0
фото: facebook
"Главком", 18 листопада 2019
Новини про визнання Православної церкви України Грецькою церквою і Олександрійським патріархатом стали надзвичайно важливими на тлі повільного процесу переходів релігійних громад від Московського патріархату. Відповідні рішення предстоятелі згаданих церков ухвалювали в умовах тотальної протидії з боку Московської патріархії. РПЦ не має наміру втрачати свої позиції в Україні і проводить потужну диверсійну роботу на усіх церковно-політичних і інформаційних фронтах.
Ймовірно, згадані події надають рішучості й державним чиновникам, які опікуються питаннями релігійної свободи в Україні. Як наслідок, прозвучали впевнені заяви міністра культури Володимира Бородянського про необхідність виконання закону, який зобов’язує церкви російського впливу в Україні зафіксувати в своїй назві залежність від Москви.
Про те, як далі розгортатиметься процес визнання УПЦ (ПЦУ), як складаються стосунки Помісної церкви з владою Зеленського, чому призупинилися переходи громад і які наразі стосунки з патріархом Філаретом, «Главком» розмовляв з заступником голови Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ, архієпископом Чернігівським і Ніжинським Євстратієм (Зорею). Розмова записувалась в одній з вільних аудиторій Київської Православної Богословської Академії.
Багато помісних церков заявляли, що будуть визначатись щодо свого ставлення до УПЦ після того, як її визнають старі патріархати, такі як Олександрійський. Таке визнання, як відомо, відбулось після відповідного кроку Грецької церкви. Наскільки це потужний сигнал для всього православного світу? Є підстави очікувати тепер хвилі визнань?
Це, безперечно, потужний сигнал. Тому що Московська патріархія прикладала надзвичайні зусилля, щоб рішення Вселенського патріарха про надання Томосу про автокефалію не знайшло підтримки серед інших православних церков. Москва просувала думку, що перш, ніж визначатись щодо автокефалії Української церкви, потрібно скликати зібрання предстоятелів. Вселенський патріарх щодо цього висловився так: якби таке зібрання відбулося, то єдине, в чому погодились би всі його учасники – що вони не згодні між собою. Після того, як Московській патріархії це не вдалося, для неї стало критично важливо не допустити офіційного визнання з боку інших помісних церков.
Безперечно, що авторитет і вага церков, які вже визнали автокефалію УПЦ, є високим у православному світі. І обійти ці рішення Московській патріархії вже буде неможливо. Тепер вона фактично загнала себе в глухий кут – замість того, щоб реагувати адекватно і принципово змінити своє ставлення до питання автокефалії УПЦ, вона продовжує ту лінію, яку обрала – розрив стосунків, розрив євхаристичного єднання, намагання довести нібито весь православний світ розділився навколо українського питання. Насправді ж православний світ не розділився. Адже Московська патріархія – це не весь православний світ. Більше того, для самої російської церкви це – великий виклик. Бо зараз, поки існує адміністрація Путіна, поки існує нинішня політична і геополітична ситуація, вони цим користуються. Але рано чи пізно все зміниться. Так само, як це сталося з Радянським Союзом. Втративши підтримку влади, позиція Московської патріархії в світі не буде відігравати такої ролі, як зараз.
Погляньте, митрополит РПЦ Іларіон (Алфеєв) за останні пів року кілька разів об’їхав помісні церкви. У Грецію буквально за місяць до надзвичайного Собору ієрархів, яке підтвердило необхідність визнати УПЦ, приїхало сім російських делегацій. Намагалися зробити все, щоб не відбулося офіційного визнання. Але воно відбулося. І це стало сигналом іншим помісним церквам – що так, як хоче Москва, ситуація вже не розв’яжеться.
РПЦ послідовно «обробляла» Феодора ІІ, докладаючи максимальних зусиль, щоб Олександрійський патріархат не визнав УПЦ. Не меншим був вплив Москви на Грецьку православну церкву. Складається враження, що механізми впливу, які використовувала РПЦ в боротьбі по недопущенню визнання Української церкви, перестали діяти на лідерів світового православ’я. Чому цей вплив став неефективним?
Дії Москви – церковні і політичні – засвідчили дуже глибоку загрозу Вселенському православію, канонічному порядку цілісного православія з боку Москви. Помісні церкви це відчули на собі. Так, як ми в Україні відчували це протягом 30 років. Наприклад, митрополити Грецької церкви під час надзвичайного засідання Собору ієрархів висловлювались про надзвичайний тиск Москви на них і на інші помісні церкви. Називалася і Олександрійська церква, і Єрусалимська…
Врешті помісні церкви побачили, що Москвою і її діями рухають не інтереси православія, не інтереси канонічного порядку і єдності, не православно-християнські вчення, а суто політичні імперські інтереси Кремля і прагнення реалізувати концепцію «Москва – третій Рим». Для елліністичних церков така концепція категорично не прийнятна. Тому що ця концепція відкидає авторитет Вселенського патріарха. Вона говорить про те, що перший Рим впав від єресі, другий Рим впав від турків, Москва є третім Римом, а четвертому – не бути. Тобто російська церква відкинула авторитет давнього Риму, авторитет нового Риму (тобто Константинополя), а натомість на це місце поставила Москву. Отже, зараз вже є розуміння того, що підтримувати нинішню позицію Москви – означає підтримувати розділення в православії. Тому останні рішення про визнання УПЦ – це поступове усвідомлення необхідності принести порядок і гармонію у міжправославні відносини, які Москва постійно підриває.
Наразі ми намагаємось спрогнозувати, яка церква – Румунська, Грузинська чи Єрусалимський патріархат – наступними визнають УПЦ. Яка ситуація в цих церквах? Хто з них готовий визнати Українську церкву? Від чого це залежить?
По-перше, залежить від ступеню впливу Московського патріархату на ті чи інші помісні церкви. Бо є кілька церков, в яких цей ступінь надзвичайно високий. Тому їхня позиція значною мірою залежна від Москви. Плюс в кожній з помісних церков є свої внутрішні обставини, є певні питання, які стосуються взаємовідносин з Вселенським патріархатом, з іншими помісними церквами. Відповідно кожна помісна церква, визначаючись, враховує свої внутрішні обставини.
Але, як ми бачимо на прикладі вже двох помісних церков, врешті-решт все рухається до того, що Томос про автокефалію УПЦ визнається. Тому якими б не були всі обставини, я переконаний що рано чи пізно помісні церкви приймуть цю реальність і рішення Вселенського патріарха. Останньою, хто нас визнає, буде Російська церква. Це станеться тоді, коли зміниться геополітична ситуація.
Яка саме церква визнає нас наступною – не буду висловлювати жодних прогнозів. З одної простої причини – не тому, що не маю інформації чи підстав говорити конкретно. А тому, що ми зі свого багаторічного досвіду знаємо: як тільки Москва отримує певні сигнали та інформацію, вона одразу включає всі можливі механізми, посилює тиск саме в тому напрямку, в якому намічається прогрес. Для того, щоб перешкодити йому. Не хочу полегшувати Москві її працю в протидії Українській церкві.
В Україні з радістю сприйняли інформацію про визнання УПЦ двома великими цервами. А чому президент Зеленський не привітав митрополита Епіфанія і всіх українських православних з цією подією? Він недооцінює її важливість?
Як ми бачимо, у президента є концептуально інше ставлення до церковних і релігійних питань.
Тобто суттєво інше, ніж у попереднього президента Порошенка?
Інше, ніж у Порошенка. Інше, ніж у Януковича, Ющенка, Кучми і Кравчука. Але це не означає, що президент і його команда не усвідомлюють і не надають значення тим подіям, які відбуваються. Я думаю, що навпаки – там є належне усвідомлення того, що ці питання є важливими, але реакція і комунікація з суспільством є іншою. Можливо, певною мірою це противага чи альтернатива тому, як було за попереднього президента. Не буду стверджувати на 100%, але, можливо, тут певну роль відіграє небажання асоціюватися зі своїм політичним опонентом. Тому був обраний саме такий спосіб комунікації.
А доказом того, що президент розуміє важливість цих питань, є його успішна зустріч зі Вселенським патріархом в Туреччині. Те ж саме ми бачимо з його інтерв’ю і заяв. Дії нової команди в Міністерстві культури також демонструють, що в цілому є концептуальне розуміння того, наскільки всі ці питання є важливими. Крім того, з боку української держави, зокрема на дипломатичному рівні, ми відчуваємо розуміння і співпрацю. Наприклад, як це було під час нещодавнього візиту предстоятеля до США. Українські дипломати в необхідній мірі і належним чином надавали нам сприяння для того, щоб цей візит відбувся і був успішним.
Під час цьогорічних виборчих кампаній вкидалися меседжі про те, що з приходом до влади нової політичної команди ставлення до Помісної церкви зміниться. Ці побоювання виявились безпідставними?
Сподівання Москви і проросійських сил на те, що зі зміною політичної команди УПЦ виявиться нежиттєздатною були абсолютно безпідставні. Вони не могли і не можуть реалізуватися. Це мені нагадує історію початку 90-х років, коли говорили, що Київський патріархат – це проект Кравчука. Мовляв, не буде Кравчука – не буде й Київського патріархату. Леонід Макарович давно вже не діючий президент, минуло 25 років, а Київський патріархат і УАПЦ лягли в основу УПЦ. Так само й тут. Інформаційно дуже вигідно було подавати УПЦ, як політичний проект попереднього президента. В когось було сподівання, що зміниться влада і все разом з нею.
Саме так все це подавалося й помісним церквам. Один з головних напрямків протидії нашого визнання була риторика – мовляв, от ви зараз визнаєте цю церкву, а вона завтра розвалиться і зникне. Не ризикуйте, бо це суто політичний проект. Прийде нова влада і вона змінить своє ставлення. Нова влада буде сприяти т.з. канонічній церкві (Московській церкві, як називає себе УПЦ (МП) – «Главком»). Тому не спішіть. Але влада показала: те, що вона задекларувала, вона дійсно виконує: вона рівновіддалена, вона не втручається в релігійні питання.
Так, ми не бачимо публічного потужного сприяння, як це було у часи попереднього президента, але не має й жодної протидії. Таким чином, і внутрішньо, і зовнішньо УПЦ – це є помісна церква, яка буде існувати і розвиватися незалежно від політичних змін, незалежно від того, хто є при владі чи в опозиції.
Євстратій Зоря (фото: risu.org.ua)
Євстратій Зоря (фото: risu.org.ua)
Ви згадали про нещодавній візит предстоятеля до США. Зустрічей там у вас було багато, але поговоримо про, певно, ключову – з держсекретарем США Майклом Помпео. Після неї Помпео написав на адресу митрополита Епіфанія у Твіттері: «Заслуговує похвали те, як ви захищаєту релігійну свободу всіх українців». Але цей візит відбувся на фоні відомих слухань в Конгресі США, на яких обговорювались стосунки Трампа з Україною. Саме тоді «Вошингтон Пост» прямо написала, що президент США відчував «непереборну ненависть» до керівництва України - через начебто спроби втручання у президентську кампанію 2016 року та жахливу корумпованість наших чиновників. Ви не відчували, що зустріч з держсекретарем США – це була спроба трохи загладити ситуацію?
Дійсно, зараз у США можна ледь не на вулиці наштовхнутися на згадки про нашу країну. Коли ми йшли на інтерв’ю до штаб-квартири медіакорпорації Fox, то звернули увагу на новинну стрічку, яка бігла на табло: «Трамп – Україна, Трамп – Україна…». Включаєте ТБ – обов’язково про це є у всіх новинах. Заходите в Інтернет – так само. Ми дуже добре, як офіційна делегація, усвідомлювали відповідальність, що наш візит не є і не може бути частиною будь-якої політичної кампанії. Тому що ті питання, які стосуються свободи совісті і віросповідання, як одного з ключових прав людини – понад політикою. І ми вдячні особисто державному секретарю, який зробив питання захисту права віросповідання одним з ключових напрямків дипломатичної діяльності США.
Минулого року було проведено першу велику конференцію Держдепертаментом. Цього року було проведено форум вже значно масштабніший. Візит предстоятеля, в першу чергу, був пов’язаний з отриманням нагороди з прав людини на честь патріарха Афінагора і з захистом релігійної свободи. Адже один з наріжних каменів американської ідентичності – релігійна свобода. І це все є понад політикою. Другий важливий момент, який ми усвідомлювали, – між Україною і США є стратегічні відносини, які не можуть змінитися через політичну ситуацію.
Тому ми цінуємо, що в умовах, коли в американській пресі слово «Україна» одразу викликає низку запитань суто політичного характеру, державний секретар, члени сенату, палати представників, високопосадовці-дипломати Держдепартаменту зустрілися з митрополитом Епіфанієм. Хоча й в цьому хтось міг побачити щось пов’язане з поточним політичним моментом. Але ми мали дуже добрі плідні контакти, і мені було дуже приємно, що нинішня політична дискусія в Америці навколо України в жодному з цих випадків не звучала. А от представники преси – так. Питали, причому дуже наполегливо.
Що саме питали?
Чи ви зустрічалися з Рудольфом Джуліані? Чи ви зустрічалися з Джо Байденом? А що він вам говорив? А чи говорив він вам про свого сина? Так. Митрополит Епіфаній зустрічався один-єдиний раз з Джо Байденом у вересні минулого року, коли ми були з візитом у США. Тоді він розповідав про свою сім’ю і про трагедії, які трапились в його родині. Адже його дружина постраждала в автокатастрофі, а син помер від раку. Ми говорили про віру. Ні про які політичні питання ми з ним не говорили. Але загальне налаштування зрозуміле – якщо ви зустрічалися, то всіх цікавить передусім чи йшла мова про якісь політичні і фінансові справи. Доводилося відповідати, що ні, що церква ніколи не була в це включена. Дякуємо Богові, що ніхто до нас з такими питаннями не звертався. Що ми до всього цього жодного стосунку не мали і мати не бажаємо.
У ЗМІ пройшла інформація, що того ж дня керівник відділу Зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополит Іларіон (Алфеєв) мав заплановану зустріч з держсекретарем США. Нібито зустріч з ним готувалася заздалегідь, однак в зв’язку з тим, що вона наклалась на зустріч з предстоятелем УПЦ, російському митрополиту запропонували зустрітися з чиновником, нижчим за рангом. Це так?
Так, його зустріч була запланована. Це підтверджується з двох джерел: з розкладу, затвердженого Держдепартаментом і з подальших коментарів самого митрополита Іларіона (Алфеєва). Він сам казав, що його зустріч почали планувати ледь не з серпня, що нібито ініціатором зустрічі виступали представники Антіохійської церкви в Америці. З повідомлень джерел Московського патріархату зрозуміло, що митрополит Іларіон спеціально приїхав у Вашингтон, щоб мати зустріч з державним секретарем за добу до зустрічі Помпео з митрополитом Епіфанієм.
Я не можу коментувати підстави, з яких відбулася зміна в розкладі Держсекретаря, бо це не моя компетенція. Але зі слів митрополита Іларіона, така зустріч мала бути, але зранку з ним ще спілкувалися і уточнювали деталі протоколу, а за годину до зустрічі йому зателефонували і сказали, що держсекретар не може з ним зустрітися і зустрінеться хтось наступного рангу. Врешті митрополит Іларіон сам відмовився від такої зустрічі.
Що відбулося насправді – нехай читачі судять самі. Можу сказати лише своє враження. Дуже дивним чином збіглось перебування митрополита Іларіона в США з візитом митрополита Епіфанія. Адже те, що наш предстоятель приїде на отримання нагороди, було відомо завчасно. І раптом саме на цей час, в той же недільний день, коли митрополит Епіфаній служив в храмі в Нью-Йорку, митрополит Іларіон також проводив службу в антіохійському храмі в тому ж Нью-Йорку. Митрополит Епіфаній мав зустрітися з держсекретарем, митрополит Іларіон виявляється мав зустрітися з ним за день до цього.
Візит предстоятеля УПЦ Епіфанія до США був приурочений отриманню нагороди за захист прав людини та релігійної свободи
Візит предстоятеля УПЦ Епіфанія до США був приурочений отриманню нагороди за захист прав людини та релігійної свободи
Ми, готуючи візит, не знали про перебування російського ієрарха в Америці. Тим більше, що він буде у Вашингтоні. Фактично з офіційних осіб він зустрівся лише з представником Росії при ООН і з послом РФ у США. Я думаю, що загалом ця ситуація і ті коментарі, які давав митрополит Іларіон після неї, взагалі виходять за рамки дипломатії і свідчать про те, що навряд чи митрополит Іларіон планує якісь майбутні контакти з офіційною американською владою.
Тепер до наших берегів. Міністр культури Володимир Бородянський нещодавно висловився стосовно того, що церковні структури Московського патріархату в Україні мають вказувати свою приналежність до країни-агресора. Тобто виконувати закон, який наразі заблокований. Після цього в проросійському середовищі здійнявся чималий ґвалт. Позиція міністра для вас була очікуваною?
Мені подобається те, що міністр закликає виконувати закон. Це абсолютно логічно і правильно. Якогось іншого способу думки і дії для державного діяча й не повинно бути. Бо якщо держава буде закликати не виконувати свої закони, то тоді буде так, як сказано у Євангелії – «дім, який розділився сам в собі, не встоїть». Для мене позиція міністра була доволі очікувана. З тієї простої причини, що з наших контактів і взаємодії з командою, яка прийшла разом з ним, в мене були дуже позитивні враження – щодо відкритості, здатності слухати і сприймати інформацію не лише від якоїсь однієї конфесії.
Що є ненормальним, так це те, як діє і чого добивається в цьому плані Московський патріархат. Бо що відбулося? З одного боку, є припис закону, який вступив в дію і на підставі якого Міністерство культури видало відповідний документ – перелік багатьох тисяч релігійних організацій в Україні (в першу чергу Московського патріархату, але не тільки, бо там ще є старообрядницькі громади), які підпадають під дію закону і повинні змінити свою назву. Не маючи можливості змінити закон, сторона МП подала в Окружний адміністративний суд позов і суд на час розгляду позову наклав обмеження. Як певні рішення в суді приймаються, ми, на жаль, знаємо зі ЗМІ доволі багато. Особливо, коли вони стосуються адміністративних справ. Тому зараз розгляд справи по суті ще не розпочався. Це не дає можливості діяти закону. Але суд не має права зупиняти дію закону. Тому позиція Міністерства культури і особисто міністра є правильною і обґрунтування, які він навів, цілком логічні.
«Батюшка, ви ж нам 25 років казали, що ми – українська церква. А тепер виходить…»
Чим ви поясните ситуацію, яка склалася на Вінничині? Слідчі в Управлінні національностей та релігій Вінницької ОДА вилучили документи у справах про реєстрацію громад УПЦ. Міський суд відсторонив начальника Управління. Таке рішення суд ухвалив з подачі Нацполіції та прокуратури за зверненням керівника Вінницької єпархії МП Варсонофія. Це – виняток чи тенденція?
Це – намагання сформувати тенденцію. Бо чому це відбувається саме у Вінниці? Вінничина – це єдиний випадок переходу цілої єпархії з Московського патріархату до УПЦ. Тобто участь митрополита Симеона в творенні єдиної помісної церкви створила прецедент. Тому для МП категорично важливо також створити прецедент для того, щоб всіх, хто перебуває у цій структурі (особливо єпархіальних архієреїв), застерегти: не йдіть цим шляхом, не переходьте до УПЦ. Тому що будете мати ті ж самі проблеми. Ми зробимо все для того, щоб вам не дати піти цим шляхом. Я переконаний, що були включені всі можливості – прокуратура, Нацполіція, суди. Ми ж прекрасно розуміємо якими бувають аргументи.
З точки зору закону, ніякої ні логіки, ні підстав для таких рішень немає. Це – виключно волюнтаристські рішення, мотивація яких точно не в захисті законності і правопорядку. Таким чином намагаються залякати державних чиновників не лише на Вінничині, але й по всій Україні.
Наприклад, у себе на Чернігівщині я теж стикаюся з тим, що особи, на яких покладено обов’язок вносити до державного реєстру відповідні відомості, просто бояться це робити. І прямо говорять про прецедент на Вінничині. Вони не хочуть опинитися в такому ж положенні. Хоча ніяких підстав, з юридичної точки зору, немає. Якщо статут зареєстровано в ОДА, то внесення відомостей до реєстру – це абсолютно технічна справа. Людина, яка це робить, повинна просто взяти дані з зареєстрованого документу і внести їх в електронний реєстр. І все! Ця людина не повинна вирішувати – правильно це чи неправильно, на підставі яких документів це зроблено… Вона повинна просто проконтролювати відповідність відомості, назви і коду.
Але ці перепони – це частина тієї стратегії, яку обрав МП щодо нинішньої ситуації. В цілому вони сподіваються, що все повернеться для них кращим чином. Вони кажуть, що от був президент Ющенко, а потім прийшов Янукович і став їм допомагати і церковну ситуацію обернув на їхню користь. Але далі чомусь не продовжують цю думку. Не кажуть про те, що далі сталося з Януковичем, що сталося з авторитетом їхньої церкви, що всі нинішні події – це наслідок їхньої співпраці з Януковичем на найглибшому рівні.
Саме ці проблеми, про які ви говорите, найбільше перешкоджають перереєстрації громад? Чи є й інші? Чи має місце в цих процесах вплив і тиск іншого характеру?
Тиск насправді є багатогранним. Починаючи з персонального. Просто людей залякують. Я неодноразово чув і сам стикався з такими випадками. Наприклад, певна сільська громада внутрішньо вона налаштована на те, щоб вийти з МП. Але починаються залякування активістів. Мені розповідала одна жіночка, староста релігійної громади. Йшла вона вулицею, до неї підходить людина, тісно пов’язана з МП, і каже: «Твоя дитина повз озеро до школи ходить, то дивись, щоб вона ходила дуже обережно». От вона й питає, як це сприймати? Тобто з цим до поліції і в суд не підеш, але вона прекрасно розуміє, чому їй про це говорять. Тому що вона є головою релігійної громади. І це далеко не поодинокий випадок.
Інший випадок – в Крутах. Офіційно оголошується про зібрання релігійної громади, підписується договір з місцевим будинком культури про оренду на час проведення зборів. Саме в цей час приїжджає цілий автобус справжніх бойовиків з Києва, які фізично блокують доступ до приміщення. Лише з третьої спроби, підключивши Національну поліцію і патріотичні сили, вдалося провести збори.
Влітку 2019 року у Крутах молодики під керівництвом священиків московської церкви зірвали збори за перехід до ПЦУ
Ще одна технологія, яку використовує МП, - штучне зменшення чисельності релігійних громад. Один з аргументів: мовляв, це збори місцевих територіальних громад, а не релігійних. А чому вони на це посилаються? Є вказівки, які надані і виконуються на місцях, – максимально зменшити розмір релігійної громади до десяти осіб. Це саме та мінімальна кількість, яка передбачена законом. От і вписуються ці десять осіб, що вони є членами релігійної громади, а всі інші жителі села чи містечка не мають ніякого стосунку до церкви. Хрестити, вінчати, жервувати гроші – будь ласка. Але членами релігійної громади їх не записують. Бо для них громада – це лише батюшка, матушка, співоча, касирка і кілька кумів зі сватами. Оце і вся релігійна громада. А ви всі йдіть куди хочете.
Одразу після отримання Томосу і створення УПЦ багато парафій почали перереєстровуватися, але згодом процес майже припинився. Чому?
Сьогодні багато спекулюють на тому, що спочатку багато громад переходили, а зараз процес сповільнився. По-перше багато об’єктивних причин. Тому що реєстрацію статутів в новій редакції здійснюють ОДА. Мабуть, в половині областей ще немає призначених голів. А враховуючи весь цей тиск, тим, хто нині перебувають у статусі тимчасово виконуючих обов’язки, набагато складніше приймати рішення, ніж призначеним керівникам областей. Бо людина знає – сьогодні вона в.о., а завтра вона вже не буде в.о. А брати на себе відповідальність за складні рішення, знаючи що буде тиск і можливе заведення справ, не всі на таке зважаться.
З іншого боку, я бачу, що цей процес є хвилеподібним. Тобто, в першу чергу, перейшли ті громади, які внутрішньо були до цього готові вже багато років. Для них був важливим зовнішній момент – Томос і визнання від Вселенського патріарха. Зараз накопичується потенціал для другої хвилі. Зараз накопичується критична маса. Особливо після тих визнань, які відбулися і які будуть відбуватися з боку помісних церков. Без сумніву, це буде впливати на свідомість вірян і духовенства, які поки що залишаються в МП. Я думаю, що рано чи пізно буде дуже велика друга хвиля. І каталізатором цієї хвилі стане те, що закон, про який ми вже говорили (про перейменування релігійних громад), запрацює і ці громади постануть перед вибором. Вони повинні будуть провести збори і обрати назву – чи вони будуть українськими, чи вони будуть громадами РПЦ. Я думаю, що тоді дуже багато громад прозріють і багато парафіян поставлять своїм священикам незручні запитання: «Батюшка, ви ж нам 25 років казали, що ми українська церква. А тепер виходить, що ми будемо російською церквою?»
А майнові питання є серйозною проблемою, яка впливає на процес зміни юрисдикції?
По-перше, треба розуміти, що немає храмів МП, УПЦ, УГКЦ чи РКЦ. Адже за українським законодавством, церква в цілому немає статусу юридичної особи. Такий статус мають конкретні релігійні громади, монастирі, єпархії, місії, навчальні заклади. Тому коли громада на своїх загальних зборах рішенням понад дві третини ухвалює рішення вийти з юрисдикції однієї церкви і перейти в іншу, юридична особа лишається тією ж. Відповідно майно залишається за юридичною особою.
Знаю про одну парафію на Вінничині, де меншість, яка хоче бути в МП, заблокувала своїм односельцям вхід до храму. Але їх настільки мало (буквально десяток осіб), що вони й самі в цьому храмі не служать, а їздять в сусіднє село. До них навіть священик не приїжджає, бо їх надто мало. Але всім своїм односельцям вони також не дають можливості зайти в храм. Московський патріархат, думаючи, що цей час вони якось перетерплять і перебудуть, тримаються за майно, як за щось найголовніше.
Апеляційний суд Києва 11 листопада ухвалив рішення про продовження ліквідації Київської патріархії Української православної церкви. Воно супроводжувалось силовими протистояннями. За що власне йде боротьба у цій історії?
По-перше, треба наголосити, що йдеться про ліквідацію юридичної особи «Київська Патріархія УПЦ КП». Не йдеться про ліквідацію Київського Патріархату, як церкви. Тому що УПЦ КП, так само, як і УАПЦ 15 грудня 2018 року на своїх помісних соборах ухвалили рішення припинити свою діяльність шляхом об’єднання і приєднання до УПЦ. Того ж дня на об’єднавчому соборі було утворено УПЦ – відповідно до рішень помісних і об’єднавчого соборів. Таким чином, УПЦ – це і є колишній КП і колишня УАПЦ.
А для юридичного довершення цього об’єднання, відповідно до рішень помісних соборів, прописано: після реєстрації Київської митрополії УПЦ ліквідувати Київську Патріархію УПЦ КП і Патріархію УАПЦ. Власне, цей процес їхньої ліквідації, як юридичних осіб, а не як церкви, наразі відбувається.
Євстратій Зоря та патріарх Філарет (фото: facebook)
За що наразі борються представники Київського патріархату?
Немає вже ніякого Київського Патріархату.
А як тоді правильно називати тих, хто влаштував акцію протесту у суді і під ним?
Є почесний патріарх Філарет. Є невелике коло його прихильників. Видно було, що попри всі пафосні заклики, до суду прийшло не більше 80 чоловік. При чому, частина була привезена з Полтавської області, частина – з Одеської. Киян було зовсім мало. Це невелике коло прихильників, людей, які пов’язані прямими інтересами з почесним патріархом, частина тих, хто здійснюють служіння у Володимирському соборі. Вони, будучи натхненними думками почесного патріарха Філарета про якесь окреме існування КП, намагаються не допустити завершення процедури ліквідації юридичної особи Київська Патріархія УПЦ КП.
Чому? Тому що у почесного патріарха Філарета є сподівання, яке він не раз озвучував: що зберігши цю юридичну особу, він зможе зруйнувати УПЦ, перетягнувши до себе єпископат, духовенство і вірян. Насправді ці міркування абсолютно безпідставні. І події останнього пів року це довели. Ніякої підтримки ні серед єпископів, ні серед духовенства, ні тим більше в суспільстві і у вірян ці ідеї не мають. Але, щоб перешкодити довершенню юридичної процедури ліквідації, його прихильники намагалися вчергове зірвати судовий процес.
Хотів би нагадати, що попередній суддя, який розглядав цю справу і взяв самовідвід, подав заяву в прокуратуру і в Вищу раду правосуддя щодо тиску з боку особи, яка намагалася оркеструвати цими всіма подіями. Тобто на нього тиснула особа, яка заявляє, що представляє інтереси Київської Патріархії і патріарха Філарета.
Положення Томосу і статуту церкви передбачають ротацію непостійних членів Синоду. Коли відбудеться ротація, адже скоро минає рік каденції цього складу?
Все відбудеться відповідно того, як прописано у статуті. Бо каденція діє рік і зміна також прописана – це межа лютого і березня, і межа серпня і вересня. Відповідно до статуту, повинен запрацювати механізм: кожні пів року повинна змінюватися частина членів Синоду. Але кожен із членів постійного Синоду має повноваження рік. Таким чином, щоб запустити механізм щопіврічної зміни, одна частина членів Синоду завершить свою каденцію 29 лютого, а дехто завершить каденцію 31 серпня. Хто це буде? Це визначатиме предстоятель за порадами самого Синоду. Адже відповідно до статуту, в обов’язки предстоятеля входить призначення членів постійного Синоду. Тому тут ніякої проблеми не буде.
Почесний патріарх Філарет, не дивлячись на свою позицію, також є постійним членом Синоду УПЦ. Чи долучається він до його роботи?
Зараз ні. Тому що він самоізолювався від УПЦ. Хоча він і залишається ієрархом УПЦ. В чому загальна проблема всієї цієї ситуації? Ми маємо єдину українську державу. Очевидно, що є такі закони, які тим чи іншим громадянам не подобаються. Є підсумки виборів, які комусь також не подобаються. Але чи могла би існувати Україна, якби та частина громадян, яка не отримала підтримки на виборах, сказала: ми не визнаємо такого парламенту чи такого президента. В юридичному сенсі. В політичному сенсі в таких випадках ідуть в опозицію і критикують. Але ніхто не має права, не маючи юридичних аргументів, заперечувати конституційність і легітимність обраних органів влади. Тільки на тій підставі, що йому це не подобається і що перед виборами домовлялися по-іншому.
Патріарх Філарет перед об’єднавчим собором ставив певні умови і він про це говорить. Але він не говорить про те, що через ті умови, які він ставив, Собор міг взагалі не відбутися. І про це вже після об’єднавчого Собору говорив президент Порошенко. Він не говорив про умови патріарха Філарета. Він говорив, що кілька разів ситуація складалася так, що екзархи Вселенського патріарха збирали свої речі і готові були їхати геть з України. І причиною було як раз те, що патріарх Філарет висував умови, які він згодом озвучував.
А умовою проведення Собору було як раз те, що патріарх Філарет відмовиться від тих умов, які він висував. І те, що він від них відмовився, зафіксовано письмово. І під цими документами стоїть його підпис. Стоїть підпис на листі до Вселенського патріарха, де він погоджується, що не буде кандидатом на предстоятеля. І стоїть підпис під документом, датованим 14 грудня (за день до об’єднавчого Собору) – що в утворюваній об’єднаній церкві ні на які посади, окрім постійного члена Синоду, він претендувати не буде. І це було умовою. Бо якщо патріарх каже, що він мав умови, то і всі решта учасників Собору і, в першу чергу, Вселенський патріарх, теж мали умови. І те, що Собор відбувся, і те, що ці документи були, що підписи стояли, означає, що врешті зійшлися на тому, що й зафіксовано письмово. Про це й було оголошено публічно і завершилося утворенням Православної церкви України і обранням предстоятеля.
Чим ви пояснюєте подальші дії почесного патріарха? Яка його мотивація? Якою логікою, на вашу думку, він послуговується нині?
Вже після цього патріарх почав заявляти, що він не згідний з такими рішеннями. Спочатку він вимагав від предстоятеля, щоб той одноособово своїм власним рішенням змінив те, що було прийнято і підписано Собором. Коли предстоятель відмовився це зробити, патріарх вирішив, що він зможе всередині церкви створити таку групу, яка підтримає його. Але 14 травня він побачив, що його позиція немає підтримки серед єпископату.
Тоді він подумав, що його підтримає суспільство. Він казав: я вийду до людей, вони підуть зі мною, а Епіфанія зметуть. А люди не захотіли повертатися до того, що було. І не тому, що вони не поважають патріарха Філарета. Навпаки, рівень поваги до нього, особливо після його жертовних кроків, що відкрили дорогу до об’єднавчого Собору, був надзвичайно високим. Як в Україні, так і закордоном. І все це просто було кинуто під ноги заради того, щоб формально знову очолити церкву. Відкинувши об’єднавчий Собор і Томос, без усякої перспективи на майбутнє.
Тому він відповідно до рішень Священного Синоду після його відомих заяв і дій, залишається почесним патріархом, який не має під своїм керівництвом окремої єпархії. Він є ієрархом, який може здійснювати священнослужіння, проповідувати, займатися церковною і суспільною діяльністю. Згідно зі статутом, він залишається членом Священного Синоду і всі ми сподіваємось, що (дай Бог) врешті-решт він усвідомить, наскільки та позиція, якої він дотримується, є шкідливою для української церкви і її майбутнього, наскільки вона є сприятливою для противників України. Адже противники нашої церкви беруть його заяви, перекладають різними мовами, розносять по всіх помісних церквах і кажуть: бачте, ніякої єдиної помісної церкви в Україні немає, ніякого об’єднання не відбулося, то кого ви будете визнавати?
І що ще особисто мене непокоїть і є великим питанням. Патріарх не раз говорив, що в радянський час Бог попустив таку владу і такі умови, яким необхідно було підкорятися. Наприклад, не можна було бути архієреєм в православній церкві і не співпрацювати з органами державної безпеки. Мовляв, от таке було Боже попущення. То невже, виходячи з цієї його думки, яка давала йому підстави протягом багатьох років співпрацювати з радянською владою і служити церкві, не народжується запитання – а все, що відбулося зараз (Собор, Томос) в умовах вже не безбожної влади, а в умовах релігійної свободи, хіба це не є виявом Божим? Хіба цій волі Божій не потрібно підкорятися? Але за нинішньою логікою патріарха Філарета виходить, що КГБ треба було підкорятися, а Об’єднавчому Собору і Томосу Вселенського патріарха не треба.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/77854/
