9Як розуміти, що «Бог гнівається»? Як розуміти, що «Він карає»? Особливо, коли про це мова у Святому Письмі. Ну і теж, що Він є Суддя, причому справедливий, і одних, тих що по правиці, відправить до Царства, а тих, що по лівиці – до пекла? Як все це узгоджується з твердженням, що «Бог є Любов»? Чому ця проблема є однією з основних аргументів атеїстів проти існування Бога, принаймні Бога християнського?
Один сучасний англіканський богослов з Канади, прихильник кальвінізму, Джеймс Пакер (James Innell Packer), у своїй книзі «Пізнати Бога», виданій 1973 року, так пише про гнів Божий: «В сучасній християнській Церкві з’явився звичай оминати цю тему. Ті, які ще вірять у Божий гнів (а вірять у нього не всі), мало про це говорять; можливо, вони теж мало про нього думають. Звертаючись до сьогоднішнього часу, який безсоромно продав себе богам жадоби, гордині, сексу та вседозволеності, Церква соромливо бурмоче про Божу доброту, практично нічого не згадуючи про Його гнів та Його суд. Скільки разів у цьому році ви чули, або – якщо ви священик – промовляли проповідь про гнів Божий? Цікаво, коли останній раз християнин відкрито говорив про це на телебаченні, по радіо, чи в одній з тих статей-проповідей, які з’являються на сторінках щотижневих газет? (А якщо це і мало місце, то чи запросять цю людину ще раз виступити чи написати ще одну статтю?). В сучасному суспільстві тема про Божий гнів стала фактично під забороною, і в більшості своїй християни погодились з таким станом і вирішили для себе ніколи не торкатися цього питання» («Пізнати Бога»: розділ 15, «Гнів Божий», І). Такий однозначний підхід до проблематики «гніву Божого» досить типовий для деяких протестантських богословів. Як в такому разі належить розуміти цю проблематику, про яку часто є мова у Святому Письмі?
***
Святе Письмо про гнів Божий
Проблематика «гніву Божого» виводиться у християнстві з присутності цього виразу у Святому Письмі. Сторінки Писання, особливо деякі книги не просто говорять про «гнів Божий», але інколи навіть описують його. Наприклад, пророк Ісая, противлячись союзу Ізраїля з Єгиптом, пише про гнів Бога так: «Ось ім’я Господнє приходить здалека, палає гнів його, і тяжка його хмара. Уста в нього сповнені обурення, язик його, немов вогонь палючий. Подих його, немов потік розлитий, що сягає шиї, щоб просіяти народи через сито згуби і щоб на щелепи поган накласти гнузду блуду. І ваша пісня залунає, як у ночі, коли святкують свято, і радість серця вашого буде, як радість того, хто під сопілку йде на Господню гору, до Скелі Ізраїля. І Господь дасть почути голос свій величний і явить свою грізну руку в палкому гніві й у полум’ї вогню, що пожирає, в бурі, у зливі і в кам’янім граді. Бо від голосу Господнього Ашшур стрепенеться; він його києм поб'є. Кожен удар караючою палицею, що Господь на нього спустить, буде під звуки гарф і бубнів, і він на них піде війною. Бо вже давно Тофет готовий, призначений він і цареві: яма глибока й широка, вогню і дров у ній багато. Подув Господній її підпалить, наче сірчаний потік» (Іс 30, 27-33).
У тій же Книзі Ісаї читаємо трохи далі: «Збудися, збудися, встань, Єрусалиме, ти, що з руки Господньої випив чашу гніву!» (Іс 51, 17). «Чаша гніву Божого» буде з’являтися час від часу на сторінках Писання, особливо в останній Книзі Нового Завіту, Апокаліпсисі. А пророк Езекиїл так описує діяльність Божу у зв’язку з невірністю народу Божого: «Клянусь, як от живу я, – слово Господа Бога, – я царюватиму над вами потужною рукою, простягнутим рам’ям, як виллю гнів мій. Я виведу вас із-між народів і позбираю вас із земель, де ви розсіяні, потужною рукою, простягнутою правицею, як виллю гнів мій» (Ез 20, 33-34). Натомість пророк Єремія так описує суд Божий над народами: «Так бо сказав мені Господь, Бог Ізраїля: «Візьми цей келех з вином гніву з моєї руки й напій з нього всі народи, до яких я тебе посилаю. Нехай п’ють і заточуються, і туманіють перед мечем, що я зішлю на них». І взяв я келех з руки Господньої й напоїв всі народи, до яких послав мене Господь: Єрусалим і міста юдейські, царів їхніх і князів їхніх, щоб з них зробити пустку, сміховисько й прокляття, як воно тепер уже сталось» (Єр 25, 15-18).
«Гнів Божий» тому названий «гнівом», бо спричиняє великі біди для непослушних Богу, передусім смерть, чуму, голод, хвороби чи інші спустошення. Всі ці біди спадали або на окремі особи, або на якесь місто, або навіть на цілий народ. Здається, немає такої Книги Святого Письма, в якій не говорилося б прямо чи опосередковано про «гнів Божий», а тому ця проблематика важлива для Слова Божого.
Поступово однак автори починають розуміти «інакшість» Бога, і що йому не притаманні такі негативні характеристики, які притаманні людям. Пророк Осія показує Бога, Який перемагає свій гнів своїми милосердям і любов’ю: «І як мені тебе лишити, Ефраїме? Як мені видати тебе на поталу, Ізраїлю? Як мені зробити з тобою те, що в Адмі? Вчинити з тобою те, що з Цевоїмом? Серце моє в мені обернулось, зворушився ввесь жаль мій. Не виконаю палаючого гніву мого, не буду нищити більш Ефраїма, бо я – Бог, не людина; Святий посеред тебе; я не вломлюся в місто» (Ос 11, 8-9). Зрештою, ще у Книзі Вихід читаємо такі слова про Бога, коли то сам Бог вручає Мойсеєві Десять заповідей на кам’яних таблицях на горі Синай: «І пройшов Господь перед ним, промовляючи: «Господь, Господь! Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий, і вірний, що зберігає ласку для тисяч, прощає беззаконня, злочини й гріхи» (Вих 34, 6-7а). Проте, відразу після цього Бог говорить: «…що не залишає нічого без кари, що карає провину батьківську на дітях і внуках до третього й четвертого покоління» (Вих 34, 7б).
У Новому Завіті Ісус Христос ні разу не говорить про «гнів Божий». Хоча є мова про «покарання», «суд», «відплату», «полум’я невгасиме» тощо. Але вже Йоан Хреститель, останній пророк Старого Завіту і Предтеча Христа, говорить про Божий гнів, наприклад, коли звертається до фарисеїв та садукеїв: «Гадюче поріддя! Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву? Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мт 3, 7-8, пор. Лк 3, 7). Чи в іншому місці Йоан Хреститель говорить: «Хто не вірує в Сина, той життя не побачить, – гнів же Божий над таким перебуває» (Йн 3, 36). Також про гнів Божий згадує інколи колишній фарисей, Апостол Павло, між іншим у Посланні до Римлян чи у Першому Посланні до Солунян. Ну і звичайно, в Книзі Апокаліпсисі тема «гніву Божого» також розвинута. А з іншого боку, Христос повчає про гнів у житті людини, і говорить у Нагірній проповіді: «Кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає судові» (Мт 5, 22).
Проблеми з «гнівом Божим», Отці Церкви та деміфологізація
Нічого дивного, що образ переповненого гнівом Бога приводив одних до фальшивого розуміння цього Бога і до дослівного розуміння Його гніву, а інших натомість навіть до заперечення «доброго Бога». Класичним приклад тут є Маркіон, який ще у ІІ столітті ствердив, що переповнений негативними емоціями Бог Старого Завіту не може бути добрим Богом Нового Завіту. Звідси взявся гностицький дуалізм Маркіона: існують два Боги, один злий, а інший добрий. Богослови постійно старалися «очистити» образ Бога від емоцій, в тім теж від дослівного розуміння Його гніву. Це робив ще в ІІІ столітті Оріген, а в Середньовіччі, у ХІІІ столітті, особливо Тома Аквінський.
Більшість Отців Церкви розуміла, про що йдеться у Писанні, коли була мова про «Божі емоції». Йоан Золотоустий так пише: «Коли ти чуєш слова: «лють та гнів» по відношенню до Бога, то не розумій тут нічого людського, бо це слова поблажливості. Божеству непритаманне щось таке. А говориться так тому, щоб наблизити предмет для зрозуміння людей більш простих» (Бесіда на Псалом 6). А Йоан Дамаскін писав: «Так як ми бачимо, що у Святому Писанні дуже багато сказано про Бога тілесним способом, то належить розуміти, що нам, людям, покритим «важкою плоттю» неможливо інакше зрозуміти або говорити про високі божественні та нематеріальні дії Божества, лише за посередництвом образів, типів та символів, для нас відповідних. Тому… треба розуміти у Бозі… «гнів» та «лють» як Його відраза та ненависть до зла. Бо і ми доходимо до гніву, коли ненавидимо те, що проти нашої волі… Коротко кажучи, все, що говориться про Бога тілесним способом, містить у собі таїнственну думку, а через притаманне для нас, повчає нас тому, що перевищує нас» (Про православну віру, І, 11). Натомість Антоній Великий, пустельник, говорив так у своїх повчаннях: «Безглуздо вважати, що Богу добре чи погано з приводу діл людських. Бог добрий і лише добро творить, шкодити натомість нікому не шкодить, будучи завжди таким самим. А ми, коли є добрі, то починаємо спілкування з Богом, з приводу подібності до Нього, коли ж стаємо злими, то віддаляємося від Бога, з приводу неподібності до Нього».
Взагалі, не лише богослови, але і людина, яка усвідомлює і молитовно переживає, що означає Божа доброта, Боже милосердя, врешті Божа любов, пробує «очистити» образ Бога з певних невідповідних цьому образу нашарувань. Зрештою, це вже пробували робити і пізніші автори Старого Завіту. Початково часто знаряддям «гніву Божого» був диявол і його діяльність, до якої інколи долучаються люди (див. 1 Хр 21, коли Сатана намовив Давида не послухати Бога і зробити перепис населення, за що накликав гнів Божий на себе і на народ).
До речі, у грецькій міфології присутні Еринії – це богині помсти (у римлян це були Фурії). Пізніше Еринії теж означали докори сумління, а деколи теж були тотожні з людською долею. Ці богині помсти переслідували і карали тих, хто вчинив злочин, і втекти від не було можливості: рано чи пізно вони досягали свою жертву. У інших релігіях були теж подібні божества, відповідальні за помсту. Пізнішим біблійним авторам йшлося про те, щоб деміфологізувати образ Божий, який поряд з об’явленим, мав теж багато запозиченого. Врешті, усвідомлено, що Бог і Його образ є Таємницею, і стародавній Ізраїль поступово наближався до кращого розуміння цієї таємниці.
Ключ до розуміння «гніву Божого»
Читаємо в Євангелії від Йоана: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Йн 3, 16). З цього закономірно виникає, що Бог нікого в пекло не відправляє. Людина, на жаль, сама вибирає пекло через непослух Богу.
На це дехто міг би відповісти цитатою з Писання: «Хто щось колись сказав, і воно сталось без Господнього веління? Хіба не з уст Всевишнього виходять злидні й нещастя?» (Плач Єремії 3, 37-38).
Тут однак належить відрізняти дві речі. Божий допуст (Провидіння) і Божа воля – це часто дві різні речі. Бог часто допускає те, чого не хоче і не прагне, бо шанує вільний вибір людини. Бог не хоче смерті грішника (в тім теж – в пеклі), але хоче, щоб кожний покаявся і жив. Саме про це і говорить Господь у Книзі пророка Єзекиїла: «Скажи їм: Клянусь, як от живу я, – слово Господа Бога, – я не бажаю смерті грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив» (Єзек 33, 11).
Однак хто ж тоді «Один лише законодавець і суддя, який може спасти й погубити»? (Як 4, 12). Або в іншому місці Писання сказано про це: «Така вже Божа справедливість: відплатити утисками тим, які утискають вас, а вам, що утисків зазнаєте, відпочинок з нами, коли з’явиться з неба Господь Ісус з ангелами своєї сили, у вогні полум’янім, щоб відплатити тим, які не знають Бога і не коряться Євангелії Господа нашого Ісуса. Вони зазнають кари, – вічної погибелі, – віддалені від обличчя Господа і від його слави й могутності» (2 Сол 1, 6-9).
Треба сказати, що ці всі тексти, які є так званими семітизмами, тобто це приписування Богу всього, що було, є і буде, і ці семітизми належить інтерпретувати в дусі християнства, а особливо у світлі цитати вище (Йн 3, 16). Дослівна інтерпретація цих текстів, форма яких є, між іншим, виразом семітської культури і мислення, робить з Бога не Любов, а Бога-Помсту, або показує цю Любов якось викривлено. Тому й не дивно, що така інтерпретація є одним з приводів сучасного атеїзму. До речі, ті автори Святого Письма, які не були єврейського походження, наприклад Євангеліст Лука, мають дуже мало семітизмів у написаних ними священних книгах.
Якщо Бог розуміється як Любов, то як тоді ця Любов ставиться до зла? Чи його толерує? Звичайно, що ні, Бог-Любов ненавидить зло, але любить того, хто його чинить, і ніколи не прагне згуби цього когось. Це стосується навіть відношення Бога до диявола. Так, Бог любить диявола, але абсолютно не сприймає його непослуху. Якби ми говорили, що можна когось одночасно любити і ненавидіти, проявляючи до нього гнів, то це як сказати: мій брат творить зло, а тому я його так «люблю», що бажаю йому пекла. Що ж тоді це за любов?
Якщо йдеться про «семітизми», то тут може виникнути питання, а хто визначає, що якісь тексти ми обираємо як «християнськi», а інші відносимо до «семiтизмів»? Чому тоді, наприклад, текст з Йоана 3, 16 розуміємо буквально, а деякі iншi належить інтерпретувати?
Коротко кажучи, у даному випадку визначає власне любов: не може людина бути милосерднішою від Бога. Якщо я не хочу, щоб мій рідний (мама, тато, брат, сестра) потрапили до пекла через свої гріхи, то чому цього хоче милосердний Бог-Любов? Що ж це за Бог такий, який має меншу любов і милосердя від мене?
Як же тоді правильно тлумачити, наприклад, 2 Сол 1, 6-9, де була мова, щоб «відплатити утисками тим, які утискають вас», і що «Вони зазнають кари, – вічної погибелі, – віддалені від обличчя Господа»? Що насправді Бог зробить в кінці з тими, хто не прийняв Його любові та продовжуватиме ненавидіти Його?
Належить виходити з правди, що Бог прийшов у цей світ, щоб спасти, а не погубити. У цьому ключі і належить інтерпретувати всі фрагменти Писання, особливо семітизми, які, опираючись ще на юдейській традиції, приписують Богу відповідальність за «вкинення до пекла», за «розпалення пристрастей» (див. Рим 1, 26), за «вбивства ворогів» (майже весь Старий Завіт). Зрештою, якщо уважно прочитати 2 Сол 1, 6-9, то автор там вже не так прямо приписує Богу відповідальність за «віддалення від обличчя Божого»: «Вони зазнають кари, – вічної погибелі, – віддалені від обличчя Господа і від його слави й могутності» (2 Сол 1, 9). Людина, яка не приймає Божу благодать, у даному випадку спасенну віру, сама карає себе, бо не хоче мати зв'язок з Богом через віру. «Бути без Бога» – це і є кара, це і є вибір пекла – частковий ще на землі, вічний – у вічності.
Антропоморфізми і Божий гнів
Чи не означає таке розуміння Божого гніву, що таким тлумаченням заперечується багато біблійних цитат про Божу справедливість, суд, гнів, покарання, тощо? Наприклад, читаємо: «За все це падає гнів Божий на неслухняних» (Кол 3, 6), чи також: «Нехай ніхто вас не зводить марними словами, бо, власне, через це спадає гнів Божий на синів бунтівливих» (Еф 5, 6). Про Божий гнів та суд описово є сказано теж в деяких притчах Христа, в багатьох розділах Апокаліпсису, наприклад: «Почув я голос великий із храму, що говорив до семи ангелів: «Ідіть і вилийте на землю сім чаш обурення Божого»» (Ап 16, 1) тощо. Врешті, у Символі віри визнаємо, що Ісус Христос: «прийде судити живих та мертвих»? Як це належить розуміти, оцей суд?
Так, Бог є Суддя, є справедливим, «карає», «гнівається». Однак, дослівне розуміння семітизмів, особливо про «кару» і «гнів», є спотворенням Божих істин. Так, Христос прийде судити живих і мертвих. Але спроба розуміти цей суд по-людськи, як це є приміром у наших, людських судах – це і є спотворення істини, бо називається «антропоморфізмом».
Антропоморфізм – це грецьке поняття, яке дослівно перекладається як «людиноподібний», а по суті означає: говорити про Бога та Його дії чи розглядати Бога людськими мірками. Типовими антропоморфізмами у Святому Письмі по відношенню до Бога є Його «сміх», «гнів», «чування», «сон», «жаль», «уста Божі», «рамена Божі», «Божа правиця» тощо. Ці вирази з’явилися з одного боку з огляду, як було сказано, на семітську культуру, а з другого – щоб наблизити людині Бога, як Когось близького, як Особу. Проте, Бог є Особою зовсім в іншому виді і значенні, ніж ми, люди, і Його дії абсолютно відрізняються від наших, людських дій, в тім те спосіб Його суду. Це люди можуть називати свою помсту «Гнів Божий», як це зробив ізраїльський «Моссад», коли на протязі 20 років, починаючи з 1972 року, відслідковував і вбивав всіх причетних до терористичного акту у Мюнхені. Бог однак діє цілком інакше, навіть по відношенню до злочинців і великих грішників.
Деякі богослови позитивно ставилися до антропоморфізмів у Святому і Письмі і розглядали їх як невід’ємну частину Божого Об’явлення. Наприклад, Георгій Флоровський так писав про них у своєму творі «Откровение и истолкование»: «Антропоморфізм – це невід’ємна ознака істинного Богоявлення. І це не поблажливість до людської слабкості. Його сенс радше у тому, що людська мова, якою передається Божественне Об’явлення, не втрачає своїх природніх якостей. Для того, щоб докладно передати Слово Боже, не потрібно відмовлятися від нашої мови як від «занадто людської». Людське не відкидається геть, лише преображається Божественним натхненням».
У пізніх біблійних текстах натомість Бог вже представляється авторами як Хтось недосяжний, як Той, що є поза нашою уявою, трансцендентний, незбагнений. Крім того, не зважаючи на антропоморфізми, у релігії Ізраїля, на відміну від інших східних релігій, постать Бога не можна побачити, а тому і була заборона зображувати Бога чи то в образах, чи то в статуях, чи будь-яким іншим способом. Єдиним образом Бога є людина, а звідси і бралися антропоморфізми. Проте це людина подібна до Бога, але Бог не подібний до людини. У всякому разі, людині, в тім теж деяким біблійним авторам, легше було представляти Бога образно, часто по-людськи, аніж абстрактно, чи говорячи біблійною мовою – таїнственно.
Антропоморфізми і аналогія
Говорячи про антропоморфізми у розумінні Бога, належить відрізнити їх від аналогії про Бога. Аналогія – це метод, щоб людськими словами виразити певні правди про Бога, передусім характерні риси Його природи: що Він є Буттям, що Він є Єдиним, що Він є Вічним тощо. Але теж у інших випадках деколи можна застосовувати цей метод. Наприклад, коли ми говоримо, що Бог є Отцем, чи що Він є добрим, милосердним, врешті Любов’ю і т .п., то все це говоримо в сенсі аналогічному. Так, Бог є Отцем, але лише аналогічно до земних отців, Він є добрий, але аналогічно до відомого нам добра, Він є Любов’ю, проте такою, що перевищує всі наші уявлення про любов, а тому є Любов’ю в сенсі аналогічному. Аналогія є підставою розумового «доходження» до Бога: спочатку заперечуючи (чим Він не є, наприклад, що не є людиною), потім стверджуючи (чим Він є, наприклад, що є добрим), і потім підносячи (чим Він є у сенсі найвищому, наприклад, що є Добром абсолютним).
Виходячи з аналогії, можна би сказати, що Бог є Отцем у сенсі абсолютному, що він є абсолютним Добром, що він є абсолютною Любов’ю. Аналогія є одним з багатьох методів у богослов’ї, і як здається, одним з кращих на сьогодні методів у способі богословського висловлення про Бога. Науку про аналогію особливо розвинув Тома Аквінський. Про аналогію теж говорить Святе Письмо, у грецькому його варіанті. Автор Книги Мудрості, коли пише про пізнання Бога, то так це подає: «Бо з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх» (Мудр 13, 5). Слово «уподібнення» і є в оригіналі «аналогією», тобто, дивлячись на цей світ, Бога можна пізнати розумом, проте не прямо, але аналогічно.
Гнів Божий, суд і милосердя
Повертаючись до теми «гніву Божого», а також інших подібних висловлювань відносно Бога, належить повторити, що всі ці антропоморфічні вирази про Бога треба розглядати у ключі Любові, виходячи з принципу-основи сотеріології, тобто вчення про спасіння – а про цей принцип мова у Йн 3, 16, – тобто виходячи з головного принципу, що Бог є Любов. Отже, всі біблійні вирази такі як «кара», «суд», «прокляття» належить розуміти як у цьому контексті, Божої любові, так і у контексті людського вибору: не бути з Богом-Любов’ю – це і є кара, це і є засуд, це і є суд. Притчі про милосердного Отця і блудного сина чи про загублену вівцю про це теж повчають.
Тоді виходить, що людина сама себе засуджує? В чому тоді сутність Бога як Судді? Так, у даному контексті сама. Знову таки, тут проблема у розумінні поняття «суд», а звідси і «суддя». Якщо ці речі розуміти по-людськи, тоді і Бога Отця треба уявити як «старця з бородою, що сидить на троні». А це типові антропоморфізми. У Писанні сказано: «І коли прийде Він, то переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді» (Йн 16, 8). Особливо той останній вираз, «суд» (грец. «krisis»), говорить про есхатологічний вимір приходу Св. Духа. Однак це не буде прихід когось караючого, але Утішителя (пор. Йн 16, 7).
Для нас є таємницею Божі атрибути, в тім теж і «Суддя», але напевно ми знаємо, чим ці атрибути не є: вони не такі, як ми це бачимо у світі. І ключ «Бог-Любов» знову ж таки нас в певному сенсі приводить до цієї таємниці.
Взагалі, можна сказати, що «гнів Божий» відноситься до гріха, а не до грішника. Бо саме гріх є тим, що відділяє людину від Бога, що не дає бути любові Божій взаємною. Грішник натомість є об’єктом Божого милосердя і обітниці спасіння. На суді Бог судитиме всіх згідно прожитого життя (див. Мт 25, 31-46), і цей суд буде справедливим. А справедливість Божа, як ще говорив Тома Аквінський, є Божим милосердям (хоча Тома дещо інакше це пов’язання розумів), а тому не буде жодного «гніву» чи відмови ввійти до Царства тому, хто з усього серця розкаюється і прагнутиме поєднання з Богом. Єдиною умовою є, щоб встигнути зробити це «поки ти в дорозі», тобто поки живемо тут, на землі.
Вчення Церкви про Божий гнів та суд
Щодо сьогоднішнього офіційного вчення Католицької Церкви про «Божий гнів», то воно досить стримане, з огляду на вищесказане розуміння цього феномену. Натомість є звичайно мова про «кару Божу», «суд», «вічне покарання», але все це в контексті людської свободи та вибору і Божої любові. Наприклад можна тут згадати вчення ІІ Ватиканського Собору. Цей Собор вчить у своїй Конституції «Gaudium et spes» («Радість і надія») у номерах 14, 16, 17, 28, 93 про свобідну волю людини і про вибір добра чи зла, а також про пріоритет любові. А Конституція «Lumen gentium» («Світло народів»), у номерах 48-49 говорить про наше небесне покликання та про Небесну Церкву і Другий прихід Христа.
Катехизм Католицької Церкви не має окремого розділу про «гнів Божий», а навіть окремого пункту. Натомість говорить про Друге пришестя Христа та про «суд Божий» у номерах від 1038 до 1041, які майже повністю складаються з біблійних цитат, і звичайно Катехизм подає ці цитати дослівно, а потім інтерпретує їх. Але теж, якщо уважно прочитати ті номери, то не знайдемо там мови про «караючого Бога» чи про «прокляття, яке Бог зсилає» на людей, лише про «прихід Христа у славі», коли виявиться несправедливість світу. Якщо б ці біблійні цитати брати дослівно, то з цього б виходив «Бог», який не відповідає образу «Бога-Любові», лише земного «Бога-судді», який судить по людським міркам.
Ось ці пункти з Катехизму:
«Воскресіння усіх померлих, «праведних і неправедних» (Дн 24, 15), передуватиме Остаточному судові. Це буде «час, коли всі, хто у гробах, голос Його почують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд» (Йн 5, 28-29). Тоді прийде Христос «у Своїй славі, й ангели всі з Ним (...). І зберуться перед Ним усі народи, і Він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучає овець від козлів; і поставить овець праворуч Себе, а козлів – ліворуч (...). І підуть ті на вічну кару, а праведники - на життя вічне» (Мт 25, 31-33. 46)» (ККЦ 1038).
«Перед Христом, Який є Правдою, остаточно виявиться правда про ставлення кожної людини до Бога (Йн 12, 48). Остаточний суд виявить разом зі всіма наслідками те, що кожний зробив доброго або занедбав чинити під час свого земного життя: «Усе зло, вчинене злими, записане, але вони цього не знають. У день, коли прийде, Бог «не буде мовчати» (Пс 50, 3) (...), Він звернеться до тих, хто по лівиці, і скаже: «Я поселив на землі Моїх малих і вбогих для вас. Я – як Голова – засів на небесному троні по правиці Отця Мого, але на землі Мої члени трудились, на землі Мої члени відчували недостаток. Якщо б ви були дали Моїм членам, то подане вами дійшло б до Голови. Коли Я поселив для вас Своїх малих і вбогих на землі, Я встановив їх для того, щоб збирали до Моєї скарбниці ваші добрі діла: ви ж нічого не вклали в їхні руки, тому й нічого не маєте в Мене» (Св. Августин, Проповіді, 18, 4, 4)» (ККЦ 1039).
«Останній суд настане в час славного повернення Христа. Лише Отець знає час і день Суду, лише Він вирішує. Через Свого Сина Ісуса Христа Він виголосить Своє останнє слово про всю історію. Ми пізнаємо остаточне призначення цілого діла творіння й ікономії спасіння і зрозуміємо дивні дороги, якими Його Провидіння вело все до останньої мети. Останній суд виявить, що Божа справедливість тріумфує над усіма несправедливостями, які вчинили Його створіння, і що Його любов сильніша від смерті (Пор. Пісня Пісень 8, 6)» (ККЦ 1040).
«Правда про Останній суд закликає до навернення, поки Бог ще дає людям «сприятливий час», «день спасіння» (2 Кор 6, 2). Вона збуджує священний страх Божий. Вона спонукає до справедливості Царства Божого. Вона заповідає «блаженну надію» (Тит 2, 13) на повернення Господа, Який «прийде прославитися у Своїх святих (...) на подив усім, які увірували» (2 Сол 1,10)» (ККЦ 1041).
Підсумки
Можна би сказати, що виходячи з розуміння, що Бог є Любов’ю, то у цьому контексті поняття – у його дослівному розумінні та у вирванні з загально-біблійного контексту – «гнів Божий» є карикатурою на Бога. Абсолютно не зрозуміло, як може вкладатися у декого в один ряд розуміння «Бог-Любов» і «Бог-Гнів». Так, ці поняття вживаються, бо вони біблійні, але мусить бути їхня інтерпретація, бо інакше Бог стає людиноподібний, змінний, залежний від «емоцій», що один раз «гнівається», а іншим разом «любить».
Але чи не є такий підхід певною тенденцією, що притаманна в останньому часі людям в різних Церквах, можна би сказати – чи це не є одним з проявів лібералізму в богослов’ї, чи «гуманізму», коли заперечуються пекло, вічне покарання, гнів Божий, тощо?
Звичайно, що такий підхід до розуміння «гніву Божого» чи інших антропоморфізмів не є запереченням існування пекла, яке, на жаль, існує. Питання лише, хто до нього посилає і чому? Так, Бог є Суддею, бо таким, між іншим, подає нам образ Бога Святе Писання. Питання лише, що це означає? Як це розуміти? Напевно – як було сказано – це не такий «суддя», як ми це звикли розуміти з наших земних судів, так само як «суд Божий» – це не «земний суд». Ще автор Книги пророка Ісаї виразив цю «інакшість» Бога такими словами: «Думки бо мої – не ваші думки, і дороги ваші – не мої дороги, – слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так мої дороги вищі від доріг ваших і думки мої вищі від думок ваших» (Іс 55, 8-9). «Суд Божий» також належить розуміти аналогічно.
Про «гнів Божий» написані десятки богословських книг. Навіть Мартін Лютер, який багато говорив про «гнів Божий» у зв’язку з нашими гріхами, що призвело до смерті Його Сина на Хресті, а звідси щоправда – до відкуплення всіх нас. І саме там, підчас цієї спасительної дії Сина, Божий гнів був опанований і замінився на милість Божу по відношенню до нас. Одного разу Лютер так писав: «Бог… у дійсності не гнівливий. Бог не може по-справжньому гніватися, нам лише здається, що він гнівається і карає» (Лютер, Повне зібрання творів, Лейпциг, 1729, ч. VIII, с. 208). Головне, не приписувати Богу якісь емоції чи людське розуміння гніву, бо це знову таки, звичайнісінький антропоморфізм. Павло, говорячи про «гнів Бога», на приклад на початку Послання до Римлян, мав на увазі щось зовсім інше, ніж потім собі уявляли ті, які дослівно читали це його Послання.
Наостанок виникає питання: А чи тоді не можна теж антропоморфічно розуміти такі поняття, як Божі «любов», «милосердя», «справедливість» і т. д.? Чи заперечуючи «Божий гнів», ми не нехтуємо усім Писанням, яке про Нього говорить? Адже ця тема, про гнів Божий, так чи інакше, однак проходить червоною лінією скрізь усе Писання, від Буття до Одкровення.
Що таке Бог-Любов чи Бог-Милосердя, чи Бог-справедливість, показав нам, наскільки ми змогли сприйняти, втілений Син Божий. Що таке Бог-гнів, у світлі Нового Завіту, а особливо у світлі йоанового розуміння Бога як «Любов», набирає тепер зовсім іншого розуміння. Говорячи мовою Нового Завіту, що «Бог є Любов» розуміючи це не антропоморфічно, і додаючи мову Старого Завіту, що «Бог гнівається», лише впроваджуємо непорозуміння (якщо взагалі не перекреслюємо поняття «Бог-Любов» чи теж «Бог-Милосердя», або обмежуємо його), ну і даємо привід атеїстам (що не раз чути у дискусіях) посміятися над абсурдністю і лицемір’ям християн, які вчать про «Бога-Любов що гнівається». Апостол Павло навіть колись сам сказав про «аґапе», тобто про «любов», яка походить від Бога і є Його даром та в певному (аналогічному) сенсі відображає Його самого: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (1 Кор 13, 4-7).
Підсумовуючи, належить сказати, що поняття «гнів Божий» є поняттям біблійним, а отже міститься в Божому Об’явленні. Викреслити його зі сторінок Писання не можна, бо це було б повторенням єресі Маркіона, який власне відкинув Старий Завіт, бо там була мова, на його думку, про «злого Бога», який, між іншим, «гнівається». Належить однак дивитися на «гнів Божий» у світлі Євангелія, у світлі Благої Вістки, яку приніс Христос, Той, який сповнив Писання. Той Христос, який показав справжній образ Отця, бо є видимою іконою невидимого Бога (див. Кол 1, 15), а це образ Бога милосердного, який, як добрий батько, терпеливо і до кінця чекає кожного з розпростертими руками, хто лише навертається до нього і прагне бути з Ним, з Богом-Любов’ю.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/73983/
