9
«Церква.info», 11 вересня 2017
Речник Київської Патріархії поділився думками щодо причин різкого збільшення у ЗМІ Московського Патріархату негативних заяв від імені іноземних ієрархів на адресу УПЦ КП, а також висловив свої враження від тієї частини послання Президента України до парламенту, яка стосувалася церковних питань.
– Владико, як Ви оцінюєте слова Президента Петра Порошенка у його щорічному посланні до Верховної Ради щодо церковних питань?
– У мене позитивне враження від позиції Президента, висловленої у посланні, а також від розгорнутої оцінки ситуації, даної у аналітичній доповіді, що супроводжує цей документ.
По-перше, важливою є не лише незмінність позиції глави держави, але і її поглиблення. Ми почули логічне продовження заяв і дій Президента на церковну тему, свідками яких суспільство було протягом останніх двох років. Було знову підкреслено, що держава не може залишатися стороннім спостерігачем, коли країна-агресор використовує свій контроль над Російською Православною Церквою та її Митрополією в Україні з метою здійснення своїх загарбницьких планів.
По-друге, Президент знову підтвердив, що процес визнання церковної автокефалії та досягнення православної єдності – не спрямований на створення «державної Церкви».
Я спостерігаю, як така теза використовується явними та прихованими противниками вказаних процесів – мовляв, Київський Патріархат стає чи вже став «державною Церковю», і це погано. Прихильники цієї тези просувають її у медіа-простір, у суспільство, намагаючись ототожнити процес, який підтримує держава, з процесом «одержавлення Церкви» чи «оцерковлення держави».
Повністю погоджуюсь з тим, що в умовах України не може і не повинно бути «державної Церкви», бо це шкідливо і для держави, і для самої Церкви. Можливо в іноземних країнах чи в інших історичних реаліях така форма співіснування і була чи є виправдана – це питання для дискусії, і не нам вказувати, як це має бути, наприклад, в Англії чи Греції. Але повторюся – в Україні не може бути і не повинно бути державної Церкви.
Однак якщо говорити про термінологію, то Київський Патріархат – не державна, але державницька Церква. Тобто ми, як Церква, підтримуємо Українську державу, її суверенітет, незалежність і територіальну цілісніть, підтримуємо державу як принцип і як форму реалізації українським народом свого суверенного права на самовизначення. Підтримуємо не позірно чи на словах, як керівництво Митрополії МП в Україні, а послідовно і діяльно.
Століттями українці були бездержавним народом, а наші землі були поділені між іншими державами. Ми були не господарями у власному домі і чужі столиці диктували нам свою волю у своїх, а не наших інтересах. До чого це призвело – відомо.
Політика деукраїнізації, асиміляції українців, колонізації наших земель, репресії аж до актів геноциду – все це мало місце і у давні часи, і особливо у ХХ ст. Православна Українська Церква разом з українським народом також зазнавала і утисків, і переслідувань, і була об’єктом асиміляційної політики. Тож ми як Церква твердо пов’язуємо найкращі умови для свого розвитку, для вільного служіння і виконання своїх духовних обов’язків – з незалежною Українською державою.
Жодна інша держава на нашій землі за століття від монгольського нашестя і аж до 1991 р. не була здатна забезпечити такої свободи і для народу, і для Церкви, як ми маємо зараз. З іншого боку ми добре знаємо погані сторони моделі «державної Церкви», коли вона стає залежною від чиновників, більш уразливою для політичних маніпуляцій, вимушено-безголосою у критиці негативних проявів державної діяльності. Тож бути державницькою Церквою, але не Церквою державною – для нас це принципова позиція!
По-третє, важливий акцент у посланні Президента зроблений на відносинах з Вселенським Патріархатом. Підкреслено, що і глава держави, і парламент надіслали до нього звернення на підтримку визнання автокефалії Православної Церкви в Україні. Такі ж звернення не раз надсилала і наша Церква в цілому, і самі вірні. Тож зараз Патріарх Константинопольський і Матір-Церква мають весь спектр прохань і звернень, і тепер від них залежить - як швидко дати відповідь. Нам хотілося б, щоб цей процес не розтягувався на роки. Але це вже відповідальність іншої сторони.
І четверте, останнє - це слова Президента про законопроекти, які торкаються церковної тематики. Особисто я поділяю думку, що пропозиції поставити ту чи іншу конфесію під певну форму державного контролю - не найкраща ідея. Таку ж думку я чув і від Патріарха. Тому критичне зауваження про цю пропозицію від глави держави - слушне. А його слова про відкритість до інших пропозицій – свідчать про тверезий погляд на ситуацію.
Тож сподіваюсь, що схвалені профільним комітетом Ради законопроекти N4128 (який регламентує механізм ухвалення громадою рішення про зміну підлеглості) та N5309 (про назву релігійних організацій, які мають свій керівний центр у країні-агресорі) – мають перспективу після доопрацювання бути проголосованими парламентом і підписаними Президентом. І та критика, яка з московських та промосковських джерел шаленим потоком ллється проти цих законопроектів, є лише додатковим свідченням про їхню необхідність та актуальність.
– А як на Вашу думку, чи втілюються в життя всі ті думки, які Президент оголосив у своєму посланні?
– На жаль слід констатувати, що не всі у державних інституціях поділяють позицію Президента. Тому безперечно було би добре, щоби ці слова глави держави були почуті на різних рівнях та у всіх гілках влади.
Бо коли читаєш відгуки громадськості у мережі на ті чи інші провокаційні дії Московського Патріархату та його представників, то в них червоною ниткою проходить одне питання: «Куди дивиться держава?» Люди не розуміють, чому не притягають осіб, пов’язаних з МП, до кримінальної відповідальності за явні злочини: антиукраїнську, сепаратистську, проросійську агітацію, участь у діяльності терористів на Донбасі, шпигунство на користь агресора? Чому немає належної реакції на діяльність цілого інформаційного кубла, яке проросійські сили звили під дахом Київської Митрополії, і яке працює за тими ж схемами, що і кремлівські «Раша Тудей», «Спутнік», «ТВ Звєзда», «ЛайфНьюз» і так далі?
Чому досі не притягнуто до відповідальності осіб, які під «дахом» Януковича і в його та Москви інтересах знущалися над хворим митрополитом Володимиром Сабоданом і його помічниками? Чому не покарано тих, хто намагалися у 2013-му році через втручання держави здійснити переворот в Київській Митрополії та перед очікуваними виборами Президента 2015 р. привести до влади ієрарха - кремлівську маріонетку, щоби він став віп-агітатором за Януковича на другий термін?
На ці питання від людей теж потрібно відповідати. Насправді очевидно, що робиться багато. Зокрема, з приходом Юрія Луценка до Генеральної прокуратури зрушила з мертвої точки справа про втручання в діяльність митрополита Володимира і незаконне позбавлення волі його секретаря. Цю справу старанно намагалися поховати, але Ю. Луценко зробив багато, щоби слідство просунулося вперед. Також не думаю, що інші правоохоронні органи просто спостерігають за наведеними вище та іншими негативними справами, які чиняться під прикриттям належності до Церкви МП. Але у порівнянні з тією кількістю інформації, яка надходить у новинний простір про такі речі, новин про притягнення порушників до відповіді, про покарання винних - значно менше.
Не слід також забувати і про те, що у різних владних кабінетах середньої чи нижньої ланки ще з часів Януковича досі сидять посадовці, які працюють на інтереси Московського Патріархату - чи в силу певних симпатій, чи й маючи певну мотивацію. Мені доводилося стикатися з тим, що люди, які в силу самого службового становища мають захищати державність України - зараз, в час кремлівської агресії, своїми діями умисно сприяють ворожим впливам на церковне середовище, розпалюють інтриги, роблять з ворогів – «патріотів», а патріотів свідомо виставляють «ворогами».
Тож мені здається, що об’єктивна оцінка ситуації – десь посередині. Не можна говорити ані про те, що держава нічого не робить у справі захисту від кремлівського впливу через церковні канали, ані про те, що всі роблять для такого захисту все, визначене законом та необхідне.
– Останнім часом спостерігається збільшення числа повідомлень у ЗМІ Московського Патріархату про заяви тих чи інших православних закордонних ієрархів, які різко негативно відгукуються про Київський Патріархат. Зокрема посилаються і на слова ієрархів Константинопольського Патріархату. Як Ви оцінюєте ці заяви та зростання їхньої кількості?
– Дійсно, протягом останніх місяців можна спостерігати зростання числа публікацій у ЗМІ Московського Патріархату інтерв’ю чи заяв різних закордонних ієрархів Помісних Церков, у яких вони говорять про «неможливість визнання Київського Патріархату» та різко критикують нашу Церкву. Для того, щоб зрозуміти причини такого явища, спочатку треба відповісти на кілька питань: для кого, хто і в яких умовах робить такі заяви?
Для кого? – тобто яка аудиторія цих виступів? Проаналізуємо: це або аудиторія УПЦ КП, або внутрішня аудиторія Московського Патріархату, або держава, або суспільство.
Впливають ці заяви на наших вірних? Очевидно, що не впливають. Бо весь свій ресурс потенційного впливу такі заяви вичерпали ще у 1990-х роках. Адже нічого нового у порівнянні з тим, що тоді говорилося на цю тему у промосковських джерелах, не з’являється. Стандартний набір звинувачень щодо УПЦ КП, стандартний набір похвал на адресу Московського Патріархату, стандартний перелік прогнозів та тверджень.
Щодо суспільства, то і воно не є аудиторією таких заяв, адже в більшості пересічним громадянам вони нічого не кажуть та у загальному шаленому інформаційному потоці до них просто не доходять.
Тож залишається дві аудиторії: внутрішня самого Московського Патріархату та держава.
Хоча держава значною мірою протверезилася від того одурманення московською «канонічністю», від якого вона чманіла роками, а особливо в часи президентства В. Януковича, не треба забувати про тих, кого я згадав вище. Тобто про діячів, які свідомо з тих чи інших мотивів працюють на користь Московського Патріархату.
І ось для них важливо, щоби у такій своїй роботі мати певну правдоподібну аргументацію, користуючись якою всіляко торпедувати ініціативи з підтримки визнання автокефалії Київського Патріархату та церковного єднання. Не маючи можливості так відкрито, як це було до 2014 р., лобіювати інтереси Російської Церкви в Україні, такі діячі оперують «моніторингами», «звітами», «інформацією», в якій вміщують матеріали, підкинуті промосковськими джерелами, як нібито «об’єктивний зріз».
Однак переконаний, що труд цих людей – сизифовий. І те, що Президент коротко і ясно сформулював у своєму посланні головні ризики від московської діяльності у церковній сфері – свідчить, що в цілому держава має достатнє розуміння проблеми, щоби бути здатною протистояти спробам потурати таким діям у власному середовищі.
Тож головною аудиторією для подібних публікацій є внутрішня аудиторія Московського Патріархату в Україні. І те, що раптово різко збільшився обсяг таких заяв та інформацій, свідчить насправді про внутрішні проблеми цієї конфесії. Якщо би в ній все було так монолітно у думках та переконаннях, як це намагаються подавати назовні офіціозні її представники, – то не було б ніякої потреби постійно різними голосами повторювати одні й ті самі твердження.
Очевидно, що протягом останнього часу в середовищі МПвУ значно зросла кількість тих, хто очікує рішення з боку Вселенського Православ’я щодо визнання автокефалії Київського Патріархату – щоби перейти в цю Церкву. Москву та її місцевих служителів це не може не турбувати. Тож вона включає усі свої можливості та усі свої рупори, щоби вплинути на ситуацію, переконати/попередити, що «Київський Патріархат ніколи не буде визнаний», а тому нехай всі й надалі слухаються лише провід МП в Україні.
Яскравий приклад – останнє інтерв’ю московського рупора митрополита Антонія Паканича, який у парі з депутатом ВР Новінським фактично у своїх руках зосередили керівництво Київською Митрополією РПЦ.
Агенція РІСУ опублікувала добрий аналіз ключових точок цього інтерв’ю, виявивши, що цей митрополит у майже 3/4 відповідей або прямо говорить неправду, або видає бажане за дійсне, або озвучуючи лише один сценарій можливих подій свідомо замовчує інші.
Особисто мене повеселило посилання цього ієрарха на заяву митрополита Емануїла (Константинопольський Патріархат), зроблену під час візиту до Києва аж у 2012 (!) році. Невже тим, хто інспірував таке «інтерв’ю», було важко здогадатися, що сама ця перепублікація слів п’ятирічної «свіжості» свідчить не «за», а «проти» позиції, яку автор намагається нав’язати читачу? Адже якщо в умовах, коли за ці п’ять років багато що змінилося, в тому числі у стосунках між Києвом і Константинополем (а також між останнім та Москвою), коли розпочалися офіційно підтверджені зустрічі представників УПЦ КП і Вселенського Патріархату - і в таких умовах джерела МП не змогли знайти нічого нового, щоби митрополит Емануїл сказав на їхню користь, – то це свідчить про слабкість, а не силу позиції МП!
Не секрет, що ще від кінця 1940-х років Московська Патріархія створювала мережу пов’язаних з нею ієрархів Помісних Церков. Так, наприклад, одна з невеликих, але історичних Церков, взагалі перебувала на московському утриманні: її єпископи брали платню в посольстві СРСР! Студентів, які навчалися у духовних навчальних закладах СРСР і потім Росії, намагалися вербувати, щоби вони, коли повернуться до своїх Церков, ставали там агентами впливу РПЦ. Також і система «подворій», тобто представництв РПЦ у Помісних Церквах і цих Церков у Москві, використовується для глобального просування впливу МП. Типовим прикладом цього можна назвати, скажімо, одного митрополита, який будучи формально представником свого Патріарха при Московському, фактично вже три десятиліття живе в Москві та насправді є провідником московських ідей в свій Патріархат.
Тож коли ми спитаємо: а хто робить заяви, які потім тиражують ЗМІ МПвУ? – то побачимо, що роблять їх ієрархи, які мають явну прихильність до РПЦ. Роблять їх від себе, а не будучи офіційно на це уповноважені якимось церковним органом. Тобто вони нібито посилаються на «позицію Церкви», але навести обгрунтований церковний документ чи рішення вони не можуть! Це стандартний спосіб пропаганди – заміняти факти судженнями, припущеннями, суб’єктивними оцінками.
Знецінюють значення цих заяв і обставини, в яких вони робляться. А роблять їх або ті, хто приїздить на запрошення МП в Україну, або коли хтось з Митрополії МП в Україні їде за кордон і просить про такі коментарі. Тобто це не заяви, які робляться через власне внутрішнє бажання засвідчити позицію Помісної Церкви, це не плід реального дослідження ситуації, коли хтось вивчає думки й свідчення з різних сторін, а потім робить висновки. Ні! – це плід «дружніх розмов», коли на догоду співбесіднику робляться ті заяви, які очікуються.
Інший спосіб отримання – це маніпулятивний виклад, коли комусь приписуються слова, які нібито цей ієрарх сказав. Але не вказується, що він або говорив такі слова давно і в інших обставинах, або говорив щось, що потім лише передається через ієрарха МП без якогось достовірного підтвердження автентичності слів.
Тож підсумовуючи можна сказати, що різке збільшення числа подібних «інтерв’ю» є свідченням не сили, а слабкості позиції МПвУ, який вимушений переконувати хоча б власну аудиторію і значною кількістю заяв приховувати їхню маловартісну якість.
І слід очікувати, що чим успішнішим буде просування Київського Патріархату на шляху до визнання автокефалії, чим ближче Українське Православ’я стоятиме до моменту об’єднання, чим більш якісно держава буде виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту від перетворення на інструмент іноземного ворожого впливу – тим подібних промосковських заяв ЗМІ МПвУ будуть публікувати все більше.
Однак правду і логіку історії зупинити вони не здатні. Раз є незалежна Україна, є Помісна Церква – Київський Патріархат, то буде і визнання автокефалії, і єднання навколо Патріаршого Престолу Руси-України.
А московським рупорам – путінським орденоносцям, на кшталт митрополита Антонія Паканича, доведеться обирати: чи поїхати до улюбленої Росії й там завершувати своє служіння Московській Церкві, чи перестати дурити народ і офіційно назватися ієрархом РПЦ та продовжити тут окормляти віруючих, які попри все хочуть належати саме до Російської Патріархії. Чи нарешті подібно до гонителя Савла, який став апостолом Павлом, одуматися і стати на шлях служіння правді, Українській Церкві та українському народу.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/68228/
