27
Tексти.org.ua, 29 травня 2019
Їх так багато, що більшість народу сприймає ці храми як наші. Ну як же: мають понад 100, часом і 150 років — точно наші. Вся Волинь — в таких дерев’яних і синеньких. Часом вони вже під вагонкою, часом із напиленням штучної позолоти на верхах. Йдеться про архітектурний стиль православних церков. І на Поділлі вони масово зустрічаються. На Полтавщині. На Київщині. Всюди. Західні області не виняток: за останні 30 років навіть там набудували багато що «під Кіжі» і а-ля Новгород, у той час як власна архітектурна традиція забута й відкинута.
Гуцульська архітектурна школа, волинська, бесарабська — все це було нівельовано заради російського стилю, який як запанував на всій території імперії Романових з другої третини ХІХ століття, так дотепер позиції не здає.
Досі немає чіткого усталеного терміну для храмів у «російському стилі». Його називають єпархіальним або синодальним (проекти подібних храмів затверджувалися Синодом та єпархіальним начальством у царській Росії), кажуть на нього «історизм». Тільки чия це була історія?
На зламі ХІХ—ХХ століть в Україні з’являються храми в російському стилі. Він виник тоді ж, коли й віденська чи угорська сецесія, й український модерн. Європа на зламі ХІХ—ХХ століть романтизувала своє минуле й відтворювала його у підкреслено-декоративних формах. Вілли залізничників, одних із найзаможніших людей того часу, в Німеччині часто прикрашені декоративним фахверком. Щось віддаля мавританське відчувається на вулицях, де жили іспанські скоробагатьки минулого століття. Їхні італійські сучасники всіляко обігрували спадок Палладіо, засновника архітектури класицизму. Російський стиль підживлювався церквами Пскова, Суздаля та Москви. В Росії він тішить око.
Стандартизовані храми всотали в себе щось від Візантії, щось від російського класицизму, щось від давньоруської архітектури. Імперія розуміла: візуальне — важливе, воно формує світогляд. Коли в Калуші церкви такі самі, як у Калузі — значить, одна земля й один народ.
Росія не була піонером у царині уніфікованого сакрального зодчества. В Австрійській імперії з кінця XVIII ст. створювалися Musterkirchen — урядові церкви, дешеві в будівництві, позбавлені зовнішнього декору. Зразок такого храму — костел Діви Марії в селі Настасів Тернопільського району.
На відміну від Австрії часів імператора Франца II та її далеких від відсилок до національної архітектури проектів, синодальні церкви мали серйозне ідеологічне навантаження, і через архітектуру начебто узаконювали захоплення Росією чужих територій.
Навала нового стилю не давала шансів навіть храмам, які вже існували. Коли приходив час капітального ремонту, його робили в усе тому ж «єпархіальному стилі».
Нові ж церкви будували за типовими або зразковими проектами. У типових були докладні креслення та обрахунки. Вказано, де має бути скільки дощок, цвяхів, вікон — повторюй і отримуй чергову споруду з конвеєра. Зразковий проект дозволяв архітекторам певну творчість, але теж у рамках стилю, запропонованого метрополією. На початку XX ст. звели не одну військову церкву за розробленим у Головному штабі царської армії в 1900 р. зразковим проектом п'ятиверхої церкви з шатровою дзвіницею. Вона була достатньо просторою, щоб вмістити чимало солдатів — і дешевою в будівництві.
Серед популярних на території імперії Романових зразкових храмів — проект Володимирського собору в Херсонесі (Севастополь) авторства Давида Грімма (1858). У 1860 р. проект зробив Грімма професором. За цим зразком були зведені храми у Кам’янці-Подільському, Каунасі, Ризі, Коломні, Києві (не зберігся), Нарві, Вільнюсі, Новочеркаську, Астрахані, Тбілісі тощо. Імперія стверджувала свою силу за допомогою архітектури, проростаючи в нових землях соборами у російському стилі.
Собор Олександра Невського у Кам'янці-Подільському
Висока піраміда без крокв, тобто балок, які тримають дах. В російській архітектурі з’являється у XVI ст. (перший такий храм збудовано італійським зодчим у Коломенському в 1532 р.).
Серед істориків ходить твердження, патріарх Никон у XVII ст. вбачав у шатрових верхах язичницькі впливи й віддав заборону їх зводити. (Прямих доказів у документах цього факту немає, але у період 1650—1670-х рр. в Росії шатрові верхи, які були надзвичайно популярні у XVI ст., не зводять).
Хрестовоздвиженська церква (Кременець, Тернопільська область)
А як традиційно в нас? Гуцульські, бойківські та лемківські дерев’яні храми мають шатрові перекриття з одним або кількома заломами, які членують храм по горизонталі. Такі дахи допомагали храмам Карпат позбавлятися зайвої вологи під час снігопадів та дощів. В інших частинах України шатрових дахів не було.
Шелестівська Михайлівська церква (1777), символ ужгородського скансену
Серед тисяч дерев’яних храмів у єпархіальному стилі XIX — початку XX ст. трапляються й майстерно зроблені церкви. Михайлівська церква в Романківцях Сокирянського району Чернівецької області (1894) — з таких. Лиштви (обрамлення) вікон он як круто зроблені.
Можна казати, що хороша архітектура залишається хорошою архітектурою навіть за межами свого звичного ареалу — як от нова Іллінська церква (1914) у Топорівцях на Буковині в стилі сучавських храмів, чи угорська сецесія в Береговому на Закарпатті. Але на Берегівщині більшість — автохтонні угорці, в Топорівцях на вулицях часто чути румунську. Для мешканців ця архітектура не чужа.
В Чернівецькій області це не єдиний приклад: є мурована церква на малій батьківщині Софії Ротару, в Маршинцях Новоселицького району (цегляний стиль, характерний для Російської імперії), і розцяцькований собор у Білій Криниці. Біла Криниця — перлина. Не лише тому, що там робота більш тонка, а й тому, що храм є продовженням старообрядницького села. Це архітектурна традиція білокриницьких автохтонів-липованів.
Успенський собор (Біла Криниця, Чернівецька область), збудований у 1908 році
А як традиційно в нас? Для української дерев’яної сакральної архітектури не характерний пишний декор.
Церква святого Миколая (Середнє Водяне, Закарпатська область)
Муровані храми епохи бароко в Україні прикрашені різьбленим декором, але й він досить сильно відрізняється від російського узороччя.
Свято-Троїцька церква (Диканька, Полтавщина)
Від цієї біди потерпають тисячі споруд. На супутникових знімках, зроблених у сонячні дні, сільські храми виглядають спалахами супернових зірок. Карпатські церкви і так масово зогнили під бляшаними обладунками, які перетворили архітектурні пам’ятки на набори каструль. Серед вірян поширилася мода оббивати куполи бляхою, бо це виглядало більш багато, ніж автентичне дерев’яне покриття — ґонт.
Навіть там, де просунуті громади повернулися до автентичного ґонту, його прибивають найчастіше на бляху: деревина під бляхою вже зогнила. Приклади: Криворівня, Гвізд, Микуличин на Івано-Франківщині.
Але нові технології не стоять на місці. Тепер до бляхи додався нітрид титану, тобто, штучна позолота — і маємо веселку: нижня частина зрубу пофарбована у довільний колір (від коричневого до зеленого), далі бляшані стіни, бічні верхи блищать їдючо-синім, центральний купол — типу золотий. Народу подобається. По-багатому.
Спотворена церква Перенесення мощей святого Миколая (1839) в селі Замулинці Коломийського району
Традиційно в православ’ї куполи з сусальним золотом мали лише найважливіші храми, скажімо, Свята Софія в Константинополі, на спорудження котрої пішло три річних доходи Римської імперії. Саме із Візантії ця традиція прийшла в Київську Русь. Жодна інша гілка християнства не золотить верхи своїх храмів.
Свого часу в цьому був практичний сенс: покрівельне залізо псувалося, а під шаром позолоти, перемішаної зі ртуттю, дах міг простояти без ремонту з сотню років. Ця суміш вартувала життя багатьом золотильникам (при спорудженні Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі від отруєння випарами ртуті померло 60 майстрів).
Один з храмів жіночого монастиря в Головчинцях (Хмельниччина)
За традицією РПЦ, раніше золотили верхи церков, які присвячені Христу; на храмах на честь Богородиці робили сині дахи з зірками; на Троїцьких — зелені або сріблясті; на монастирських — чорні.
Сьогодні ж від схожих на фольгу куполів страждають храми і греко-католиків, і ПЦУ, присвячені хоч святим, хоч Діві Марії. Дешевизна нового методу «золочення» підкорила невибагливих вірян.
Дерев'яна одноверха церква 1868 року в селі Город (Івано-Франківська область)
А як традиційно у нас? Позолота не була характерною для переважної більшості святинь, окрім кількох найбільш значущих, та й ті золотили в міру. Дерев’яні храми не золотили ніколи. Михайлівський Золотоверхий собор — гарний приклад міри у позолоті.
Михайлівський Золотоверхий собор у Києві
І для найдавніших храмів Київської Русі, і для тогочасних зразків сакральної архітектури північно-західної Росії були характерні візантійські куполи-півсфери, не ширші за барабан (так називається частина церкви, на якій стоїть купол). А далі розвиток архітектури пішов різними шляхами. Куполи-цибулини, неначе злегка приплюснуті — явище дуже російське. Це поєднання мусульманських впливів із константинопольською традицією. «Цибулини» найчастіше є ширшими за барабани і, як правило, не мають граней. Якщо дивитися зсередини приміщення, то куполи-«цибулини» ніякої ролі не відіграють, їх внутрішньої сторони не видно — бо закриті пласкими перекриттями.
Церква в селі Слобідка-Рахнівська (Хмельницька область)
А як традиційно в нас? Для України характерні грушоподібні куполи. Коли ви піднімаєте голову в церкві, то бачите те, що всередині купола. Через них проникає світло, і вони є невід'ємною частиною внутрішнього інтер’єру.
Миколаївський собор у Ніжині (Чернігівщина)
Барабани, підбанники, шия — так називають конструкцію, котра тримає купол. В деяких храмів, зведених за зразком Троїцького собору з російської Троїце-Сергієвої лаври, барабани сильно видовжуються.
Свято-Покровська церква у Волочиську (Хмельниччина)
Особливо дивно це бачити на «відремонтованих» дерев’яних гуцульських церквицях у Карпатах.
А як традиційно в нас? Барабани українських храмів завжди співмірні з куполом та самим храмом, їх не «відрізають» всередині церкви від інтер’єру.
Ні, не ті, що на головах у дівчат з російських танцювальних колективів. Архітектурні. Але так, за формою схожі дуже. Так називають напівкруглий або кілеподібний декор стін та барабанів, яким російські храми почали прикрашати з XVI ст.
А як традиційно в нас? Ніяк. Їх не було і близько.
Підсумовуючи різницю в стилях, ми зробили наочну графіку, яка показує, чим відрізняються російський і український стиль церков
Після успішної декомунізації та отримання Томосу мав би настати час і для повернення до витоків в архітектурі. До порятунку дерев’яних храмів від неоковирної бляхи, до появи проектів нових храмів, які б базувалися на власних традиціях, а не на картинках з перекидного календаря «Монастыри России» за 1994 рік.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/76038/
