0
"Країна", 5 березня 2019
Нам треба привчати себе до байдужого, відстороненого ставлення до Росії
З архієпископом Ігорем Ісіченком домовляємося зустрітися в університеті "Києво-Могилянська академія". Із 2006 року веде тут курс "Українське літературне бароко". Охоронець на прохідній підказує, як пройти на кафедру. В університеті тихо. Ігор Андрійович зустрічає в коридорі.
– Студенти зранку на лекціях, а по обіді тут майже нікого немає, – каже. Сідаємо в кабінеті, призначеному для відеолекцій.
Чи було створення Православної церкви України неминучим?
– Відокремлення Української церкви від Москви – умова її розвитку. Російська церква приречена бути політичним знаряддям творення "русского мира". Інша річ, як здійснюється це відокремлення.
На початку 1990-х ми мали шанс здобути помісну автокефальну церкву, якби відтворили структуру, започатковану 1942 року. Та цьому противилися вихідці з партійного апарату. Вони дбали, щоб церква стала частиною державотворчого процесу. По суті, це повторювало імперські моделі.
Із червня 1992-го український політикум реалізує власні проекти створення церкви, призначеної бути державною. Сьогоднішній проект несе в собі таку ж небезпеку.
Брали в цьому участь?
– Досвід показав, що реконструювати православну церкву, знищену в Україні у XVIII–XIX століттях як національну інституцію не вдасться. Спроби відновити її оберталися наслідуванням Московського патріахату. Тому навесні 2015-го наша Харківсько-Полтавська єпархія ухвалила початок діалогу з Українською греко-католицькою церквою. Вона, попри всі втрати, зуміла зберегти тяглість традиції від Київської митрополії княжих часів. УГКЦ має стати центром утворення помісної церкви, яка в майбутньому може допомогти налагодити діалог між сходом і заходом християнства.
Ігор ІСІЧЕНКО. Мирське ім’я – Юрій, 63 роки, архієпископ Харківсько-Полтавської єпархії Української автокефальної православної церкви Народився 28 січня 1956 року в селі Свобода Куюргазинського району Республіки Башкирія, де працювали батьки. Мати була вчителькою хімії, батько – інженером-будівельником. Дитинство провів у Балаклії на Харківщині. Працював столяром, коректором у районній друкарні. 1979-го закінчив філологічний факультет Харківського державного університету імені Василя Каразіна. Півтора року працював учителем української мови та літератури в Балаклії. 1981-го почав викладати у Харківському університеті, згодом став професором кафедри історії української літератури. 7 липня 1990 року очолив Українське православне братство на Харківщині, яке згодом увійшло до Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного УАПЦ. Чернечий постриг прийняв 12 березня 1992-го у столичному Свято-Михайлівському монастирі. Через п’ять років став архієпископом. Доктор філологічних наук. Спеціалізується на українській літературі Х–XVIII століття, взаємодії літератури та релігії, історії християнства. Автор підручників, монографій, збірників статей. 1990 року у співавторстві з мовознавцями Володимиром Калашником і Аллою Свашенко видав ”Самоучитель украинского языка”. Торік у харківському видавництві ”Акта” вийшла його книжка спогадів ”Ми просто йшли…”. Живе у Харкові
Як нинішні зміни торкнулися вашої церкви?
– Створення Православної церкви України нагадує колективізацію 1930‑х. Перед кожною обласною адміністрацією ставлять завдання про приєднання парафій Московського патріархату до ПЦУ. Одні долучаються, інші пробують перереєструвати громади, які існували тільки номінально. Когось залякують, комусь обіцяють підтримку.
Протягом трьох місяців церкви Московського патріархату повинні перейменуватися на Російську православну церкву, за законом. Це вплине на вірян, які не хочуть переходити?
– Більшість парафіян Московського патріархату з гордістю усвідомлюють себе частиною Російської православної церкви. Підозрюю, що репресивні заходи тільки посилюватимуть їхнє відчуття окремішності.
Юрисдикцію не можна змінювати через диригентські рухи високопосадовців. Саме тому для парафіян Московського патріархату цей перехід виглядає принизливо. Їм треба допомагати, працювати з ними. Краще доручити це іншим православним церквам, а не чиновникам.
У демократичній державі стосунки між владою і церквою мають бути партнерськими, а не керівними. Високопосадовці можуть брати участь у розв'язанні церковних проблем як миряни. Не більше. Інакше це переростає в авторитаризм.
У передвиборчих програмах кандидатів у президенти є церковні питання. Про що це свідчить?
– Про цинізм. Якщо церква стає маріонеткою в політичних іграх, то втрачає здатність впливати на суспільство і перестає викликати довіру.
Політична реклама дратує?
– Звісно. Є попередження Христа: "Неможливо, щоби спокуси не прийшли, та горе тому, через кого вони приходять". Політична реклама – випробування для зрілості виборців. Вони мають аналізувати обіцянки кандидатів. Коли хтось каже, що знизить ціни на комерційні товари, це має насторожувати.
Священнослужителі мають стримуватися від вияву своїх симпатій. Церква зобов'язана закликати до активної участі у виборах, контролю їх перебігу, але не говорити про особистості кандидатів.
Ченці ходять на вибори?
– Я не знаю таких монахів, які не ходили б голосувати. Підтримую контакти із сестрами ордену Кармеліток Босих із Покотилівки поблизу Харкова. Їм не можна покидати стіни монастиря. Але в день виборів вони отримують диспензу – дозвіл на вихід.
За п'ять років президентства Петра Порошенка ваше ставлення до нього змінилося?
– Треба говорити не про особистість, а про наші очікування. Усі, особливо старше покоління, яке вийшло з Радянського Союзу, прийшло в незалежну Україну з неадекватними уявленнями про способи розв'язання криз. Таку помилку ми допустили у 2004–2005 роках. До Віктора Ющенка ставилися, як до месії і дозволили йому ввійти в цю роль. Доля теперішнього президента драматична, бо він розчарував більшість своїх виборців. Але зміни в країні відбуваються тоді, коли вони проходять у нашій душі. Доки ми не змінюємося, наївно очікувати, що країна вийде з економічної та духовної кризи. Більшість закидів до чинного президента, маємо адресувати до самих себе.
Недавно відзначали п'яту річницю Майдану. Брали участь у Революції гідності?
– На Майдані я бував. Зідзвонювався з людьми, які там стояли, молився за них.
У Харкові пробували організувати свій Євромайдан, та він мені видався штучним. Натомість центральну площу міста займав антимайдан. Ходив повз нього на роботу добрих два місяці. Туди підвозили людей із Бєлгородської області. Автобуси висаджували їх на околиці, де я живу. Звідти в центр вони добиралися самі, ніби місцеві. Але і харків'ян там вистачало.
Антиукраїнські настрої нікуди не поділися. Вони замаскувалися. Їхніх носіїв СБУ загнала в підпілля. Сепаратистські погляди виявляються в підтримці Бойка чи Зеленського. І невідомо, як вони проявляться на виборах.
Майдан почався з того, що влада змінила політичний курс від ЄС до Росії. Сьогодні ж курс на ЄС і НАТО затвердили в Конституції. Та багато людей говорять, що вступ у ці союзи – лише мрії.
– Ніколи не розумів людей, які ставлять собі за мету до когось приєднуватися. Це – вияв браку національної гідності, що викликає лише зневагу у сильнішого. До розвинутіших держав не приєднуються, а стають їхніми сателітами. Наша країна повинна бути такою сильною, щоб інші хотіли бути її партнерами. Наші політики мріють про Європу для себе: відправляють туди вчитися дітей, купують там нерухомість. А треба створювати конкурентоспроможне суспільство тут, в Україні.
Були на Донбасі?
– Їздив на фронт. Боюся неадекватно виглядати у тих місцях, бо поїздки на Донбас стали модою. Побудуть там і виставляють фотографії у соцмережі.
У військових частинах говорив, що приїхав слухати і вчитися, а не повчати.
Один наш священик із початком війни подав заяву в армію. Не подумав: якщо вб'є когось на фронті, позбудеться сану. Та йому не довелося ризикувати, бо мав хворе серце. За кілька місяців комісували.
Як нам приборкати агресора?
– Ми загинемо, якщо не матимемо почуття національної солідарності. Потрібно знайти спільні цінності, відкрити їх у собі.
Вороги використовують нашу неспроможність бути разом. Наші сподівання на розпад Росії – наслідок комплексу меншовартості. В одному з класичних анекдотів про різні ментальності українець питає в сусіда: "Іване, а ти сидів? – Сидів. – І я сидів. А Петро – ні. Давай і його посадимо".
Нам треба привчати себе до байдужого, відстороненого ставлення до Росії. Це інша держава, яка нас не стосується. Головне – щоб нас не займала.
Маємо шанс повернути Крим?
– Не сумніваюся. Треба зробити це принаймні з почуття обов'язку до кримських татар, які боролися за півострів, на відміну від багатьох українців.
У Криму був двічі. Востаннє – за кілька років до Революції гідності. Їздив у нашу парафію в Севастополі. Вже тоді було відчуття – що там узагалі немає національної політики. Здивували напружені стосунки української громади з кримськими татарами. Наші люди їх боялися. На півострів учащали десанти з Росії, зокрема, мер Москви Юрій Лужков. Видно було, що там триває масована проросійська пропаганда, якій Україна нічого не протиставляла.
Крим повернеться, коли Україна перестане бути схожою на уламок Російської імперії, коли матиме відчутні переваги у способі життя, захисті людських прав.
Більшу частину часу ви проводите у Харкові?
– Коли вперше приїхав до Харкова, місто видалося сіреньким, нецікавим, гамірним. Та поступово стало рідним. Київ тоді здавався спокійнішим, більш урівноваженим. Та на початку 1990-х став бюрократизуватися, почав притягати до себе гроші і криміналітет. Це руйнувало місто архітектурно й духовно. Тепер буваю у столиці епізодично, і вона стає дедалі чужішою.
Як ви стали священиком?
– Почав замислюватися перед закінченням школи. Московський патріархат насторожував. Від нього переймали обряди, але не довіряли. Перед розвалом Радянського Союзу помічав, що в демократичному русі бракує християнської складової, особливо на сході. У Львові було православне братство, вирішив створити і в Харкові. Зібрав у гуртожитку лідерів харківських громадських організацій. Моя кімната мала щось із 8 квадратних метрів, а як ішов дощ, зі стелі капала вода. Мене підтримали, але сказали: "Юрію Андрійовичу, ви пропонуєте, ви й робіть".
Громадська робота мене не приваблювала. Та вирішив: попрацюю, доки потрібна інтелектуальна підтримка, а потім відійду. 7 липня 1990-го ми провели збори братства. Погодився стати головою. Увійшли у Всеукраїнське братство Андрія Первозваного. Я на той час захистив дисертацію, видав книжку, став доцентом.
Мою кандидатуру 1991 року висунули на посаду голови. Пробував відмовитися. Перед тим як їхати на збори, зайшов до церкви. Там із моєї кишені витягнули гаманець із квитками до Києва. У гуртожитку розповів сусідові. "На збори не поїду". Він пішов до каси й купив інші квитки. Тоді у столиці мене обрали головою Всеукраїнського братства.
Згодом погодився висвячуватися на диякона в Харкові. А потім – і на священика у Львові. Їхав під Новий рік. Сніжило, понад 20 градусів морозу. У вагоні було вибите скло. За квиток в іншому треба було доплачувати, а в мене не було грошей.
Знали Любомира Гузара?
– Уперше зустрівся з ним, коли він став помічником глави УГКЦ. Гузар лежав у лікарні, я прийшов провідати. Владика Любомир казав: "На сході України легше говорити з людьми, ніж на заході. Наші думають, що вони все знають, а там можуть слухати". Після того він кілька разів запрошував додому, та все не виходило. Коли нарешті я купив квиток і зателефонував, монахиня, яка йому допомагала, сказала: "Блаженніший Любомир не зможе зустрітися, погано себе почуває". Потрапив тільки на його похорон.
Чому вирішили написати "Самоучитель украинского языка"?
– Це був перший самовчитель української мови для росіян. 1989 року прийняли закон про мову. Українську визнали державною, але посібників для її вивчення не було. Я звернув на це увагу колег із кафедри української мови. Запропонував разом попрацювати. Думав, треба буде підготувати хрестоматійну частину. Та довелося формувати концепцію і структуру підручника, заново вчити правила, писати третину уроків. Потім Ірина Фаріон казала, що перших офіцерів незалежної України вчила за цим підручником.
Як відпочиваєте?
– Стараюся потрапити на тиждень у монастир, бажано, десь поза Україну. Зробити собі такий і відпочинок, і реколекції, побути у спокої. Найчастіше їду в Карпати.
Як боротися зі спокусами? Маєте свій рецепт?
– Найголовніше – не допускати їх. Коли спокуса тільки зароджується в серці, треба переключитися на щось інше: почитати книжку, переглянути фільм, погуляти. Це допоможе впоратися з панікою і стати спокійним. Внутрішній спокій і врівноваженість – найкращий рецепт у боротьбі зі звабою.
Самі готуєте?
– Так. Спочатку вчився цього біля бабусі, потім брав приклад із батька. Він, коли пішов на пенсію, виганяв жінок із кухні і варив їсти. У нашій родині не було поняття, що це – нечоловіча справа.
Став готувати в Харкові. У студентському гуртожитку був староста кімнати, який усіх до цього привчав. Готував і тоді, коли став викладачем. Зрештою це стало подобатися. Люблю сири. Не їм м'яса. Колись дав був обітницю не вживати його, доки не поїду на омріяну прощу в Єгипет. На ній побував. Але їсти м'яса не почав – звик без нього.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/75029/
