0
український переклад: Новинарня, 16 липня 2017 року
У травні 2017 року Верховна Рада намагалася розглянути два проекти законів, що стосуються діяльності релігійних організацій в Україні.
Законопроект №4128, яким доповнюється чинний закон “Про свободу совісті та релігійні організації”, передбачає передачу храмів від однієї конфесії до іншої на підставі самоідентифікації частини парафіян, а не бажання єпархії чи митрополії. Простіше кажучи, якщо громада віручих заявить, що хоче перейти в іншу конфесію, то з нею разом цій конфесії переходить і приміщення храму.
Ці нововведення особливо актуальні з огляду на те, що після початку воєнної агресії Росії проти України дедалі більше парафій схиляється до переходу з-під юрисдикції Української православної церкви Московського патріархату в УПЦ Київського патріархату.
Законопроект №4511 – “Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких перебувають в державі, що визнана Верховною Радою України державою-агресором” – зобов’язує, серед іншого, до погодження кандидатів на вищі церковні посади з державними органами.
І знову очевидно, що відповідні законодавчі зміни стосуються передусім УПЦ МП, керівний центр якої розташований у столиці Росії.
Зрозуміло, що обидва законопроекти викликали шалений спротив УПЦ МП та, власне, її керівного центру – Московської патріархії. І на тлі пікетів віручих під Верховною Радою, заяв церковних ієрархів про неприпустимість “дискримінації мільйонів українців” та “спробу ввергнути Україну в пучину антиконфесійної війни” й інших виступів та протестів, парламент до кінця минулої сесії розглянути ці проекти таки не наважився.
Але усвідомлюючи, що це лише питання часу, “керівний центр” УПЦ у Москві продовжує мобілізувати на свою підтримку релігійну спільноту – тепер уже й міжнародну. Ідеться про церкви, які де-факто перебувають під повним впливом РПЦ. Передусім – Болгарську православну церкву, яка так сумлінно “вгадує” побажання патріарха Московського, що інколи навіть діє на випередження (як це було у червні 2016-го, коли саме БПЦ першою виступила із закликом відкласти невигідний РПЦ Всеправославний собор на Криті).
Оскільки вплив православної церкви в Болгарії дуже значний, її відверто проросійська позиція не може не турбувати прозахідні кола в болгарській владі та суспільстві.
Про це йдеться в матеріалі порталу Bulgaria Analytica, який “Новинарня” републікує в перекладі.
Патріарх Московський Кирил із прем’єр-міністром Болгарії Бойко Борисовим під час свого візиту в Софію в травні 2012 р. Фото: прес-служба Московської патріархії
текст: д-р Атанас Славов
український переклад:Новинарня
Кому слугує Болгарська православна церква – православним християнам у Болгарії чи іноземним геополітичним інтересам? Це питання знову виходить на перший план після дій Святого синоду БПЦ в останні місяці. Через своє керівництво БПЦ займає неприйнятну позицію в регіональному політичному конфлікті.
В офіційному листі президенту України Петрові Порошенку 13 червня Патріарх Неофіт вимагав, щоб український парламент не голосував за внесені законопроекти, які стосуються запровадження загальних державних вимог до релігійних конфесій в Україні.
Ці вимоги покликані гарантувати, що релігія не зможе бути використана з боку інших держав у політичних цілях і таким чином загрожувати національній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності країни.
Це заплановане нововведення вочевидь спрямоване передусім на автономну Українську православну церкву, яка перебуває під юрисдикцією Московського патріархату (УПЦ МП). Підставою для подібної реакції з боку влади в Україні є системне використання УПЦ МП для поширення “патріотичної” проросійської пропаганди у зв’язку з воєнним конфліктом на Донбасі та анексією Криму, що суперечить усім принципам міжнародного права.
Використання УПЦ МП для підтримки російських геополітичних інтересів, хоча вона визнається іншими православними церквами канонічною юрисдикцією, є неприйнятним з точки зору основних християнських принципів і конфліктує з чіткими позиціями на підтримку демократії, прав людини, справедливого міжнародного порядку та миру, ухваленими Всеправославним собором на Криті 2016 року.
Синод БПЦ офіційно підтримав УПЦ МП. Це вкрай тривожний факт, якщо мати на увазі інформацію, опубліковану на сайті “Двері православ’я“, яка отримала широкий розголос серед євроатлантичних партнерів: “Проблема політичного впливу Кремля через структури канонічної церкви в Україні посилилась після оприлюдненої минулорічної кореспонденції українського директора «Інституту країн СНД» Кирила Фролова, яка розкрила зв’язки ієрархів і священиків у Росії та Україні з політичними та військовими центрами в обох країнах”.
(Наприкінці 2016 року активісти Українського кіберальянсу зламали пошту начальника відділу російського Інституту країн СНД Кирила Фролова, який, окрім того, очолює Асоціацію православних експертів та є речником Союзу православних громадян. Викладене на сайті ІnformNapalm листування Фролова з Московською патріархією та представниками російської влади доводить, що Москва готувала розкол України, фінансуючи й спрямовуючи сепаратистські рухи та акції. Одним із найважливіших елементів впливу Кремля на ситуацію в Україні є УПЦ МП – “Н”).
Постає логічне запитання: що “канонічного” в церкві, яка служить інструментом агресивної політики іноземної держави?
Що отримуємо в результаті? Болгарський патріарх вимагає від президента Порошенка зупинити ухвалення законів, які гарантуватимуть безпеку та суверенітет країни від зовнішньої агресії та впливу пропаганди, мотивуючи це тим, що УПЦ МП – канонічна православна церква, яка перебуває в молитовному спілкуванні з БПЦ.
Неприпустимим чином у листі повторюються пропагандистські тези російської імперської політики щодо України: влада в Києві належить екстремістам, свобода віросповідання порушується, офіційна влада дискримінує російськомовні православні меншини тощо.
Замість того, щоб закликати до примирення, консенсусу та пошуку єдності між різними православними спільнотами у країні, у листі патріарха використовуються неприпустимі визначення щодо православних християн, які не належать до “канонічної” УПЦ МП. Їх називають “розкольниками та екстремістами”, а їхня православна церква охрещена “самозваною неканонічною структурою”.
Позиція патріарха очевидна – російські та проросійські православні, що становлять значну частину УПЦ МП – “наші брати”, а решта православних, яких більшість – чужі, самозванці, “розкольники та екстремісти”.
У листі знехтувано об’єктивні причини та факти конфлікту. Нав’язується думка, що українська влада винувата не лише в тому, що обговорюється дискримінаційне законодавство, а й у “розростанні братовбивчій війні в Україні”. Повністю ігноруються факти, що дії сепаратистів у Донбасі заздалегідь підготовлені та здійснюються військовими й напіввійськовими формуваннями, які виконують прямі накази Кремля; що міжнародна демократична спільнота, ЄС і США наклали на Росію санкції через порушення принципів міжнародного права та підтримку сепаратистських сил і урядів на сході України і в Криму.
У намаганні виконати політичне замовлення Москви, Святий синод БПЦ забуває історію нашої власної церкви, а саме – створення Болгарського екзархату, який протягом 75 років був у схизмі щодо Вселенського патріархату з точки зору церковних канонів, але це був вирішальний крок на шляху набуття політичної незалежності болгарського народу.
БПЦ пишається власною історією, але при цьому відмовляє українському народу в праві на церковне, національне та політичне самовизначення.
Замість того, щоб зайняти позицію посередника, якщо взагалі потрібно втручатися в цю суперечку, задля подолання схизми й об’єднання українських православних християн в одну автокефальну церкву, створену відповідно до церковних канонів, БПЦ вирішує зайняти одну зі сторін конфлікту та засуджувати незгодних із російськими геополітичними інтересами в регіоні.
Святий синод також ігнорує факт, що в Україні проживає значна болгарська меншина, яка в духовному сенсі ймовірно належить до різних православних юрисдикцій, зокрема до “неканонічних”.
Далі в листі змальовується апокаліптична картина. Стверджується, що будь-яке порушення інтересів УПЦ МП “може обернутися згубним та руйнівним не тільки для всього українського народу, але і для Української державності”.
Який майстерний риторичний підхід! Спроба легітимізувати захист від чужих геополітичних інтересів та врегулювати відносини держави з проросійською та “канонічною” УПЦ МП подається як екзистенційна загроза українській державності.
Не варто забувати, що лист болгарського патріарха був інспірованим закликом російського патріарха Кирила до православних церков-сестер підтримати УПЦ МП і виступити проти запропонованого законодавства, хоча основна мета законопроектів – обмежити зловживання православ’ям з боку авторитарного режиму Москви.
Треба зазначити, що лист Святого Синоду йде наперекір офіційній державній позиції [Болгарії] щодо підтримки демократичних процесів в Україні, українських інституцій та суспільства на шляху до повноцінної інтеграції в євроатлантичну спільноту.
Подвійні стандарти Святого синоду БПЦ очевидні – жодного слова про порушення прав людини та міжнародного права в східній Україні та Криму, в регіонах, підконтрольних Москві; жодного рядка про порушення прав людини в самій Російській Федерації, про обмеження свободи зібрань, асоціацій, слова, політичні арешти та вбивства дисидентів, тортури і побиття опозиційно налаштованих до Кремля громадян, інтелектуалів, журналістів (чимало з яких також є православними християнами в межах канонічного Московського патріархату); відсутня позиція проти інструменталізації та привласнення самої Російської православної церкви державою, що підриває її свободу та незалежність від авторитарної світської влади.
Невдовзі після публікації листа патріарха на синодальному сайті члени Святого синоду прибули з неофіційним візитом до президента Болгарії Радева у зв’язку зі стосунками між БПЦ і державою. Ймовірно, у рамках зустрічі обговорювався й “український казус” та можливості Болгарії впливати через офіційну дипломатичну лінію для захисту інтересів УПЦ МП.
21 червня президент Румен Радєв здійснив до Синоду візит у відповідь. Офіційні джерела інформують про те, що в обговоренні піднімалось питання про зміни до законодавства, “щоб гарантувати незалежність віросповідання в країні від зовнішніх сил та іноземних держав, а також безпеку болгарських громадян і Болгарії, та почути думку з цього питання членів Святого синоду на чолі з патріархом Неофітом”.
Цікаво, що саме запропонували патріарх Неофіт і члени Синоду, якщо за кілька днів до того вони захищали втручання РПЦ у справи православного віросповідання в Україні.
Не менш важливим було ухвалене повністю під диктовку Московського патріархату рішення Священного синоду про неучасть БПЦ у Святому і Великому соборі на Криті 2016 року, негативний ефект від якого триватиме ще довго.
До цього слід додати офіційну нагороду і премію, вручену патріарху Неофіту в 2016 році Міжнародним фондом “Єдність православних народів”, який є одним з інструментів пропаганди авторитарного режиму в Росії під прикриттям культурних і релігійних ініціатив.
Також варто врахувати публічну позицію окремих митрополитів, які беруть за взірець стовпи російської пропаганди. Вони відкрито виступають проти європейських демократичних цінностей як таких, що ведуть до занепаду; проти євроатлантичного Заходу як колонізатора слов’янсько-православних народів та руйнівника національних і релігійних традицій й на підтримку “православно-слов’янської цивілізації” з центром у Москві тощо.
Крім того, традиційне загравання Синоду БПЦ з колишньою монархією (рішення від 2016 року про згадування під час божественної служби Симеона Другого як “царя Болгарії”; офіційне церковне вшанування колишнього монарха тощо) також підривають легітимність і підтримку демократичних республіканських інститутів країни, тим самим послаблюючи її роль як союзника в ЄС та НАТО.
Зрозуміло, що в системі БПЦ присутня певна системна логіка: завжди з Москвою, завжди рівнятись на РПЦ-МП. Привселюдна підтримка прав людини, свободи релігії, демократії або відсутня взагалі, або оголошується лише у випадках, коли вона не заважає режиму в Кремлі.
Патріархи БПЦ та РПЦ Неофіт і Кирил під час спільного богослужіння. Фото: прес-служба РПЦ
Таке ставлення вищого керівництва нашої Православної церкви є надзвичайно тривожним з точки зору конституційного та демократичного порядку в країні. З огляду на високий рівень суспільної довіри до Церкви (понад 50%), на щорічну субсидію з державного бюджету (мінімум 3 млн. левів; 1,5 млн. євро – “Н”), як і на гарантовану присутність єпископату БПЦ на всіх державних святах, офіційних присягах, молебнях тощо – це все створює суттєві можливості для впливу на суспільну думку та сприяння просуванню іноземної пропаганди.
Болгарські інституції повинні висунути БПЦ чіткі вимоги: лояльність до демократичного конституційного ладу та прав людини, до цивілізаційного вибору болгарського суспільства бути частиною західних ліберальних демократій.
В інтересах як держави, так і віруючих християн і самої Церкви є її послідовне відокремлення від держави, щоб вона не могла бути використаною як інструмент реакційної пропаганди в інтересах іноземних держав або націонал-популістських груп у суспільстві.
