30
В церковному житті є таке поняття – анафема. Навколо нього багато шуму, страхів та таємниць. В цьому матеріалі ми розглянемо суть поняття анафеми, що вона собою являє, коли виникла, якою буває та до яких наслідків призводить.
Термін «анафема» грецький за походженням та перекладається як відлучення від Церкви. Слово зустрічається в давньогрецьких класиків у значенні відділити від звичайного та присвятити Богові. У грецькому перекладі Старого Завіту анафемою перекладали єврейське слово herem – щось прокляте, відкинуте людьми. Саме через herem анафема отримала негативний відтінок.
Це слово використовував апостол Павло в своїх посланнях. Проте в церковному праві воно масово почало з’являтись лише в IV столітті. Його вживали щодо єретиків – тобто тих, хто мав відмінні від загальноприйнятих погляди на богословські питання. Отці Церкви в догматичних суперечках «роздавали» анафеми направо і наліво. Першою анафемою, проголошеною від всієї повноти Церкви, була анафема Арію. Це відбулось на I Вселенському Соборі у 325 р. Після цього анафеми проголошувались з регулярністю всім, чиє сповідання віри не співпадало з офіційним. Таким чином анафема в період Вселенських Соборів була інструментом покарання за неправильне розуміння християнських постулатів. Це мало свою логіку, принаймні з Арієм.
Річ у тім, що анафема – відлучення від Церкви – це свого роду констатація факту, що людина перебуває поза межами християнської спільноти. У випадку Арія це цілком логічно. Адже ті, хто відкидають божественну природу Христа (вчення про людськість Другої Іпостасі Трійці), не беруть участь у Причасті з ним, а відтак не є членами Церкви. Оскільки остання є Тілом Христовим.
Проте навіть у давні часи, в отців Церкви були сумніви щодо доцільності анафем. Так, наприклад, в Трактаті «Про анафему», який дійшов до наших днів під авторством Івана Золотоустого (вчені сумніваються в його авторстві), пропонується уникати такого відповідального кроку як накладання анафеми. Автор розмірковує цілковито в євангельському дусі і пропонує остаточну долю тієї чи іншої людини лишити Всевишньому Богу, який є Суддею всіх.
Підсумком епохи перших семи Вселенських Соборів стало Торжество Православ’я. Це свято засноване імператрицею Феодорою у 843 р. на честь перемоги партії іконошанувальників. Ним було покладено кінець іконоборству як церковному руху. Святкували цю подію в першу неділю Великого посту. Ця традиція в східному християнстві збереглась і донині. Тоді ж було складено і Синодик Торжества православ’я. Це спеціальний чин, який служили в першу Неділю Посту. За богослужінням в пам’ять про Собори проголошувались анафеми єретикам та вічна пам’ять православним святим. Поступово цей перелік почав доповнюватись.
З плином часу, коли християнська Церква інтегрувалась у політичне середовище Візантійської імперії, почалось сплетіння двох організмів. Церква почала використовувати державні методи, а держава – церковні. Так, в історії починають з’являтись політичні анафеми.
Цікаво, що у згаданому вище трактаті вказується, що анафема накладається на віровідступників та/або єретиків – тобто тих, хто свідомо спотворює церковні догмати. В трактаті не йдеться про політичні чи адміністративні питання.
Важливе уточнення – в сучасній російській православній енциклопедії, що видана під редакцією патріарха Кирила, в статті «Анафема» вказується, що вона накладається за «ухилення в єресь або розкол». Цікаво коли вперше анафему наклали за розкол – тобто порушення адміністративного, а не віроповчального (важливо!) порядку? Про це автор статті, на жаль, не пише.
Взагалі виникають певні богословські колізії з анафемою для т.з. «розкольників», адже тут вже не спрацьовує стандартна логіка. Якщо в розкольника немає різниці у сповіданні віри з ортодоксом, тоді чому один має право належати до містичного Тіла Христового, а інший ні? Як відомо, Церква Невидима не обмежена Церквою видимою.
Отже, починають виникати факти анафеми – тобто відлучення від Церкви – не з причин духовних, а з підстав матеріальних. Політичні анафеми виникають вже після останнього Вселенського Собору, оскільки з точки зору Православної Церкви більше не було формулювань догматичних істин, а тому і не може бути суперечки по догматичних питаннях. Непорозуміння щодо другорядних, обрядових питань навпаки існували. Проте вважається, що ці непорозуміння були лише відбитком політичної конкуренції. Різниця у богослужбовій практиці була чудовим приводом для звинувачення політичних опонентів в єресі та накладанні анафем. Цим власне і займались Папи Римські та Патріархи Константинополя. Політичними за своєю суттю були анафеми Папи Льва IX патріарху Михаїлу Керуларію та «отвєточка» Керуларія кардиналові Гумберту (особистому посланцю Папи). Цей обмін «люб’язностями» став точкою неповернення у відносинах між Східною та Західною Церквами та визначив наперед їхнє розділення 1054 року. Лише 1965 р. (911 р. потому) Папа Римський Павло VI та Вселенський Патріарх Афінагор зняли ці анафеми.
Так само і процес утвердження нових помісних Православних Церков часто супроводжували анафеми. Так, наприклад, в 1346 р. після того, як сербський єпископат самостійно обрав своїм очільником нового Патріарха, з Константинополя прислали анафему, яку через 28 років зняли. Ця історія повторилась і в Болгарії, проте там анафема тривала довше – 73 роки. Обидві анафеми Константинополь зняв, але церковні рішення про утворення нових юрисдикцій не були скасовані.
З поширенням християнства на терени Русі, сюди теж перейшла практика анафем. Цікаво, що в північно-східній Русі впровадили практику анафем на порушників не тільки церковного, але й державного порядку. Так, наприклад митр. Феогност (носив титул Київський, хоча де-факто жив у Москві) наклав анафему на жителів Пскова за те, що прийняли до себе опального князя Олександра з Твері. Тверські князі були доволі серйозними конкурентами московським князям, тому останні використовуючи різні засоби, в тому числі і церковні, намагалися дискредитувати тверських правителів. Про будь-які відхили від православної віри кн. Олександра не відомо. Виходить, що анафему наклали з суто державних мотивів. Говорячи сучасною мовою – щоби дискредитувати політичного конкурента.
Ще цікавіша історія відбулась із Дмитром Донським. Його військо пограбувало митр. Кіпріана. Останній, не довго думаючи, піддав ратників і самого князя анафемі. Ця анафема так і не була знята до кінця смерті Донського. Проте це не завадило РПЦ визнати його святим на Соборі 1988 р. Про цю «нєувязочку» тоді не згадували. Якщо людину визнали святою, то значить анафема повинна бути недійсною, бо не може свята людина перебувати поза межами Церкви (згідно з православним богослов’ям). А значить той, хто її наклав – помилявся. Однак і тут «нєувязочка» митрополита Кіпріана теж оголошено святим, правда значно раніше – ще у XV столітті.
В історії РПЦ найвідомішим було проголошення анафем старообрядцям. Використовувались лексичні обороти на кшталт «вічна анафема» тощо. Проте постановою Синоду РПЦ від 1929 р. та Помісного Собору 1971 р. ці «вічні анафеми» були скасовані і «вменіша яко нє бившия». Тобто стали вважатися ніколи не існуючими. Важлива деталь – згідно з церковним правом, анафема знімається лише у разі покаяння сторони, на яку накладене відлучення. Старообрядці ні в чому не каялись, а ініціатива перегляду рішень належала виключно РПЦ. Невідомо з яких причин – чи з міркувань політичної доцільності, чи з переосмислення середньовічної історії, але Московський Патріархат показав принциповість і «вічність» його анафем.
Однак апогей використання церковних анафем в політичних цілях припав на Синодальний період РПЦ. У 1708 р. імператор Петро I наказав Російській Церкві оголосити анафему Івану Мазепі. Це був дійсно нонсенс, адже Мазепа був відомим церковним меценатом в Україні і канонічних чи релігійних підстав для цього не було. Гетьман Скоропадський згадував, що в кафедральному Софійському соборі Києва могли оголошувати анафему Мазепі, а в сусідньому Михайлівському монастирі прославляти його як будівничого обителі.
Російський варіант Синодику на Торжества Православ’я з часом ставав все більшим і до середини XVIII ст. вже налічував понад 4000 імен. Однак з 1766 р. чин проголошення анафем зазнав змін. Митрополит Арсеній (Мацеєвич) виступив проти політики Катерини II щодо конфіскації церковних земель і додав в чин анафеми положення щодо тих, хто «ображає церкви і монастирі». За це його покарали, а сам чин наказали служити тільки архиєреям. В 1801 р. прибрали численні імена анафемованих (за винятком Мазепи та Григорія Отреп’єва – Лжедмитрій I), лишивши тільки єресі.
Цікавим в цьому контексті є кейс письменника Льва Толстого. Він офіційно виступав проти православного віровчення і з точки зору Церкви є явним єретиком. Однак Синод РПЦ видав доволі обережну постанову від 23.02.1901 року. Там напряму не вказано, що письменника піддано анафемі, а використано широке формулювання «відпадіння його від Церкви», що і вважається анафемою. Однак невикористання самого слова анафема в Синодальному документі дає підстави сучасним представникам РПЦ стверджувати, що Церква не піддавала анафемі Толстого. Таким чином створюється можливість для Церкви не сваритися з інтелігенцією, для якої Лев Толстой є важливою персоною. Хоча, наприклад, подібної обережності щодо української пастви у випадку Мазепи не спостерігається. Навіть прохання Президента Ющенка щодо зняття анафеми Мазепі в Московській Патріархії воліли проігнорувати.
У 1869 р. додали анафему тим, хто дерзає на бунт та зраду проти православних царів. Рішенням Синоду РПЦ 2-4.04.1902 анафеми дозволялись тільки в кафедральних соборах, а з 1919 р. практика Московського Патріархату і взагалі відкидає анафеми на свято Торжества Православ’я.
Зберігся цей чин лише в РПЦЗ, причому з деяким суттєвими доповненнями. Емігрантське духовенство додало анафеми радянській владі, сергіанству (політиці співпраці офіційної РПЦ з совєтами) та екуменізму. Комуністичній владі оголошував анафеми також і патріарх Тіхон (1918 та 1922 рр..). За часів Хрущова РПЦ піддала анафемі священників Олександра Осіпова та Павла Дарманського, а також відомого атеїста Євграфа Дулумана, за те, що всі вони стали активними атеїстами та критикували християнську релігію.
Вже в сучасну добу Московська Патріархія проголосила у 1997 р. анафеми Патріарху Філарету і священику Глібу Якуніну. В Київському Патріархаті не сприйняли цієї анафеми та пред’явили перелік канонічних порушень, що були допущені при її проголошенні.
Не дивлячись на рішення Синоду РПЦ щодо скасування проголошення анафем, в Неділю Торжества Православ’я в деяких церквах цієї юрисдикції продовжують це робити. У сучасній УПЦ (МП), як повідомляє напівофіційний сайт Pravlife, традиція проголошення анафем збереглась не всюди. Однак в деяких монастирях, сайт наводить приклад столичного Іонінського, існує і понині. Цікаво, що попри всі редагування чину залишилась наступне прокляття –
«Помышляющим, яко православнии Государи возводятся на престолы не по особливому о них Божию благоволению и при помазании на царство дарования Духа Святаго к прохождению великого сего звания на них не изливаются; и тако дерзающим против их на бунт и измену: анафема».
Саме цей текст читають зокрема і в Іонінському монастирі. Проте виникає низка запитань: чи це натяк на анафему Мазепі? Можна оголошувати анафему тим, хто повстав проти Януковича (він же був «православним» керівником держави)? Якщо так, тоді розповсюджується ця анафема на Петра Порошенка, який також є православним керівником держави, більше того – він відомий (напевно в минулому) спонсор Іонінського монастиря. Навіть в інтернеті можна легко знайти його фото в стихарі в Іонінському монастирі.
Не відстають й інші обителі. Так, наприклад, минулого року в Святогірській Лаврі за богослужінням окрім стандартного чину додали анафему Патріарху Філарету. А в Запоріжжі пішли ще далі — і крім Філарета анафему оголосили масонам, окультистам та спіритистам. В Сумах в 2013 р. зачитували анафеми теософам, чародіям, екуменістам тощо. В 2009 р. єпископ Юстініан з Тирасполя (Молдова) проголосив анафему Івану Мазепі. Це була його відповідь на встановлення пам’ятної дошки українському гетьману в Бендерах.
Однак найбільш відомим анафемоархом в Україні є беззаперечно буковинський єпископ Лонгін (Жар). Він оголошує анафеми Папі Римському Франциску, Лютеру, Кальвіну, Цвінглі, баптистам та анабаптистам, англіканам, екуменістам, учасникам Всеправославного собору на Криті, масонам та сіоністам та «всім єретикам».
Виглядає так, наче чин проголошення анафем проводиться тільки за архиєрейським богослужінням. Це стосується митр. Луки (Коваленка), арх. Євлогія (Гутченка), арх. Юстініана (Овчіннікова), єп. Лонгіна (Жара) тощо.
Проте не тільки в РПЦ полюбляють роздавати анафеми. Грецький митрополит Серафим з Піреї у 2012 р. оголосив анафему Папі Римському Бенедикту XVI, Мартіну Лютеру, Жану Кальвіну, а також… муфтіям, імамам та рабинам. І якщо щодо перших трьох особистостей логіку єпископа можна зрозуміти, то щодо останніх двох груп релігійних лідерів виникають серйозні проблеми. Анафема, як ми вже писали, є свідченням відпадіння людини від християнської Церкви. Ісламські муфтії та імами, а також юдейські рабини, наскільки автору відомо, не претендують на членство в Церкві. Тоді навіщо оголошувати їм анафему? Це все одно, що лякати іноземного громадянина припиненням нашого громадянства. В іноземця немає нашого громадянства, то і забрати те, чого він не має, ми не можемо. Так само і в цій ситуації.
***
Як бачимо, практика накладання анафем істотно трансформувалась протягом історії християнства. З початку це було свого роду констатацією факту, що людина, яка не вірить як вся Церква, – перебуває за її межами. Пізніше анафему почали використовувати вже не тільки до порушників віри, але й порушників адміністративного устрою – тобто щодо вторинних питань Церкви. Церковні єрархи за допомогою анафем намагались втримати свою владу та зону впливу. Згодом цю практику перейняла світська влада для зведення рахунків з опонентами. Анафема перетворилась з таємничого відділення людини від Тіла Христового на свого роду чорну мітку. Людині під анафемою переставали подавати руку.
Чи необхідна Православній Церкві сьогодні практика анафем? Питання до богословів та церковних мужів. Моя особиста точка зору – ні. Чому? Аргументи з Євангелія наведені в трактаті Івана Золотоустого «Про анафеми». Чи позбудеться Православна Церква анафем, як це зробила Римо-Католицька Церква у 1983 році? Навряд чи. Це зручний спосіб утримувати владу в своїх руках, козир у перемовинах на міжправославній арені та «чудовий» аргумент для втримання мільйонів вірних у своїй зоні впливу. Огидно лише, що брудні політичні ігри прикриваються фасадом духовності і метафізики. А належність до містичного Тіла Христового є лише ширмою для захисту т.з. «канонічної території».
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/70204/
