Блаженніший Святослав: «Важливим у моєму покликанні був образ священика, що приходив уночі й молився за зачиненими дверима»

08.05.2019 2:01

Підготувала Руслана Ткаченко

Департамент інформації УГКЦ, 05 травня 2019

5 травня Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви святкує своє 49-річчя. Як відомо, Блаженніший Святослав, коли очолив провід однієї із найбільших Східних Католицьких Церков, був наймолодшим єпископом з-поміж єпископів УГКЦ і четвертим за віком з-поміж наймолодших католицьких першоієрархів у світі.

Пропонуємо разом погортати сторінки біографії Глави Церкви та дізнатися цікаві і невідомі її факти. Нижче подаємо вибірку цитат про основні і важливі моменти життя, висловлені Блаженнішим Святославом у книзі «Діялог лікує рани». Книжка написана у стилі інтерв'ю Предстоятеля УГКЦ редактору польського Католицького інформаційного агентства Кшиштофу Томашику.

До двадцятиоднорічного віку я зростав у Радянському Союзі, атеїстичній державі, де публічно не можна було говорити все те, про що людина думала. Домашня дійсність цілковито відрізнялася від того, що діялося на вулиці, у школі чи на роботі.

У дев’ятирічному віці, навчаючись у третьому класі початкової школи, я усвідомив, що вчителька, яка розповідає про комуністичні ідеали, не вірить у те, що говорить….

Вірити в Бога й молитися мене навчили в сім’ї. Моєю першою катехиткою була бабуся. Вона навчила мене молитися та ознайомила мене з основними правдами християнської віри.

Я бачив, як моя сім’я молиться вдома, і знаю, що це було для неї дуже важливо. Я ще до кінця не розумів, про що йдеться, але усвідомлював, що те, що кажуть і чинять мої близькі, є справжнім, що вони справді вірять у Бога!

Моя мати була вчителькою музики в музичній школі в Стрию, а батько працював на залізниці й відповідав за радіотелеграфний зв’язок.

У родині мого батька, який походив з приналежного нині до Івано-Франківської області міста Брошнева-Осади, жила одна черниця, яка належала до згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, котре діяло в підпіллі. Завдяки їй, перебуваючи якось там на канікулах, я вперше зустрівся з греко-католицьким священиком підпільної Церкви – отцем Михайлом Косилом, ісповідником віри, що був двічі засуджений за свою діяльність на тривалі терміни ув’язнення.

Я завжди мав добрий слух і голос, тож велике захоплення в мене викликала церковна музика.

Музичні здібності я, без сумніву, успадкував від мами. Зрештою, музика завжди була для мене тим важливим елементом, який допомагав контактувати зі світом.

Вперше захопився церковною музикою на похороні мого прадіда в Голобутові. Тоді дяк, який брав участь в поховальному обряді, запропонував мені співати Псалтир коло померлого. Відтоді, – тобто від похорону прадіда, на якому співав Псалтир церковнослов’янською мовою, – я почав навчатися церковного співу.

Я закінчив середню музичну школу, в якій навчався гри на скрипці. Однак, за порадою рідних, вирішив не продовжувати музичного навчання, а подався до Борислава, де розпочав вивчати медицину. Це мало тривати чотири роки. То було післяшкільне навчання за військовою програмою, освоївши яку, ми мали стати фельдшерами.

Здобувши медичну освіту, я не мусив одразу йти до війська й міг без іспитів вступити до медичного інституту, але мої духовні опікуни з підпільної Церкви сказали, що хай там що, а буду змушений піти в армію. Побоювалися, що в тому разі, якби влада дізналася, що я є дияконом або священиком, мене вигнали б з навчального закладу, і це могло б закінчитися для мене в’язницею або навіть смертю.

Я відмовився від медичної кар’єри та пішов до війська. Мама дуже розгнівалася на мене за це рішення, адже на ту пору ще точилася війна в Афганістані. Мама боялася, що мене відправлять туди. На щастя, цього не сталося.

Після закінчення військової служби 1991 року я повернувся додому, але тоді все вже було інакше. Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, функціонувала духовна семінарія, тож я мав змогу розпочати свою священицьку формацію. Усе це було дією Божого Провидіння.

Музика становить важливу частину моєї формації та особистої культури. Вона далі залишається для мене способом переживання й передавання емоцій, а також допомагає мені відпочивати.

Через те, що маю добрий слух, деколи дуже страждаю в храмі, чуючи, що хтось співає нечисто, що бракує гармонії тощо. Почуваюся тоді розбитим і навіть не можу молитися.

Музична гармонія потрібна мені не тільки для того, щоб почуватися комфортно, а й також є обов’язковою умовою доброї молитви та налагодження зв’язку з Богом. Музика допомагає вести впорядковане життя та налагоджувати правильні стосунки з ближніми.

Найбільше люблю музику Антоніо Вівальді, якого називають il Prete Rosso – Рудим священиком. Пам’ятаю, як я здивувався, довідавшись, що А. Вівальді був священиком, адже в Радянському Союзі про це не згадували. Серед його композицій на перше місце ставлю «Чотири пори року» та скрипкові концерти, декілька з яких я виконував у музичній школі.

З-поміж українських композиторів найбільше ціную Миколу Лисенка. Деякі його твори я грав, а інші ми співали на хорових заняттях.

Маю молодшого брата, який теж є священиком. Він одружений, виховує двох дітей – хлопчика й дівчинку. Живе у Сполучених Штатах, належить до нашої Стемфордської єпархії.

У 1980-х роках, в Україні стало модним дивитися польське телебачення. Мій батько сконструював антену, завдяки якій ми безперешкодно приймали польські програми. Це було ще одне джерело вивчення польської мови.

1985 року я поїхав на навчання до Борислава, де орендував кімнату в сім’ї Тадеуша Коцура, тобто в поляків. Там розмовляли тільки польською мовою. Навіть отримували газети з Польщі: «Życie Warszawy» («Життя Варшави») й «Żołnierz Wolności» («Солдат свободи»). У них я вивчив граматику, а також навчився читати й писати польською мовою.

Я прочитав також романи Генрика Сенкевича «Потоп» і «Quo vadis», останній з яких революціонізував мою юнацьку свідомість. Пізніше я прочитав деякі твори Адама Міцкевича, але через те, що вони написані високопоетичною, вишуканою мовою, мені деколи важко було їх зрозуміти. Навчаючись у семінарії, у 1990-х роках я читав деякі праці Кароля Войтили, зокрема «Любов і відповідальність».

Тим, що вивчив польську мову, я завдячую господарям у Бориславі, книжкам, телебаченню та церковним контактам.

Моїм улюбленим письменником – завжди охоче читаю його – є Тарас Шевченко. Серед його творів на перше місце ставлю вірш «І мертвим, і живим…» Люблю також і сучасних письменників, наприклад, Ліну Костенко.

Дуже важливим у моєму покликанні був образ священика, який ми знали за тих часів. Священиком був хтось, хто приходив уночі, відправляв Літургію й молився за зачиненими дверима, а тоді йшов геть.

1991 рік був переломним – Україна відновила свою незалежність. Тоді Господь Бог показав, що ставиться до мене зі своєрідним почуттям гумору. Тільки-но я повернувся з війська й вступив до духовної семінарії, яка вже нормально працювала, як було вирішено відправити мене на навчання до Аргентини.

Після приїзду до Аргенини нас відправили на навчання. Пам’ятаю перше заняття з філософії. Я сидів у першому ряді й упродовж сорока п’яти хвилин дуже уважно слухав лекцію професора. З усього, що почув, зрозумів лише два слова.

Я почав завзято вчитися й уже за три місяці складав іспит з філософії іспанською, до того ж письмово. Це було щось неймовірне! Я був щасливий. Те, про що я завжди мріяв – здобувати знання в галузі богослов’я, стало дійсністю.

Я сидів день і ніч, вчив слова й іспанську граматику та щодня, ідучи на лекції, молився: «Господи Боже, прошу Тебе, допоможи мені сьогодні зробити більше, ніж учора».

Упродовж першого півріччя ми відвідували дієцезіяльну семінарію. Потім звернулися до салезіян, вони прийняли нас до преновіціяту, і ми розпочали навчання в салезіянському університеті.

1994 року я повернувся в Україну, закінчив Львівську духовну семінарію та був рукоположений у сан диякона, а потім священика.

Свячення вділив мені кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Довідавшись, що я розмовляв іспанською, він сказав, що мені легко буде опанувати італійську мову, і вирішив відправити мене на навчання до Риму. Аргументував це тим, що маємо багато священицьких покликань, але бракує нам наукових кадрів, потрібних для того, щоб навчати семінаристів. Отож я вдруге опинився за кордоном.

Мене відправили до Папського університету святого Томи Аквінського, відомого як Ангелікум, у Римі. Домініканці, які опікувалися цим навчальним закладом, прийняли мене дуже доброзичливо, але сказали, що впродовж року мушу доповнювати свою семінарську освіту. Отож, здобуті в Аргентині знання з філософії визнали, а львівську богословську освіту довелося доповнювати.

Після цього я взявся за ліценціят з морального богослов’я, роботу над яким закінчив захистом докторської праці.

1999 року я повернувся в Україну та почав працювати у Львівській духовній семінарії професором морального богослов’я і богословської антропології.

Тоді це була Львівська богословська академія, яка 2003 року перетворилася на Український католицький університет. В університеті я очолив катедру морального богослов’я й став віце-деканом філософсько-богословського факультету.

2009 року мене призначили єпископом-помічником Буенос-Айреської єпархії Покрову Пресвятої Богородиці. Я пережив черговий шок. Був змушений покинути все, про що мріяв, усе, що робив до цього часу: Україну, університет, семінарію, студентів, науку. Тоді ж у моїй голові з’явилася думка, що, мабуть, уже ніколи не повернуся в Україну. Розпочався наступний етап аргентинської інкультурації. А ще мені довелося вчитися бути єпископом.

Мені довелося вчитися, як бути греко-католицьким єпископом, живучи в латиноамериканській культурі, до того ж особливих умовах аргентинської суспільно-політичної ситуації.

Уперше я зустрівся з кардиналом Хорхе-Маріо Берґольйо, нинішнім Папою, який тоді був архиєпископом Буенос-Айреса та очільником Аргентинської єпископської конференції, на пленарному засіданні єпископів, і він, як голова зборів, представив мене всім єпископам Аргентини. Ніколи не забуду, як вони зреагували, почувши, що я з України й маю тридцять вісім років. Усі дивилися на мене з великим подивом, а декотрі навіть жартували, кажучи: «А це що за прислужник? Невже він уже приступав до першого Святого Причастя?». Отак жартували собі!

Очільник УГКЦ кардинал Любомир Гузар пішов у відставку через стан здоров’я. Ніколи в історії нашої Церкви не траплялося такого, щоб Патріярх зрікся уряду під час виконання своїх обов’язків. Ми були здивовані. Я їхав в Україну й думав, хто з наших єпископів може стати наступником кардинала Гузара. Зітхав: «Господи Боже, що ж то буде, кого маємо обрати, хто може замінити кардинала Гузара, людину великого розуму, пророка нашого народу, який є Патріярхом не через свій титул, а з огляду на його реальні заслуги й велич особистості!». Мені ніколи не спало б на думку, що єпископи вирішать обрати своїм очільником наймолодшого з-поміж себе!