18
Ніна ПОЛІЩУК
У День вишиванки у Львові символічно відкрили виставку «Колір молитви», на якій експонують вишиті образи, серветки, подарункові вироби невільниць радянської каральної системи. Виставка стане частиною постійної експозиції Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», наукові співробітники якого працювали над проектом з жовтня 2017 року. Відкриттю виставки передувала лекція дослідниці Оксани Кісь. Авторка книги «Українки ГУЛАГу: вижити значить перемогти» розповіла про роль мистецтва та творчості як спротиву у невільницькому повсякденні.
Перебуваючи в ув’язненні, жінки різних національностей намагалися всіляко покращувати свій щоденний монотонний побут. Відтак, Оксана Кісь навела дані, за якими у березні 1950 року у 148 установах каральної системи СРСР діяло 3 937 клубів та культ куточків, 4 690 гуртків самодіяльності, було поставлено 81 758 вистав, а також виходило 8 444 назв газет та бюлетенів. Зрозуміло, що ці гуртки та діяльності не можна порівняти з такими ж виявами творчості на волі, проте навіть віддалені аналоги творчих об’єднань чи вистав, приміром, дозволяли в’язням підтримувати один одного на дусі. До того ж, не в усіх в’язницях і таборах, та й не всім в’язням було дозволено відкрито гуртуватися та займатися творчістю. Проте й в таких умовах жінки, зокрема – українки, знаходили змогу та засоби, щоб займатися вишивкою, писати і навіть декламувати поезію. В’язням не можна було мати голки (це радше винятки), тому жінки часто використовували риб’ячі кістки та виготовляли голки зі сірників, а пряжею були висотані з інших тканин ниточки.
Ще однією важливою складовою та потребою українок в умовах табірного життя, за словами Оксани Кісь, була молитва та Літургія, якщо не щонеділі, то принаймні – у час великих християнських свят. Найбільшим святом було Різдво, бо Великдень складніше вирахувати через рухомість свята. До Різдва готувалися ретельно – готували сценарій до вертепу, шили віддалені прототипи костюмів, нишком колядували в бараку до бараку. Дослідниця розповіла про випадки, коли жінки самостійно служили літургію, розподіляючи ролі священика, дяка, прислуговуючих тощо. І хоч такі випадки суперечать церковному канону, проте, на думку О. Кісь, духовні потреби жінок у неволі були вищими від канонів, це було життєвою необхідністю.
Вишиті ікони тепер можна порівняти до реліквій, якщо заглибитися в історію створення та зберігання кожної з них. Такі подарунки могли робити тільки близьким подругам у таборі, рідко коли вдавалося (хоч і такі випадки були) передавати ці ікони на волю. Часто жінки вишивали речі чи серветки для своїх дітей на волі. Також вишивання ставало колективною працею, такою, що гуртувала жіноцтво. Зокрема, відомо про випадки, коли жінки гуртом вишивали сукню для подруги, яка скоро мала вийти на волю. Унікальною також є вишита в тюрмі на Лонцького серветка (тепер на постійній експозиції), де вказані номери камер та ініціали жінок, які там перебували.
Цікаво простежити, що серед вишитих в ув’язненні ікон немає страсних чи мученицьких сюжетів.
«Ці ікони подібні до перших християнських зображень в римських катакомбах, - зауважила кандидат мистецтвознавства, дослідниця іконографії Марія Цимбаліста. – В умовах неволі жінки вишивали радісні лики Богородиці та Ісуса, використовували радісну кольорову гаму. Вони потребували надії на краще, таким чином вони спрямовували себе на позитив, перебуваючи в негативних обставинах. Ми можемо сказати, що ці зображення примітивні, схематичні, але насправді ці вишивки відповідають завданню сучасного мистецтва, яке зосереджує увагу на сенсі, а не на естетиці. Отже, молитва в таборах мала сенс, як і колір цієї молитви».
Символічно, що виставка «Колір молитви», яка доводить, що внутрішню волю людини неможливо обмежити, буде діяти в стінах, де колись цю волю намагалися знищити фізично. Тут можна відчитати своєрідну іронію, адже прояви такої творчості в умовах тоталітарного режиму ставить під сумнів «тотальність» та дієздатність цього режиму по відношенню до внутрішнього світу окремої людини.
Фонд, з якого були взяті експонати для цієї виставки, за словами організаторів, зараз активно поповнюється, бо завдяки інформаційному розголосу знайомі та родичі колишніх невільників почали приносити предмети таборової творчості до музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/71187/
