічницею в його нелегкій душпастирській праці. Разом з чоловіком виховали трьох дітей. 1950 р., залишившись без роботи, проживала на утриманні доньки. Померла 9 лютого 1956 р. на 61-му році життя в с. Тур'я Пасіка Перечинського р-ну [7 с.12].
Цікаво, що після виходу з підпілля і легалізації Греко-Католицької Церкви 1990-го року, більша частина парафії с. Заріччя, де колись служив о. Вартоломей Балтович, разом з величним храмом Зіслання Святого Духа повернулася у лоно Католицької Церкви. А у с. Тур’я Пасіці, колишній парафії о. Миколи Балтовича, більшість вірних з церквою Святого Архистратига Михаїла залишилась у православ’ї, і лише невелика кількість людей зберегла вірність Католицькій Церкві. Невелика греко-католицька громада с. Тур’я Пасіки, не змігши добитися бодай почергового богослужіння у своєму храмі, 2015 року збудувала невелику церковцю.
Список використаних джерел і літератури:
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/68658/
