3
"Повінь - зміна системи", 24 січня 2020
У центрі Мозиря (Гомельської обл. в Білорусі - прим. ред.РІСУ) на горі височить собор святого Архангела Михайла. Це візитна картка міста, і зазвичай туристів спочатку везуть саме сюди. Мало хто знає, що в 30-ті роки церква була тюрмою НКВС. В’язнів утримували на 3-поверхових нарах у центральному залі, у сусідньому будинку «особливі трійки» виносили вироки, часто — розстрільні. Убивали теж в церкві, тіла укладали штабелями і присипали вапном. Правда стала відома 50 років потому. «Кожен день ми здійснюємо молитву за тих, хто був убитий і похований у храмі, — каже протодиякон Георгій Тывонюк. — Під час богослужіння по-особливому відчуваєш себе, адже на святому місці вбивали людей».
Собор святого Архангела Михаїла в Мозирі побудований в XVIII столітті як католицький костел, за свою історію неодноразово руйнувався. У 1864 році храм був переданий православної церкви
— Ми знаходимося в головному храмі стародавньої Турівської єпархії, — розповідає отець Георгій. — Початок ХХ століття було часом особливих випробувань і для жителів міста, і для храму — війна, революція, радянська влада…
Радянська влада формально оголосила незалежність від церкви. Але насправді, каже співрозмовник, завдання було спочатку підпорядкувати церкву, а потім знищити її. Зробити це відразу було неможливо: віруючих на той момент було занадто багато, і свою віру вони захищали. Тоді для боротьби з духовенством були задіяні спецслужби.
Протодиякон Георгій Тивонюк
Тим часом у самій церкві відбувається розкол на «оновленців» (за «новий» порядок) і «тихонівців» (за «старий» порядок). Лідером «обновленства» стала так звана «Жива церква». Незабаром «обновленці» захопили церковну владу і створили Тимчасовий вищий церковний рада. Радянська влада його визнала та підтримала.
З 1922 року починається насильницька конфіскація цінностей, які перебували в храмах. Влада рапортувала, що це допоможе врятувати людей від голоду. Насправді церква сама намагалася допомогти голодним, пише правозахисниця Тетяна Протько у книзі «Пакутнік за віру і Бацькаўшчыну Мітрапаліт Мельхісэдэк»: «В 1921-му патріарх Тихон заснував Всеросійський комітет допомоги, виступив із зверненням до міжнародного співтовариства, в якому просив допомоги для країни, яка „годувала багатьох, а тепер сама вмирає з голоду“. У церквах почали збирати кошти, в лютому 1922 року патріарх дозволив жертвувати на допомогу потерпілим церковні прикраси і предмети, які не мали богослужбового значення. Але, за рішенням радянської влади, комітет був закритий, а зібрані ним кошти реквізовані. Голод 1921 року став зручною зачіпкою, з одного боку, для поповнення золотого запасу Радянської держави, з іншого — для підриву економічної стабільності православної церкви».
Михайло Одінцов у книзі «Держава і церква 1917-1938 рр.» зазначає: «Партійні і радянські працівники, прагнучи прискорити процес „викорінення релігії“, вдавалися повсюдно до незаконних адміністративних заходів: закривали церкви, вилучали культове та інше майно, священиків заарештовували і не допускали їх на „свою“ територію, знімали дзвони і вилучали у віруючих ікони з будинків, залякуючи запровадженням на них спеціального податку»
У цій будівлі, що примикає до собору, знаходиться управління Турівської єпархії. У радянський час тут був і склад, і молочний завод, і управління НКВС з тюремними підвалами
Білорусь приєдналася до конфіскації церковного майна 1 березня 1922 року, для цього була створена спеціальна комісія, яку очолив Олександр Черв’яків, голова Ради народних комісарів УРСР (на той момент — уряд). У 1937 році на з’їзді КП(б)б його звинуватили в недостатню роботу по знищенню «ворогів народу», і в перерві з’їзду він застрелився в робочому кабінеті.
— В 1926 році з допомогою махінацій реєстрації православної громади в Мозирі анулювали, і наш храм перейшов у юрисдикцію «Живої церкви», — розповідає отець Георгій. — Найчастіше в «Живу церкву» входили священики, які втратили віру і діяли так, щоб відвернути людей від церкви і підірвати її авторитет. За спогадами, одного разу мозирський священик з числа «оновленців» закурив під час обряду хрещення. Звичайно, люди обурилися, на що він заявив: «Мовчіть, інакше всіх вас пересажаю».
Існувала відпрацьована схема, як закрити храм. Спочатку влада організовували трудящих, які самі «просили» закрити храм: заява від імені трудового колективу друкували в місцевих газетах. Після цього на засіданні місцевих рад приймалося рішення закрити церкву. Рішення відправляли в спеціальну комісію по відділенню церкви від держави. Після чого храм використовували під «господарсько-культурні» потреби — це міг бути склад, стайня, спортивний зал, пивний бар, спиртзавод, морг або в’язниця.
У 1935 році біля собору у Мозирі було знайдено тіло архієпископа Петра Авдашкевича, який очолював «обновленческую» церква.
— За офіційною версією, він вчинив самогубство. Але є підстави вважати, що цьому сприяли, — каже отець Георгій. — Відомо, що Петро Авдашкевич подавав прохання керівництва РПЦ, в якому каявся і заявляв про те, що хоче повернутися у справжню церкву. Після цього храм був закритий, до настання німців тут знаходилася в’язниця НКВС.
Ми знаходимося в центральній частині кафедрального собору. Саме тут, за словами отця Георгія, з 1937 по 1941 рік утримувалися ув’язнені зі всієї Поліської області.
— Спочатку під в’язницю обладнали нижні приміщення прилеглої до будівлі церкви, це колишній католицький монастир, зараз там знаходиться управління Турівської єпархії. А в 1930-х зверху були кабінети співробітників НКВС, де «особливі трійки» вели допити і виносили вироки, знизу були камери для ув’язнених, — говорить співрозмовник.
— У 1937 році стає в’язницею і храм. У центральному залі знаходилися камери загального змісту: приміщення було розбито на секції, на триярусних нарах лежали люди — по кілька чоловік на один лежак. На верхньому балконі, де зараз під час богослужінь знаходиться хор, стояла озброєна охорона, звідти було зручно спостерігати за тим, що відбувалося внизу.
Виходити в центр заборонялося, при порушенні охоронець стріляв без попередження. З верхнього храму був спуск у нижній. Там розташовувалися камери особливого змісту — свого роду карцер. Сюди люди містилися для покарання, а також для виконання вироків.
— Так храм, де стільки років відбувалася молитва, став місцем ув’язнення ні в чому не винних людей — і священнослужителів і мирян. Люди, які жили поруч з собором, згадували про страшні крики, доносилися ночами з підвалів собору, — говорить священнослужитель.
За даними, які наводить кандидат історичних наук Володимир Адамушко, з 1917 по 1953 рік в УРСР було репресовано понад 250 тисяч осіб, з них понад 35 тисяч були розстріляні, решту засудили до тривалих термінів ув’язнення або вислали.Собор святого Архангела Михаїла в Мозирі — одне з небагатьох місць в нашій країні, де зберігають пам’ять і кожен день шанують невинно засуджених і розстріляних білорусів.
У виданнях Турівської єпархії зазначається, що через в’язницю в мозирському храмі пройшло близько 5 тисяч чоловік, тут було винесено більше 2 тисяч смертних вироків. Практично все духовенство міста та району було репресовано. Справи репресованих в архівах управління КДБ по Гомельській області вивчав протоієрей Олександр Лапушанский.
— Можна сказати, що наш храм буквально стоїть на крові мучеників, без провини вбитих. Багато священиків пройшли через страждання. Кожен метр храму пов’язаний зі страшною історією. У підвалах знайдено дуже багато останків вбитих людей, — зазначав отець Олександр в інтерв’ю газеті «Звязда».
Через стіни цієї тюрми пройшов диякон Микола Шахно. Його справу можна називати типовим для тих часів.
Микола Шахно (крайній зліва на знімках) зі своєю сім’єю, 1933 рік Фото: «Відкритий список», з кримінальної справи Миколи Шахно (архів УКДБ Гомельської області)
Він народився в 1871 році в Петрикові в сім’ї священнослужителів. Закінчив парафіяльне училище, служив спочатку в П’ятницькій, а потім у Покровській цвинтарної церкви в Мозирі. У Миколи Івановича була сім’я — дружина і двоє дітей. У 1930 році їх розкуркулили, диякона затримали і вислали з Мозиря.
Через декілька років він зміг повернутися в місто. Працював візником на фабриці «Профінтерн» і як віруюча відвідував богослужіння в цвинтарної церкви, які проходили до 1938 року, поки його не заарештували.
При обшуку вилучили паспорт, профбилет та шість патронів до револьверу, який належав зятю — військовому інженеру. Звинувачення було стандартним: займався антирадянською агітацією, був членом контрреволюційної групи, організатором контрреволюційних зборищ, розповсюджував провокаційні чутки про війну і зміни влади.
У Мозирі служив святий єпископ Іоанн Пашин. У 1926 році був заарештований і згодом висланий. Однак на цьому переслідування не закінчилася: у 1932-му його засудили до каторжних робіт, у 1937-му розстріляли
Які «докази» стояли за цими звинуваченнями? Показання донощика, який заявив, що «в місті Мозир є церковна група, яка крім керівництва справами церкви, веде антирадянську, контрреволюційну агітацію серед населення, використовуючи релігійні забобони»:
— До складу цієї групи входять в основному колишні бандити і взагалі контрреволюційний елемент… Під їх керівництвом збирається народ у цвинтарній церкві, де вони ведуть антирадянські розмови: «Прийде час, коли духовенство почне жити як і раніше, а комуністи знесуть свої голови за руйнування церков. Все населення невдоволено радянською владою».
Нижня церква, яку НКВД використовував як карцер і місце виконання вироків
Показання проти Миколи Шахно дали й інші фігуранти справи:
— Влітку 1937 року Шахно говорив: «Дожили до того, що радянська влада церкви закриває, собор вже закритий і інші церкви будуть закривати. Ми надалі свою справу повинні продовжувати, незабаром дочекаємося зміни радянської влади. Тоді ми знову заживемо».
Ось ще цитата з показань одного з фігурантів справи:
— Коли Шахно повернувся із заслання, він говорив: «Хіба теперішні антихристи дадуть вільно зітхнути людині? Я думаю, почнеться війна і позбавить нас від усього цього. Чи нам самим треба братися за сокиру і почати звільнятися». Після закриття Мозирського собору Шахно говорив: «Прийде час, і ми звільнимося від радянського засилля, ми ще посадимо на палю тих, хто руйнував храми Божі».
У 1959 році Микола Шахно був реабілітований — Верховний суд УРСР ухвалив, що його вина і вина інших фігурантів «справи церковного» не доведена. Заява про реабілітацію подавала онука розстріляного диякона. Слідчий, який вів справу «за грубі порушення закону» був звільнений з органів держбезпеки.
В’язниця в кафедральному соборі проіснувала до моменту, коли в Мозир увійшли німці. За спогадами місцевих жителів, відступаючи, охоронці зачинили решти ув’язнених за великими дверима в церкві — вони там так і померли.
Під час Другої світової війни собор був знову відкритий і залишався чинним на весь період окупації. Після війни знову виникла загроза закриття, але в 1951 році була зареєстрована православна громада і храм вдалося відстояти.
Отець Георгій зазначає, що за спогадами місцевих жителів, які застали час сталінських репресій, ночами біля церкви постійно чувся гул вантажних машин — сюди звозили пісок. Для чого, стане відомо тільки на початку 1990-х, коли священнослужителі отримають доступ до нижньої частини церкви.
— Піском і посипали вапном тіла розстріляних людей, які лежали штабелями, — говорить священнослужитель. — До 1993 року відкритого доступу до цих підземеллях у церкви не було. Коли туди потрапили віруючі та священики, побачили жахливу картину: у підвалах було 15 тонн землі, майже до стелі, тут були останки людей і тонни сміття. Пісок використовували, щоб приховати сліди злочинів. Але як відомо, все таємне стає явним.
Найбільші поховання були виявлені в районі вівтаря. Спочатку було припущення, що останки належать ченцям-бернардинцам, які заснували тут монастир.
— Але одразу ж були виявлені радянські предмети: копійки, кулеметні стрічки, гільзи з-під гвинтівок і, нарешті, черепи з кульовими отворами, в тому числі і жіночі, говорять про вбивства, скоєних в радянський час, — каже отець Георгій.
Всі останки дбайливо зібрали і поклали в каплицю, яка знаходиться в крипті. Іконостас виконаний у вигляді кованої решітки, нагадуючи, що люди тут знаходилися в ув’язненні.
= Кожен понеділок тут проходить літургія при світлі свічок і лампад. Під час богослужіння по-особливому відчуваєш себе, адже на святому місці вбивали людей. Ми повинні про це знати і пам’ятати про невинно убієнних.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/78681/
