0"Новое время", 23 листопада 2019
Більшість українців починають розуміти, що ми будемо слабкі доти, доки не набудемо власної суб'єктності як незалежна держава. Суб'єктності ж не набудемо, якщо не станемо «не тільки матеріяльним, а й моральним тілом»
Що дасть нам силу? На це питання неможливо відповідати суто теоретично: виходить сухо й банально. Ніякої сили таке розумування не породить. Тому зайду я з іншого боку та й подам три ілюстрації з мого життя.
Перша — з часу мого ув’язнення. В інкримінованій мені статті 72 КК УРСР звучало прямим текстом: «Поширював наклепницькі вигадки про радянський політичний і суспільний лад…» Наклепник, коротше кажучи. Так мене, як й інших дисидентів, офіційно називала адміністрація табору суворого режиму Кучино-36 на Уралі. Називала постійно і незмінно.
Коли входимо в резонанс із цим визначальним ціннісним полем, тоді вливається в нас нечувана енергія
Аж ось одного разу йду я табірною доріжкою і бачу, як група політв'язнів про щось сперечається з табірним офіцером-оперативником. Розмова емоційна й затята. Побачивши, що я підходжу, опер гукнув мене і каже: «Вот идет Маринович — он не даст соврать».
Бумц! Це «дипломований наклепник» не дасть збрехати?! Такі миті, коли у служивих відключався самоконтроль — на вагу золота. Бо вони давали можливість зазирнути в їхню душу, інакше наглухо заброньовану. Офіційно цей опер міг називати мене наклепником безконечно, але в душі він знав: моє дисидентське слово — правдиве. І в цьому була моя над ним моральна перемога, яка — серед усього іншого — давала мені велику духовну силу.
Приклад другий — Помаранчева революція. Майдан вирує і дивується: звідки раптом у людей стільки сили? Щось там варнякає в Кремлі Владімір Владіміровіч, вздовж українсько-білоруського кордону метається Патріарх Московський… А Майдан сміється. А Майдан — сильний. Нікому й на гадку не спадає упокоритись і визнати геополітичну велич Росії. Бо сильним був наш дух. Бо Правда була за нами. Бо сила твоя, як і царство Боже — в тобі, а не поза тобою.
І приклад третій — Революція Гідності. Тільки що приголомшила всю Україну вістка про першу жертву тоді ще неочікуваної Небесної Сотні - вірменина Сергія Нігояна. Майже зразу журналісти оприлюднюють його останній прижиттєвий запис — Сергій читає Тараса Шевченка: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає. За вас правда, за вас слава. І воля святая!»
Якби я був шкільним вчителем, я би починав вивчення Шевченкового «Кавказу» з цього відеоряду. Правдиве слово. Правдива душа. І несамовито переконлива сила, яка вливається в тебе від цих слів. Бо «золотий запас» їм дала особиста жертва.
Ось і названі в цих трьох розповідях усі вузлові слова, які потрібні мені, щоб відповісти на питання, що дасть нам силу? Правда. Жертва… Ой, ні, ще бракує мені слова «Любов». Тож додам іще один спогад.
Пермська пересильна тюрма. Три дні в одній камері з моїм побратимом по Українській Гельсінській групі Олексою Тихим, з яким доти я не зустрічався особисто. В Кучино він був поряд, але в іншій зоні - на особливому режимі увʼязнення (я ж був на суворому). І я вже чув, що він обрав нонконформістську, непристосуванську позицію, проводив голодівку за голодівкою. Це як у Василя Стуса: «До кінця…»
І ось тепер цей чоловік переді мною: тіло — одна шкіра і кості, а вся душа і все життя сконцентроване у великих чистих очах. Я розумію, що кагебісти помістили нас разом, щоб виловити через підслушки якусь оперативну інформацію. Але в мене інший клопіт: я знаю, що не зможу і не захочу лукавити, а тому скажу йому про свої євангельські пошуки. Як же ж він сприйме їх — він, отой переконаний нонконформіст?
І знаєте, про що ми три дні говорили? Про Нагірну проповідь Христа! Ото вже, мабуть, шаленіли кагебісти від люті й розчарування! У тих великих чистих очах Олекси світилося стільки любові, що я був приголомшений. Він знав, що стоїть на порозі смерті, — й справді невдовзі після нашої розмови відійшов у засвіти. Але відтоді я знаю, що є нонконформізм, який виливається у зустрічну агресію, і є нонконформізм, який окреслює перед Злом червону лінію і каже йому: «Це — моя територія. Тут панує Добро, яким є Правда і Любов. Тут тобі входу нема».Отак гоголівський Хома окреслював перед відьомською домовиною чарівне коло, через яке та не сміла проникнути.І це — позиція надзвичайно потужної сили!
Чи можна зробити з мого особистого досвіду узагальнені висновки? Так, бо мій досвід особливий лише специфікою обставин зіткнення добра і зла. А саме по собі це зіткнення є для людського роду вічним і по суті завжди тим самим. Бо всі ці людські поняття — Правда, Любов, Добро — є просто іншими іменами Бога. А Бог — один, завжди один і той самий. І навіть слово «Жертва» навіки закріплене за Христом, оскільки саме з Його жертви розпочалось радикальне преображення цього світу.
Отже, можна навіть бути агностиком і не дуже замислюватися над місцем Бога у нашому Всесвіті, але якщо ти шануєш та обстоюєш вищеозначені цінності, які лежать в основі людської цивілізації, то тим самим відкриваєш канали зв’язку з потужною енергетикою цього світу.
Звідси легко перекинути місточок і до сили усього народу. Бо обстоювати Правду й виявляти Любов можна лише у стосунку до ближніх, з якими перебуваєш у спільноті.
На підтвердження моїх думок пошлюсь на Митрополита Андрея Шептицького, духовна велич якого вражає мене віддавна, а останнім часом — вражає й щораз більше українців. Отож, згідно зі Шептицьким, основою нашої сили буде праця для добра ближнього. Чому? Бо це обіцяв сам Ісус: «Де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20). Іншими словами, джерелом духовної сили спільноти людей — або, висловлюючись сучасною мовою, джерелом доданої вартості - є Божа благодать.
За євангельською логікою, якщо люди співпрацюють задля добра ближнього, то доданою вартістю є загальне зростання добробуту народу, його спільного блага. Якщо ж люди ворогують одне з одним, то ненависть і суперництво поглинають народну енергію — ця енергія просто всмоктується воронкою ворожнечі, як енергія зорі всмоктується «чорною дірою».
Тому й cформулював Митрополит Андрей головну засаду духовної сили країни: «Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей не тільки матеріяльним, а й моральним тілом».
Більшість українців починають розуміти, що ми будемо слабкі доти, доки не набудемо власної суб'єктності як незалежна держава. Суб'єктності ж не набудемо, якщо не станемо «не тільки матеріяльним, а й моральним тілом». Іншими словами, values matter — цінності мають значення!
І тут знову пошлюся на авторитет Митрополита Андрея:
«А коли йдеться про те, щоб якийсь народ зайняв в історії передове, почесне становище і для людства створив нові світлі та великі дороги, то це може дати одна лишень культура, коли буде оперта на здорових і сильних моральних основах. Без неї будуть марнуватися найкращі засоби багатств і дарів природи, без неї і найсильніші змагання і зусилля будуть безкорисними, без неї роль народу в історії залишиться егоїстичною, вузькою, короткозорою і через те дуже незначною або навіть ніякою».
Отож висновок простий: коли входимо в резонанс із цим визначальним ціннісним полем, тоді вливається в нас нечувана енергія, як-от на наших світлих майданах. Тоді й виростають у нас — у кожної людини зокрема і народу загалом — великі крила, яким під силу здолати злощасне тяжіння історії.
Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2019—2020 «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/77908/
