18
Ми звикли думати, що український церковний вузол є чи не найзаплутанішим та конфліктогенним у світовому православ'ї. Але це тільки здається. Останнім часом православні Балкани підкидають багато інформаційних приводів, і поки виглядає так, що хвиля скандалів там вщухне не скоро. В кінці минулого року помітно активізувалася Македонія, намагаючись вирішити питання канонічного статусу своєї невизнаної Церкви, яка раніше була частиною Сербської патріархії. А днями стався інцидент під час візиту російського патріарха Кирила в Болгарію, де він відчитав керівництво країни, звинувативши в переписуванні історії.
Мало хто замислювався, що на невеличкому п'ятачку Європи — Балканському півострові — дислокується цілих 4 помісні Церкви — Сербська, Болгарська, Албанська і Елладська, з незначним вкрапленням Константинопольського патріархату на Пелопоннесі та європейській частині Туреччини. Крім того, на низькому старті знаходяться дві невизнані автокефалії — Чорногорська і Македонська. Балканське православ'я болісно етнічно, і не випадково питання церковного етнофілетизму почалося з болгарської автокефалії. У політичному відношенні ця територія завжди вважалася зоною інтересів Росії (Імперії, Радянського союзу, Федерації — неважливо). Багатовікові конфлікти на Балканах накладали відбиток і на міжцерковні відносини. А російський політичний вплив в цьому регіоні неминуче провокував активність Російської Православної Церкви, яка зазвичай в місіонерському пориві йшла слід у слід за тими, кого прийнято називати «російськими солдатами».
Висока концентрація суперечностей на такому невеликому географічному просторі перетворила Балкани на ящик Пандори та сейсмоактивну зону. А в минулому 2017 році російські ЗМІ почали готувати громадськість до думки, що, нібито, «Балкани можуть стати наступним полем бою для США і Росії». Путінська Росія, задавши один раз тренд боротьби з США «на дальніх підступах», очевидно втручається у внутрішні політичні та церковні справи балканських країн, провокуючи подальші конфлікти і тут же виступаючи «миротворцем». Складно сказати, чи буде там горезвісна «війна з США» (швидше за все, ні), але контури церковної війни там вже очевидні. Церковна вісь Белград — Софія — Афіни — Стамбул сильно просіла під вагою Скоп'є і Подгориці, що наполегливо вимагають до себе уваги. Однак, судячи з усього, це тільки початок. На підході — Приштина.
Сербська Православна Церква, що майже безроздільно була присутня на всій території колишньої Югославії, з розпадом цієї клаптикової федерації почала втрачати п'ядь за п'яддю канонічної території. Ще у 1967 році відкололася Охридська архиєпископія, перетворившись в невизнану Македонську Православну Церкву. У 90-х роках у вільне плавання пішла Чорногорія, Хорватія стала плюралістичним державою, на території якої одночасно діють дві канонічні православні юрисдикції — Болгарська і Сербська, і одна неканонічна — Македонська. У 2008 році відбулося визнання незалежності Косово, і це істотно ускладнило сербам управління Рашко-Прізренською та Косово-Метохійською єпархією, на території якої релігійною переважною більшістю виявилися мусульмани. За межами Сербії виявилася Загребсько-Люблянська єпархія, розташована, відповідно, в Хорватії та Словенії, де православні віруючі виявилися в катастрофічній меншості (4,5% і 2,5%). Тобто, навіть єпархії нарізані без урахування нових державних кордонів. У Боснії і Герцеговині православ'я прийняло етнічну форму.
І в цьому вулкані пристрастей першу скрипку намагається грати РПЦ. За великим рахунком, російський церковний вплив на Балканах скріплено виключно кров'ю тих самих горезвісних «російських солдатів», про яких не випадково згадав патріарх Кирил. Саме умовні «російські багнети» і служать головними російсько-балканськими «скрєпамі» — і церковними, і політичними, незважаючи на те, що історичний контекст для цих «скрєп» давно пішов в минуле. Проте, російські спікери постійно тримають Балкани в стані цього «пам’ятосмертія», граючи на почутті вдячності за справи давно минулих днів. При цьому імперська армія зображена мононаціональною, що фактично штучно зводить всю Російську імперію до одного народу — російського, який, як відомо, в етнічному плані являє собою гримучу суміш. У хід пускаються давно відомі меми: «російський солдат врятував Європу від фашизму», «росіяни врятували болгарських євреїв від геноциду», «росіяни звільнили Балкани», «Росія могла б виграти Велику Вітчизняну війну і без українців» і т.д. Для самої Російської Федерації ці словесні якоря вирішують одну важливу проблему — безпосередньо російського націоналізму. Адже російські націоналісти давно порушують питання про те, що у федеративній державі тільки її узагальнююча назва нагадує про російський народ. Свого суб'єкта державності у росіян фактично немає (на відміну від кавказьких, уральських, сибірських етносів). Так що категоричне небажання того ж патріарха Кирила в Болгарії визнавати наявність в армії Російської імперії представників різних народностей цілком зрозуміло. Це все росіяни. Росіяни обороняли Севастополь, і тут важливо не походження, а підданство. Росіяни в його уявленні — це політична нація, а не етнічна. Росія ретельно стежить за дотриманням пієтету до «пролитої крові російського солдата-визволителя», перетворюючи цей мем на релігійну святиню. Тому якщо болгари почнуть явно розтягувати імперську армію по національних квартирах тих держав, які раніше входили в Російську імперію, а пізніше здобули незалежність, в сухому залишку роль росіян в балканських війнах буде зведена до чисто символічної. Що, природно, буде прирівняно до розхитування «скрєп».
А те, що патріарх Кирил встромляє ці «скрєпи» в усі гарячі точки світу — відомо давно. Ось його промова, присвячена Вірменії у 2015 році і поширена кавказькими інтернет-ресурсами: «Ми з моменту утворення вірменської держави захищаємо цей народ, який навіть не сповідує православ'я. Ми завжди вважали Вірменію частиною російської держави і зберігали нечисленних вірмен-католиків як зіницю ока. У такій складній географії без Росії вона б не проіснувала ніколи. Тепер зверніть увагу, як все змінюється різко і добро так жорстоко і нахабно забувається. Виявляється, ми поневолили вірмен, а не дали їм все, що мають вони в даний момент. Коли вони страждали в Османській імперії, католицький світ навіть не згадав про них. Тепер вірмени танцюють під дудку тих країн, які колись їх кинули напризволяще. Бажаю миру вірменському народу, але вони не повинні забувати одну істину, що без Росії їм не існувати далі на цій землі, политій кров'ю їх рятівників, російських православних солдатів». Чим це відрізняється від болгарської прочухана за стилем?
Проте, зрозуміти нервозність глави РПЦ можна, провівши деякі паралелі з тим, як країни Європи і пострадянського простору позбавляються від символів «російської свободи». Починаючи від демонтажу пам'ятників Леніну і радянським солдатам, закінчуючи зміною датування ключових подій Другої світової війни (перенесення Дня перемоги з 9 на 8 травня, наприклад, або десакралізація 22 червня 1941 року з акцентом на 1 вересня 1939 року). Не виключено, що за таким же сценарієм рано чи пізно піде демонтаж російсько-балканських «скрєп», зав'язаних на святості російських багнетів. І це найрадикальнішим чином відіб'ється на міжцерковних відносинах. У Москви буде все менше і менше психологічних аргументів для тиску на балканський релігіум, а утримування лояльності буде все дорожче фінансово.
Що робити з Чорногорією та Македонією? І чи вигідний Україні македонський прорив? Адже всі аналітики звертають увагу на очевидну прецедентність ситуації: якщо Македонія доб'ється автокефалії, то далі фокус уваги неминуче переміститься до Києва. Проте, досить одного погляду на політичну карту Балкан, щоб зрозуміти: церковне визнання Македонії та Чорногорії в якості канонічних автокефалій буде перебором. По-перше, множити сутності в балканській сейсмозоні — стратегічно вкрай непродуманий крок для всіх зацікавлених сторін. По-друге, навряд чи Константинополь піде на створення так званого панбалканського блоку в диптиху православних церков в орбіті московського впливу. І саме тому, незважаючи на видимий прогрес у вирішенні македонського питання, очевидна перевага зараз саме в України, якій, як не дивно, вигідне заморожування македонського питання.
Але не Константинополем єдиним. Белград, вкрай незадоволений втручанням Софії у вирішення македонського питання, тим не менш, не випинає того факту, що саме РПЦ ситуативно грає на двох протилежних фронтах — сербському і болгарському. На стороні Белграда різко виступили Афіни. Причому деякі спікери ЕПЦ третього ешелону у відповідь на обіцянку патріарха Болгарського виконати свої зобов'язання перед Македонією пригрозили болгарам, що з визнанням Македонії ті самі стануть схизматиками. Це, в свою чергу, змушує зробити свій непростий вибір вже і Константинополю. З великою долею ймовірності, перша серед рівних кафедра підтримає греків і сербів та буде всіляко перешкоджати переговорному процесу. У найбільш оптимальному випадку невизнані юрисдикції могли б управлятися Константинопольською патріархією в статусі єпархій. Однак, щоб втрутитися в македонська питання в ролі третейського судді на боці Елладської православної церкви, Константинополю доведеться піти на конфлікт і з сербами, і з болгарами. І, в кінцевому підсумку, з Московською патріархією, яка незримо стоїть за обома цими воюючими помісними церквами.
Незважаючи на те, що ситуативно пасьянс складається на користь Белграда, тому не варто святкувати перемогу. Якщо вірити сербським ЗМІ, в середині травня 2018 року має відбутися Собор Сербської Православної Церкви, на якому приймуть її новий статут і змінять її назву. Нагадаємо, що 16 червня 2011 року за рішенням Собору було створено комісію з перегляду статуту Сербської Церкви. Судячи з усього, робота наближається до завершення. Планується змінити спосіб обрання глави Церкви (голосування замість жереба) і його титулатуру — «arhiepiskop Pećki, mitropolit Beogradsko-Karlovački i patrijarh srpskih i pomorskih zemalja» («архиєпископ Печський, митрополит Белград-Карловацький і патріарх сербських і приморських країн»). Відповідно, планується змінити назву всієї церкви: «Сербська Православна Церква — Печский патріархат» («Српска православна црква — Пећка патріјаршіја»), за аналогією з Московським патріархатом. Той факт, що сербські спікери проводять аналогію з Московським патріархатом, змушує зробити висновок, що мова йде саме про історичний Печський патріархат, а аж ніяк не про символічну згадку міста на території Косова.
Межі Печського патріархату в XVI-XVII століттях
Згідно з довідкою Вікіпедії юрисдикція Печського патріархату охоплювала Моравську Сербію, Банат і Трансільванію. До складу єпархії було включено західно-болгарські землі, землі сучасного Косова і Північної Македонії.
Таким чином, історичний Печський патріархат «залазив» на сучасні території інших помісних церков — Румунської та Болгарської. У світлі того, скільки дискусій викликано назвою «Македонія», повернення до титулу Сербської ПЦ згадки Печа може загрожувати скандалами. Тому можна припустити, що в односторонньому порядку Сербська Церква не зможе змінити свою назву, не потурбувавши своїх найближчих сусідів. Хоча на території Румунії серби мають Тімішоарську єпархію, відновлення Печського патріархату може бути сприйнято румунами як експансію углиб країни. З Болгарської Церквою тепер можливі очевидні негаразди через македонське питання, і не виключено, що Печ — тільки частина цієї підкилимної боротьби, в якій Моспатріархія грає по черзі на стороні і сербів, і болгар. Таким чином, спроба сербів застовпити за собою Косово може обернутися міжцерковним вибухом. Щоб розуміти, наскільки там все складно, додамо, що косовське православ'я починає притягувати до себе увагу і Албанської Православної Церкви, а програмою-максимум косовськими політиками озвучено ідею проголошення незалежної від сербів православної юрисдикції.
Чому для нас важлива балканська тема? Через тривалий конфлікт на Донбасі за участю Росії в прокремлівських ЗМІ все частіше звучать аналогії його вирішення за югославським типом, нібито нав'язуваним «американською вояччиною»: операція «Олуя», хорватський сценарій тощо. Ці паралелі між Україною та Балканами 90-х не можуть не напружувати, адже Росія вважає себе стороною, що програла балканську гру. А такі програші неминуче викликають реваншизм. Інше питання, що величезним зусиллям українців тут не вдалося влаштувати Балкани: все-таки Росія не вміє воювати без українців. І вже найбільшою її помилкою була війна з самими українцями. На жаль чи на щастя, на Балканах спрацьовує ефект метелика: будь-яке не вчасно і не так сказане слово може привести до глобального перевертання альянсів. Як вбивство ерц-герцога Фердинанда призвело до Першої світової війні. Судячи з жорстко несхвальної реакції болгарського політикуму на «тупий наїзд» патріарха Кирила, російський церковний функціонер зміг зіпсувати ставлення до Росії ще в одній лояльної до цього моменту країні і розколов її суспільство. Церковний програш в Болгарії та Македонії змусить Росію взятися за Україну. Яку вже не візьмеш на вудку піснями про російською солдата-визволителя.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/tderkach_column/70383/
