6Сайт УКУ, 1 серпня 2017
Як досвід проживання на території військових дій впливає на повсякденне життя переселенців і колишніх військових, якими є поширені забобони щодо отримання професійної психічної допомоги, яка політика існує щодо психічного здоров’я в Україні – ці та низка інших питань лягли в основу нового дослідницького проекту «Психічне здоров’я та благополуччя внутрішньо переміщених осіб: тактики пристосування та стійкості у постраждалих від конфлікту суспільствах», який розпочинає кафедра соціології УКУ разом з іншими українськими колегами та Університетом Бірмінгема.
За даними дослідження організації International Alert, близько третини внутрішньо переселених людей зазнають різних форм проблем із психічним здоров’ям, але тільки 26% звертаються по професійну допомогу. Новий проект допоможе з’ясувати, яких внутрішньодержавних та міжнародних заходів треба вжити для вирішення цих проблем.
За словами керівника кафедри соціології УКУ, однієї з ініціаторів проекту, професора Оксани Міхеєвої, в українському суспільстві поступово змінюється сприйняття психологічної допомоги, однак є ще багато стереотипів і упереджень.
Ідея самого проекту виникла ще у 2014 році, коли під час глибинних інтерв’ю люди скаржилися на погіршення свого емоційного стану і загострення хронічних хвороб через пережиті травмуючи ситуації воєнних дій та вимушеного переселення, – розповідає науковець. – Деякі з опитаних визнавали потребу в отриманні психологічної допомоги, інші були упереджені через певні острахи з приводу професійності психологів. За оцінками опитаних нами експертів (психологів та психіатрів) сучасні українці у кризових моментах здебільшого спочатку звертаються до священика або до знахарки, тоді йдуть до терапевта, витрачаючи кошти на діагностику хвороби, дізнаються, що вони фізично здорові і лише після цього їм можуть порадити звернутися до психолога або до психіатра. Але на останній крок наважаються не всі через ті ж стереотипи, з яких лідирує страх стати «діагностованим.
В Україні все ще відіграє роль певна інерція радянської свідомості, оскільки у пізньорадянські часи психіатрію використовували як один із способів боротьби з інакомисленням.
«Я ще застала той час, коли люди пишалися діагнозом шизофренія. Це було майже синонімом творчої людини, таланту та геніальності. Саме такі люди були неугодними системі, і їх запроторювали до психлікарень. По суті, тоді психіатрію поставили на службу державі, і це одна з причин, чому до неї сформувалося упереджене ставлення. Цінність нового проекту в тому, що ми також можемо вплинути на зміну ставлення до фахівців психічного здоров’я і долучитися до популяризації культури психічного здоров’я в Україні. Адже в нашій країні disability поки що сприйняли лише у фізичному сенсі, психічний аспект є ще тerra incognita», – пояснює Оксана Міхеєва.
Щоправда, все ж є і позитивні зрушення – зокрема, початок формування культури прийняття різності, поступове зростання розуміння інклюзивності і повернення в суспільний простір тих людей, яких іншували та викидали за межі соціальної взаємодії, – зазначає професорка.
Сьогодні суспільство починає крок за кроком усвідомлювати, що від інакшості ми переходимо до різноманіття. Проблемним залишається питання «інклюзивної освіти», яка тільки вибудовує підходи розуміння і ставлення до людей з особливими потребами, напрацьовує коректну фахову термінологію і формулювання у цій сфері.
«Якщо йдеться про інклюзивну освіту в школі, то вчителька і батьки повинні створити таке середовище, щоб дитину з особливими потребами не сприймали як стигматизовану. На щастя, сьогодні лунають голоси тих, кого безпосередньо стосуються питання цивілізованого розуміння відмінності. Одна з жінок, яка має особливу дитину, нещодавно ділилася своїми враженнями щодо школи, яка впроваджує інклюзивну освіту. В опитуванні серед батьків звучало формулювання про те, чи можна інтегрувати в клас дитину з особливими потребами для того, щоб інші діти, що там навчаються, могли виховувати в собі гуманне ставлення. Мама такої дитини зауважила, що її дитина – не тренажер і не повинна тренувати інших в гуманності. Цей випадок є показником того, що ми лише закладаємо основу і перебуваємо на початковому етапі формування інклюзивної системи у всіх аспектах і часто, здавалося б, благі наміри, насправді є продовженням іншування», – пояснює Оксана Міхеєва.
Ще одна із проблем – це низька доступність до психологічних послуг жителів сільської місцевості: «Людина тривалий час живе у стані хронічного стресу, наслідків якого можна уникнути або зменшити, вчасно звернувшись за психологічною допомогою. Однак у сільській місцевості відсутня мережа таких фахівців. Там люди позбавлені можливості отримати психологічну корекцію».
Науковий проект проводитиметься у межах всієї України із використанням кількісних та якісних методів дослідження – обстежень для вивчення посттравматичного синдрому, сподівань та стійкості; поглиблені інтерв’ю з вимушеними переселенцями, спеціалістами з психічного здоров’я, органами влади та неурядовими організаціями; аналізу статистики в сфері психічного здоров’я.
До команди проекту входять колеги з Бірмінгемського університету: доктор Ірина Кузнєцова (головний дослідник), доктор Джон Раунд з School of Geography, Earth and Environmental Sciences, доктор Йонатан Катлінг, School of Psychology, професор Оксана Міхеєва з Українського католицького університету та доктор Світлана Бабенко з Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Проект фінансується Wellcome Trust Institutional Strategic Support Fund (Великобританія).
