27
Різдво Христове є беззаперечно одним із центральних свят в християнському календарі та й загалом у житті християнина. Пришестя Христа в цей світ і пов’язані з ним події дають нам безліч тем для проповідей і духовних розважань. А ще Різдво багато в чому стало символом християнської культури та церковного життя. І як то буває з усіма давніми християнськими традиціями, Різдво має свою довжелезну та цікаву історію, у якій відбилась історія цілої Церкви. А ще — з ним пов'язано безліч традицій, коріння яких губляться у дохристиянських часах.
Колись на РІСУ вже писали про те, що точний рік народження Христа встановити проблематично, і найбільш вірогідна дата — 4 або 6 рік до н.е.
Але якщо рік хоча б приблизно, але можна встановити, то з днем, коли сталася ця знаменна подія, все ще тяжче. Єдине першоджерело, тобто, Біблія, точної дати народження Христа нам не дає. В Євангелії можна прочитати, що в той час пастухи тримали худобу в загонах. Значить, тоді було не тепло. Проте це могла бути і осінь, і рання весна – отже, жодної конкретної дати встановити ми не можемо. Можливо, тому у перші століття свого існування Церква взагалі не святкувала Різдва. Адже дату Воскресіння чи зішестя Духа Святого люди пам'ятали, навіть день, коли відбулось хрещення Христа могли пам'ятати. А ось з народженням Христа все було інакше — багато в чому через те, що давні євреї і греки не відзначали днів народження, це була суто римська традиція.
У ІІ ст. відомий апологет, філософ, богослов і трохи єретик Оріген іронізував з приводу римських днів народження та казав, що народження Христа простим святкуванням не позначити. Його вчитель, Климент Олександрійський, згадував, що дехто вважає днем Різдва 20 травня чи квітня, а сам схилявся до того, що це сталось 17 листопада. Щоправда, чому саме 17 листопада – він не пояснював. Або пояснював, але його аргументи до нас не дійшли.
Вперше згадувати про Різдво Христове почали на свято Богоявлення, коли взагалі згадували і Хрещення Господнє, і поклоніння волхвів, і перше створене Христом диво в Кані Галілейській, і розмноження хлібів – тобто все, що можна було назвати явленням Бога людям. Перші згадки про це свято сягають ІІ століття, то ж цілком можливо, що відзначати Богоявлення почали ще апостоли, які пам’ятали день, коли Ісус охрестився в Йордані (хоча це лише припущення). В деяких Церквах, наприклад, Вірменській чи Коптській, Різдво і Богоявлення ще й досі святкують разом, а в римо-католиків цей день став Днем трьох волхвів.
Про Різдво, як про окреме свято, починають говорити десь з ІІІ століття (принаймні, в цей час про нього згадує церковний історик Секст Юлій Африкан), а поширення воно набуває вже у наступному столітті — коли припинились переслідування. При чому, одразу згадується і дата – 25 грудня. Вперше офіційно про 25 грудня пише Діонісій Філокал у книзі «Хронограф», посилаючись на дані з 336 року. Тобто, в цей час святкування Різдва 25 грудня вже встигло затвердитись у Літургійному календарі – принаймні, в Римі. У 431 році на Третьому Вселенському Соборі це свято остаточно затвердили для усіх Церков – на Сході та Заході. У 438 році імператор Феодосій затверджує це свято у законах імперії.
Чому саме така дата? Скоріше за все, справа була в тому, що 24-25 грудня святкувалась в стародавньому світі дуже, дуже давно – з того часу, як люди зауважили, що саме в ці дні відбувається зимове сонцестояння, після якого день йде на прибавку, а ніч – на скорочення. Отже, з давніх часів в багатьох народів день цей святкувався як день народження сонця. А якщо врахувати, що в багатьох релігіях сонце було одним із верховних богів, то цілком логічно, що саме день сонця був одним з головних релігійних свят – днем перемоги світла над темрявою, добра над злом.
З сонцем був пов’язаний і культ Мітри, непереможного сонця. Ця релігія виникла під впливом чи то персів, чи то індійців, а занесли її на терени імперії скоріш за все кілікійскі пірати. На відміну від античних божеств, Мітру вважали єдиним богом, головними чеснотами його послідовників проголосили вірність, мужність та честь, а також додали до цієї нової релігії обіцянки про воскресіння мертвих. Все це сприяло тому, що мітраїзм став ледь не головною релігією серед римських солдат – особливо ближче до імперських кордонів. І одним з головних свят для мітраїстів був день народження непереможного сонця, Dies Natalis Solis Invicti, запроваджений імператором Авреліаном у 274 році. І святкували цей день якраз 24 грудня.
Але ось ще одна цікава річ, яку не можна забувати. В Римській імперії сім днів тижня були названі на честь відомих тоді семи небесних світил, котрі в свою чергу асоціювались з античними богами: понеділок – на честь місяця (Діани), вівторок – на честь Марса, середа – на честь Меркурія, четвер – на честь Юпітера, п’ятниця – на честь Венери, субота – Сатурна, а неділя – на честь Сонця (Аполона). Цікаво, що коли римляни познайомились з давніми германцями та їхніми віруваннями, вони почали проводити паралелі між своїми та германськими богами – так само, як колись провели такі паралелі з грецьким пантеоном. Тор, бог грому, став для них громовержцем Юпітером, бог війни Тіус – римським Марсом, Одіна або Водана чомусь порівняли з Меркурієм і так далі. Як наслідок, давні германці, приймаючи римську культуру, так само почали називати дні тижня на честь своїх богів.
У більшості європейських мов ця етимологія збереглась і донині. Неділя німецькою – Sonntag, англійською Sunday – день сонця. Вівторок німецькою Montag, англійською Monday, французькою lundi, італійською lunedi – день місяца. Середа англійською Wednesday, день Водана, або італійською Mercoledi – день Меркурія. Четвер – англійською Thursday, німецькою Donnerstag – день Тора або день грому. П’ятница – англійською Friday, німецькою Freitag, день Фреї, або італійською Venerdi чи французькою Wendredi – день Венери. І ось, як відомо ще з Нового Завіту (наприклад, Діяння 20:7 або 1 Кор. 16:2), християни споконвіку збирались для молитви в день, який в єврейському календарі називався «йом-рішон», тобто, перший день (з такою назвою він і потрапив до Нового Завіту), а в римському – день Сонця. Чому в цей день? Тому що в цей день Христос воскрес! Але в розумінні мешканців імперії, для яких перший день тижня був перш за все днем Сонця, а вже потім днем воскресіння якогось нового Бога, цей новий бог почав асоціюватись з сонцем – задовго до поширення культу Мітри і запровадження Різдва. Отже, враховуючи те, наскільки Христос асоціювався з сонцем в уяві багатьох, Церква вирішила використати цей зв'язок щоб краще пояснити людям значення Бога для них, а також – щоб тісніше зв’язати нову віру з старою, традиційною культурою.
Можливо, християни свідомо прагнули створити свою альтернативу дню непереможного сонця. Можливо, вони хотіли залишити в християнській імперії свято, яке усі встигли полюбити. Можливо, це був своєрідний місіонерський крок, щоб привернути до Христа прихильників мітраїстських або давніх язичницьких традицій. Так чи інакше, і Отці Церкви, і місіонери серед язичників розуміли цей зв'язок і його символічність. Наприклад, св. Іван Золотоустий проповідував: «Люди називають святий день Народження Господнього днем нового сонця…», а св. Авґустин зазначав: «Ми святкуємо день 25 грудня не задля народження сонця, а задля народження Того, хто те сонце сотворив». Цікаво говорив про цей зв'язок і святий Патрик – місіонер, котрий у V столітті вдало проповідував Євангеліє в Ірландії і став головним національним святим на цьому зеленому острові:
«Бо сонце, яке щодня сходить для нас по Божому велінню, але ніяк не править світом, і світло його аж ніяк не вічне, і на тих, хто поклоняються йому, чекає належна кара. Ми ж віримо і поклоняємось Істинному Сонцю, Яке ніколи не згасне. Так само і той, хто виконує волю Христа, не помре, але житиме вічно – як і Христос перебуває вічно і править світом разом з Богом Отцем Всемогутнім. і з Духом Святим перед усіма віками, і зараз, і на віки вічні. Амінь.»
Своєрідною пам’яткою такого порівняння може служити кельтський хрест, поширений в Ірландії та Шотландії, в якому поєднаний християнський хрест з язичницьким сонячним колом.
Якщо вже зайшла мова про Різдво, то правильним було б говорити не лише про Різдво, а й про цілий цикл зимових свят, яке починається з Різдвом і триває до Хрещення. Традиційно Різдво, головне свято зимового циклу, завжди супроводжувалось масовими гуляннями. Головним чином через те, що взимку ані для селян, ані для воїнів роботи не було: в полях сніг, під снігом дозрівають озимі, врожай зібрано, худоба стоїть в хліві і є час добре погуляти. Саме тому на різдвяні свята – від Романа до Йордана, тобто, від 1 грудня до 19 січня, в селах, а пізніше – і в містах влаштовували такі гуляння, котрих не робили більш ніколи.
Така велика кількість свят, що йде фактично одне за одним, багато в чому походить від так званих січневих календ. Календа – значить, перший день місяця, і першого січня, в Новий Рік, в Римі завершувався цикл зимових свят, які називались Сатурналії, Опалії і Воти. Святкували їх пишно – з маскарадом та вуличним гуляннями. Сатурналії вважались святом миру, братерства й рівності – в ті дні раби сідали за святковий стіл разом зі своїми панами, влаштовувались веселі процесії і бенкети, люди дарували один одному подарунки. Під час святкувань припинялись усі роботи,відкладались суди й вироки, і навіть обговорювати плани війни було не можна. А через те, що в астрології бог і планета Сатурн були покровителем сузір’я Козерога, то Сатурн часто ототожнювався з цапом чи козою. А останній день сатурналій припадав на свято богині Опс (аналог грецької Реї, матері-землі), богині родючості і врожаю, і символом цього свята була смерть з косою. Смерть символізувала голод в разі неврожаю, а коса – добрий врожай. Напевно, з тих часів походить і дідух, в’язанка пшениці, сіно з соломою під скатертиною і під столом.
До цих зимових календ сам собою додався і день сонцевороту. Святкували його і римляни, і варвари-германці, в яких це свято мало назву Йоль. Головною і унікальною рисою в германському Йолі було проведення святкових обрядів перед священним деревом – ясенем або ялинкою (які асоціювались з великим деревом Ігддрасіль). До речі, в слов’янських мовах слова Йоль та ялинка, або як кажуть деякі політики, йолка, підозріло співзвучні.
В стародавній Германії заздалегідь обрану ялинку в лісі прикрашали, а після свята – урочисто спалювали. Ця традиція залишилась в германців і після того як старанням ірландських місіонерів їх поступово навернули на християнство. Збереглась легенда про те, як ірландський місіонер святий Колумбан, проповідуючи германським язичникам, на день сонцевороту, котрий, як ми вже казали, співпадав з християнським Різдвом, прикрасив ялинку хрестами і розповів людям про істинного Бога, народження Котрого святкують в цей день. Що ж, такий вчинок був цілком в дусі цього надзвичайного місіонера – як і загалом в дусі ранньої та середньовічної Церкви, котрі вміли не плутати форму зі змістом. І хоча насправді важко точно сказати, яка доля правди в цій легенді – але так чи інакше Церква дивилась крізь пальці на традицію прикрашати ялинки в лісі на Різдво. Церковні керівники обох конфесій вирішили зробити з неї християнський символ і перенести з лісу на міські площі, а згодом і в приватні оселі. За протестантською легендою, першу ялинку вдома поставив Мартін Лютер, котрий дуже любив Різдво, а за лаври першого міста, яке запровадило таку традицію, в наші дні змагаються Рига і Таллінн. І ось, під впливом німецьких традицій звичай прикрашати ялинку розійшовся по цілій Європі.
Ось так римські календи поступово перетворились на християнський святковий цикл. Назва цього циклу свят (коляда), до речі, підозріло співзвучна з календами. І в цій християнській коляді старі римські традиції змогли зберегтись і знайти своє місце. З римських сатурналій вийшли різдвяні вертепи, при чому деякі персонажі, такі, як коза чи смерть, майже не змінились з давньоримських чи давньогерманських часів. А з різдвяних вертепів вийшов і європейський театр, і українська література. Не забули і про зрівняння станів – в монастирських школах в день невинно вбитих немовлят учні обирали з-поміж себе старосту, і єпископ передавав цьому старості свій посох. В цей день цей хлопчик вважався єпископом, а інші діти – священиками та дияконами. Вони самі правили службу і казали проповіді, в котрі дозволялось вносити певний елемент гумору. Ввечері на дітей чекала пишна учта.
Подібне свято, коли єпископ передавав свій посох одному з парафіян, влаштовували для дорослих в день Обрізання Господнього – в цей день часто влаштовували справжні пародії на месу, до церкви вводили віслюка (на якому начебто свята родина їхала до Єгипту), біля входу стояла почесна варта з кліриків з пляшками вина, на вівтарі кидали кості, текст служби переробляли в гумористичному дусі, а під час молитов віруючі замість «амінь» усі казали «і-а». В кінці влаштовували танці, котрі з храму перекидались на вулиці міста. Такі «свята посоха» або «свята дурнів» проіснували до XVI століття, коли Реформація змусила християн ставитись до своєї віри більш серйозно. Але в певних місцях такі свята проіснували до XVIII століття.
Отримала нове життя і римська традиція обмінюватись подарунками під час сатурналій та січневих календ. Спочатку дарунками мінялись на Різдво, а з часом в цих християнських календах виділилось окреме «дитяче» свято — той самий день невинно вбитих немовлят не обходився без подарунків. Вихованцям монастирських шкіл це подобалось – і коли в них виростали власні діти, то батьки перенесли монастирську традицію в християнські родини. З часом в Німеччині і Голандії “дитячим” днем став день св. Миколая, а від німців це свято прийшло і до України.
До такого кроку – поєднати християнське свято з язичницьким – можна поставитись по-різному. Під час Реформації чимало протестантів заперечували святкування Різдва як язичницького свята. Окремі групи заперечують це ще й досі. З теологічної точки зору можна багато сперечатись навколо цього питання. Але історія розставила усі крапки над «і». Якщо раніше святкування дня Сонця з усіма його урочистостями та забавами асоціювалось з язичницьким минулим, то пройшло кілька поколінь – і Різдво стало невід’ємно складовою життя християнина. Про Мітру пам’ятають лише історики та релігієзнавці, а грецькі, римські, германські і слов’янські боги остаточно перетворились на героїв легенд, а деякі перекочували навіть у фантастичні комікси.
Наприкінці XIX – на початку XX століття жив на Західній Україні священик Ксенофонт Сосенко. Його брат, Модест Сосенко, був відомим художником, і картини його прикрашають багато українських музеїв та церков. А власне отець Ксенофонт присвятив себе пастирському служінню, а ще – дослідженню народних обрядів, адже цей сільський парох був інтелігентною людиною та щирим патріотом свого народу. Власним коштом він видав кілька праць, в котрих досліджував походження більшості традицій та звичаїв давніх слов’ян. Він чітко простежував походження Різдва від дня Сонця, вказував значення мітраїзму та інших сонячних культів в становленні численних християнських традицій – навіть до елементів церковного одягу. І немовби попереджаючи закиди з боку борців за чистоту обряду, отець вказував на два важливі моменти, не розуміючи яких неможливо осмислити самої сутності християнства.
По-перше, протягом своєї довгої історії Церква використала окремі форми, котрі існували в різних народів – але завжди придавали їм християнську начинку. Цитуючи буквально пароха-етнографа, «християнство прийняло готові релігійні рамки, імпонуючи стару форму, і наповнюючи її новим глибоким духовним змістом».
А по-друге – наші предки вірили в перемогу світла над темрявою і добра над злом задовго до того як до них дістались християнські місіонери. І почувши про Христа, греки і римляни, німці і кельти, скандинави і слов’яни просто дізнались про справжні імена світла і темряви.
Отже, саме з прийняттям Христа усі урочистості на день Сонця отримали своє справжнє значення.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/holidays_and_customs/69482/
