9"Україна молода", 24 квітня 2019
Після завершення Другої світової війни частина українців упродовж другої половини 1940-х років перебувала на території Західної Німеччини, що тоді була під контролем США, Великої Британії та Франції.
Вони отримали статус «переміщені особи» (англ. displaced person, DP; укр. ДіПі) та «біженці».
До переміщених осіб переважно належали остарбайтери, примусово вивезені на роботи до Третього рейху. У свою чергу, до категорії біженців зараховували тих, хто через різнi обставини змушений був залишити країну свого поселення.
Значний відсоток переміщених осіб і біженців з України становила інтелігенція. Без перебільшення, це був цвіт нації.
Історики Наталія Полонська-Василенко та Олександр Оглоблiн, письменники Іван Багряний та Улас Самчук, сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова і донька Георгія Нарбута балерина Марина Березовська, театральні діячі Володимир Блавацький і Йосип Гірняк, художники Василь Кричевський-молодший і Людмила Морозова, оперна співачка Ганна Шерей та багато інших.
Очікуючи еміграції за океан, переміщені особи та біженці з України за короткий час у дуже непростих як матеріальних, так і морально-психологічних умовах взялися організовувати свій побут у Західній Німеччині. За невеликий проміжок часу вони в таборах переміщених осіб і біженців не лише облаштували житло, а й зуміли налагодити діяльність низки культурно-освітніх закладів. У їхньому житті, окрім непростих буднів, були й дні відпочинку, а також святкові дні. Відзначання свят давало можливість переміщеним українцям втекти від буденності з її постійними проблемами, пов’язаними з побутовим дискомфортом і регулярним недоїданням, загрозою примусової репатріації до СРСР, пошуком роботи та шляхів виїзду за океан. Святкові дні, дні відпочинку давали можливість переміщеним особам і біженцям не лише зробити перерву в щоденних справах і клопотах, отримати емоційну розрядку, а й створювали умови для спілкування, особливо з рідними та друзями, розкиданими по різних населених пунктах Західної Німеччини. Традиційно одне з чільних місць у житті українців посідали релігійні свята. Окупаційна влада Західної Німеччини, на відміну від радянської влади на батьківщині, зазвичай не чинила перешкод на шляху відзначання українцями свят за церковним календарем. Тому ДіПі відкрито святкували релігійні свята (передусім Різдво та Великдень) у колі рідних і друзів. Релігійні свята знову почали набувати масового характеру. Переміщені особи та біженці на території таборів будували церкви, переважно греко-католицькі та православні. Окрім того, храми відкривали в таборових залах чи кімнатах і навіть у гаражах. Дбали про їхнє художнє оздоблення, про образи та все необхідне для проведення богослужінь. Так, зусиллями професійних художників Миколи Битинського, Леоніда Денисенка, Василя Кричевського-молодшого, Миколи Шрамченка, а також народних майстрів було створено іконостаси та оформлено щойно засновані українські церкви. Серед майстрів із народу привертає увагу художниця-самородок пані Люшненко, яка мешкала в місті Ганау в англійській зоні окупації. Її пензлю належать ікони «Образ Христа», «Христос в терновому вінці», «Богоматір», «Іоанн Хреститель». Високу оцінку роботам майстрині дав священик Іван Гаращенко. При храмах споруджували невеликі дзвіниці з екзотичними дзвонами у вигляді рейок, мідних гарматних набоїв чи сталевих вистріляних гарматних ядер.
До одного з найбільших християнських свят — Великодня — таборяни готувалися заздалегідь. «Наші люди, як можуть, намагаються гідно, за старою традицією, зустріти це древнє свято», — писав сучасник подій Улас Самчук. Господині робили генеральне прибирання вбогих таборових кімнаток. Важливим складником була підготовка святкового столу, яку організовували зазвичай гуртом. Це було пов’язано з економічною кризою, що охопила Західну Німеччину у повоєнні роки. Карткова система розподілу продуктів не давала можливості одній сім’ї зібрати пристойний святковий стіл. Допомоги Червоного Хреста, який патронував християнські свята, у вигляді продуктових пайків не було достатньо. Тому кожен запрошений на свято заздалегідь приносив свою частину «карткових» продуктів, окрім того, деякі продукти доводилося купувати, обмінювати, «випрошувати» чи «зорганізовувати». Сучасниця подій Іванна Зельська згадувала, що саме в такий спосіб на столі з’являлися «то цибулина, жменя круп, пшениці, маку чи 2-3 бараболини, жменя-дві муки». У подібній економічній ситуації перебували переміщені особи та біженці різних національностей. Єврейський комітет «Джойнт» допомагав організовувати такі релігійні свята, як Ханука, Пурім і Песах (єврейська Пасха). Власних «патронів» мали переміщені латвійці, литовці й естонці. Коли продукти і посуд, як кухонний, так і столовий, було зібрано, починався процес приготування традиційних для українців великодніх страв, передовсім пасок і крашанок/писанок. За форму для випікання паски могла правити консервна бляшанка. У кожної родини були свої традиції приготування та відзначання Великодня. Так, у родині Самчука саме до обов’язків Уласа Олексійовича входило фарбування крашанок. У свою чергу, жіноцтво родини Іванунькових із Ганновера, продовжуючи давні українські традиції, розписувало писанки. Більшість таборян символічно фарбувала кілька яєць, які були в повоєнні роки в дефіциті. Говіння, тобто піст та відвідування служб Божих і підготовка таким чином до сповіді та причастя, було важливою складовою церковних ритуалів, яких дотримувалися українські ДіПі. Водночас одні церкви могли похвалитися значною кількістю парафіян, що говіли (150 — 200 осіб), а інші мали значно менше відвідувачів (25 — 30 осіб). Серед осіб, які говіли, більшість традиційно становили жінки, значна частка була чоловіків, долучалися до говіння й діти. Українці у страсний четвер намагалися відвідувати в церквах «страсті», у п’ятницю були присутні на виносі та похороні Плащаниці. Переміщені особи та біженці з України, передовсім інтелігенція, напередодні свят вітали у листах і листівках своїх рідних, друзів і колег, які мешкали в різних населених пунктах Західної Німеччини та за кордоном, у США та Канаді, з прийдешнім святом Воскресіння Христового. Листівки друкували на німецькій землі як українські видавництва, так і парафії Української автокефальної православної та Української греко-католицької церков, також побутували листівки, видані в Україні у попередній період. Українці зичили один одному здоров’я, щастя, успіхів у праці, а також висловлювали надію, що незабаром зможуть відсвяткувати Великдень у незалежній Україні. Часто можна було зустріти у листівках переконання «Христос Воскрес! Воскресне Україна!». Пропонуємо ознайомитися з великодніми привітаннями, які отримав у другій половині 1940-х рр. у Західній Німеччині брат Миколи Зерова поет і перекладач Михайло Орест: «Христос Воскрес, вельмишановний Михайле Костевичу! Вітаю Вас з днем Світлого Христового Воскресіння і бажаю Вам, окрасі рідної літератури, довгих літ життя і творчих успіхів. Дай Боже наступне свято Паски зустрічати в рідному Києві в колі рідних людей під дзвін Святої Софії і палахкотіння жовтоблакитних прапорів. Дай Боже все пережити і витривати! Христос Воскрес!» (С. Кокот, 1947 р.) «У день Великодних свят бажаю щастя, здоровля й скорого повороту до Вільного Рідного краю» (Марія Леванісів, 1951 р.) «Любий і дорогий Михайле Костьовичу! Воспоймо пісню гласом і стим: Воскрес од гроба наш Христос… І хоч не маємо, що їсти, Хоч чуєм шерехи погроз Хоч inquietum cor et corda, І мало вчинків pour l’amour, Пишімо — хай кривиться морда, Що гідна гострих каламбур… Творім, чи їв ти, чи не їв, Бо ать est longa, vita brevis — І співний голос солов’їв Не згасне ув ослячім реві» (Теодор Курпіта, 1948 р.) «Веселих та здорових свят, ну і смачної ковбаски» (Т. Дзюбишин, 1948 р.)
У великодню ніч переміщені особи та біженці з України намагалися ходити до церкви на Службу Божу та святити паски (у більшості був шматок хліба). Цікаво, що частина українців, зокрема й родина етнолога Олекси Воропая, вперше святила паску саме на німецькій землі, адже в радянській Україні на релігійні свята було накладено табу. Сучасник подій Е. Скородинський із ностальгією порівнював свячення пасок у Західній Німеччині з кадрами кінострічки «спогадів про Рідну Землю». Із настанням Великодня скрізь усі христосалися та цілувалися, вітаючи одне одного зі святом: Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос Воскрес! Воскресне Україна! Гостились за принципом «від хати до хати». Так, родина Самчуків на другий день Великодня 1946 р. розговлялася в Новому Ульмі в земляків із Мизоча на Волині Олександра й Надії Даниленків. Після того побували в Білецьких, генерал-поручника армії УНР Івана Омеляновича-Павленка та братів Воскобійників. У Воскобійників Самчукам пощастило скуштувати справжній миргородський борщ, який приготувала їхня мати, «прекрасна господиня, якої не змогли здолати навіть табори». Головною стравою на великодньому столі традиційно була освячена паска (або якийсь хлібчик на зразок паски) та крашанки/писанки. Також намагалися готувати борщ, подекуди траплялися торти. Обливаний понеділок В обливаний понеділок у таборах деякі хлопці, за традицією, обливали дівчат водою. Однак «очиститися» можна було й у інший, модерний, спосіб: один заможний таборянин облив свою дівчину парфумами. Отже, таке релігійне свято, як Великдень, посідало значне місце в житті переміщених осіб і біженців з України повоєнної Західної Німеччини. Українці, попри складні умови побутування на німецькій землі, докладали зусиль до відродження традицій відзначання Великодня й вірили: «Христос Воскрес! Воскресне Україна!». Гнат Дядюренко Співають дзвони великодні над світлим маревом дібров. О, день, який до нас прийшов ясний і сонячний сьогодні! Усі шляхи, усі безодні в краю чужім переборов… Співають дзвони великодні над світлим маревом дібров. Десь дома ріки повноводні, тепло пісень, жага розмов. Сумує серце й квітне знов, коли у ночі й дні Господні співають дзвони великодні. (Час. Нюрнберг. 1947. Ч. 15-16. С. 10) Олекса Стефанович Великоднє На Великдень діл і вись сонце злотом заливає, на Великдень сонце грає — блись-блись! На свята усім святам на Яєчко, на Червоне, на дзвіницях усі дзвони — бам-бам… І так любо для діток позбігатися гуртками і на сонці крашанками — цок!.. (Час. Нюрнберг. 1947. Ч. 15-16. С. 9).
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/75587/
