Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

17.01.2020 6:29 0

Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

Світлана Бабинська

Нещодавно Інститут східнохристиянських студій імені Андрея Шептицького отримав найвищу відзнаку Глави і Отця УГКЦ – Орден митрополита Андрея Шептицького. Варто відразу зазначити, що цьому закладу вже понад тридцять років, і це перша та єдина на сьогодні вища академічна інституція УГКЦ у Північній Америці. Тут здобули освіту багато священників і мирян, а три роки тому Інститут став частиною найбільшого канадського університету в Торонто. Одним словом, сьогодні це вже «вистояна» інституція з власною історією, традиціями і визнаними здобутками. Інститут народився із мрії та напрочуд витривалої наполегливості молодого богослова д-ра о. Андрія Чировського. Але коли він із кількома однодумцями вперше представили цю ідею поважним церковним особам, на них подивилися як на «шмаркачів, які щось собі видумують». Було це в Римі, у 1984-му. Якраз після похорону світлої пам’яті Патріарха Йосифа… Та все по порядку.

Заповіт Патріарха

Коли отець Андрій оповідає про смерть Йосифа Сліпого, мимоволі починає плакати. Патріарх багато значив для нього. Отець деякий час навчався в Римі під його проводом, Патріарх висвячував його на священника. «Ніколи не забуду, як я довідався про його смерть. Це було як кошмар. Я спав, як мені зателефонували і сказали: «Андрію, помер Блаженніший»», — розповідає о. Андрій. Під час похорону він був серед тих, хто ніс домовину Патріарха, не дозволивши нікому змінити його, хоча труна була страшенно важка — всередині вкрита свинцем, адже ховали Блаженнішого в крипті собору Святої Софії. Він каже, що мав відчуття, що мусить це зробити і витримати до кінця.

Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

Священник розказує, що буквально відчував, як осиротіла наша Церква. Там же, в Римі, разом із кількома друзями, нині добре знаними в УГКЦ особами, а тоді ще молодими студентами та докторантами Андрієм Онуферком, о. Петром Ґаладзою і Борисом Ґудзяком вирішили взятися за продовження справи Українського католицького університету. Адже Патріарх Йосиф мріяв зробити з нього твердиню науки, про що написав у своєму Заповіті. Для цього вони готові були навіть переїхати до Рима.

Рішуче налаштовані, вони пішли порозмовляти із впливовими священниками, які за життя Патріарха допомагали йому. Ця групка молодих людей представила свій проект, та їх не сприйняли серйозно і навіть посміялися. «Вони подивилися на нас, як на шмаркачів, які щось собі видумують. А ми ж були готові своє життя віддати», — згадує отець Андрій. Проте це не згасило його запалу, і він вирішив, що коли не отримав змоги розвивати ідею наукової інституції у Римі, то спробує робити це в Америці. Тому, починаючи 1985 року, почав опрацьовувати ідею створення богословського інституту: «Коли мені було всього 18 років, Патріарх Йосиф стукнув мене пальцем у груди й сказав, що я маю зробити докторат і маю викладати нашу богословську спадщину. А де я мав це робити? Треба було щось заснувати».

Наука в тиші монастиря

Йосиф Сліпий розбудовував церковні структури в діаспорі не лише для потреб розкиданої української еміграції. Він завжди пам’ятав про «край», який одного дня буде звільнений від окупантів, а Церква і суспільство потребуватимуть чималих ресурсів для відбудови і відродження. Не лише матеріальних, але й інтелектуальних. Нині о. Андрій говорить, що тоді вони навіть не мріяли про те, що за кілька років розлетиться Радянський Союз. Не знали, що діється в підпільній Церкві, скільки її ще є, і як довго вона ще витримає. Але треба було мати якусь богословську школу. Бодай мініатюрну. Тому вже у травні 1986 року офіційно постав Інститут митрополита Андрея Шептицького. Звісно, це потребувало величезних зусиль, зокрема, мудрості і дипломатії, щоб такий проект прийняло керівництво Catholic Theological Union в Чикаго, де на той момент працював о. Андрій. Отож він, порівняно дуже молодий викладач, попросив кожного свого старшого колегу-професора, які були римо-католиками, бути особливим ангелом-охоронцем цієї ідеї. Це допомогло – за Інститут проголосували одностайно.

Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

Чому саме «Шептицького»? «Виростаючи в діаспорі, — згадує о. Андрій. — для нас не було святішої людини, як Митрополит Андрей. А в Колегії Святої Софії в Римі це було ще яскравішим. І як Патріарх Йосиф стояв перед якимось рішенням, то часто крутив свою борідку і вголос казав: «Що би покійний Митропóлит зробив?». Я тоді зрозумів, що якщо я шаную Патріарха Йосифа, а він так шанує Митрополита Андрея, то і я мушу дуже шанувати Митрополита Андрея. Я подумав, що то буде для нас найкращий покровитель». За словами о. Чировського, в діаспорі було багато людей, єпископів, священників та вірних, для яких Йосиф Сліпий не був безперечним авторитетом, «але всі шанували Митрополита Андрея, тому що він уже був покійним. Ніхто з ним не мусів мати справи, він нікому не говорив «ні» (сміється).

Проект Інституту був затверджений Catholic Theological Union, а перші курси та лекції розпочались на базі монастиря Преображення Господнього в горах Північної Каліфорнії. Це англомовний монастир, який належить до Української Греко-Католицької Церкви. Його засновником був архимандрит д-р Боніфатій Луйкс, бельгієць, який брав участь у Другому Ватиканському Соборі саме як член Літургічної комісії. «Особливо мене вразила тиша, яка панувала навкруги монастиря, — згадує нині о. Андрій. — Та тиша не була відсутністю звуку, вона мала Присутність. Я відчув, що це добре місце для перших кроків в реалізації ідеї Інституту, бо тут можна створити зовсім інакше пережиття для людей — витягнути їх з модерного секуляризованого, матеріалізованого світу і перенести їх в “царство Боже”».

Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

Так почалось навчання. Викладали о. Андрій та о. Боніфатій (за кілька років до викладачів приєднались о. Петро Ґаладза і д-р Борис Ґудзяк). Вранці була Утреня, опісля Літургія, потім сніданок, виклади. Курс був розрахований на один місяць. Разом з отцем приїжджала його дружина Галя та двоє дітей. Студентами були люди з різних країн і континентів. Не тільки українці й не тільки греко-католики. В рамках такого «літнього семестру» були також екскурсії по різних храмах східної християнської традиції: грецької, російської, вірменської, коптської, асирійської, ефіопської та інших. Це були не просто екскурсії — у процесі відвідин зав’язувалися справжні братні відносини. А багато студентів ділилися, що пережиття в монастирі в Каліфорнії було їхнім першим досвідом перебування серед такої тиші, і це вплинуло на їхнє життя. Можна додати, що у 1997 році у літній школі брав участь сьогоднішній глава УГКЦ – Патріарх Святослав.

Школа у Каліфорнії протривала загалом 14 років, після чого, з певних причин, її ще на кілька років було перенесено до Канади, на базу студитського монастиря в Оранджвілі, неподалік Торонто. А до того часу вже вдалося було поставити на ноги повноцінні акредитовані (як Ватиканом, так і державою) сертифікатні програми, бакалаврату, магістерки, ліценціату та докторату зі східнохристиянської теології. Окрім цієї літньої школи, з 1996 року подібну програму вдалось започаткувати також в Україні, в студитському монастирі в Уневі.

Світло вкінці тунелю

Ще у 1981 році отець Андрій з дружиною потрапили в автомобільну аварію, в результаті якої він отримав важку травму хребта. Ця подія змінила все його життя, бо від тоді він і дня не прожив без болю. У 1989 році лікар порадив операцію, яка б мала зняти біль в шиї. З огляду на її складність, лікар рекомендував написати заповіт.

Заповіт отець написав, як також зробив оновлений проект багатолітнього й далекосяжного розвитку Інституту, який надіслав Митрополитові Максимові Германюку в Канаді. Ідея повноцінної богословської інституції потребувала організаційного розширення, різнобічної підтримки та серйозної бази для розвитку, яка б дозволила вийти за межі лише короткотермінових курсів чи кількох лекцій. Назагал, серед єпископату зацікавлення в Інституті не було. Якось один з владик на запитання о. Чировського щодо ідеї богословського Інституту сказав: «Знаєш, деякі священники мають псів, деякі – гольфа грають, деякі – люблять авта ремонтувати, а ти маєш свій інститут. Що то мене обходить?» Проте Митрополит Максим (сам науковець) цікавився такими речами, тож це подавало надію.

На цьому стратегічні плани не обмежувались. За пару кроків до операційного столу отець Андрій думав ще й про богословський науковий журнал. Лист у цій справі було надіслано до протоігумена оо. Редемтористів, які у 1950-1983 роках видавали в Канаді журнал «Логос». Пропозиція полягала у продовженні видання, тобто о. Андрій з іншими кваліфікованими людьми взяли б на себе всю працю, а ім’я залишилося б попереднє, що було б вигідно обом сторонам. Праця попередників не пішла б у забуття, а нове богословське видання не з’явилося б немов «з конопель», а навпаки, мало б свою історію. Протоігумен відгукнувся позитивно, але не всі отці-редемптористи були згідні. Тому видання журналу довірили Інститутові щойно в 1993-му році.

Відповіді на обидва листи прийшли якраз тоді, коли отець Андрій реєструвався в шпиталі. Щодо журналу лист був коротким: «З Богом, вперед». А Митрополит Максим написав: «Я дуже зацікавлений цим проектом і хотів би з Вами більше про це поговорити». Отець каже, що отримавши ці листи, він знав, що з операцією все буде в порядку. Бо обидва були позитивно налаштованими.

Проте під час операції о. Андрій Чировський пережив клінічну смерть. Зараз про це він говорить з усмішкою і жартує, що Ісуса чи когось іншого, на жаль, не бачив. Лікарі повернули його до життя. Та сталася інша проблема: приблизно через 45 хвилин після закінчення операції його мали перевезти у відділення інтенсивної терапії. Перекладаючи з каталки на ліжко, йому зрушили спину. Це назавжди погіршило стан здоров’я: з того часу, за його словами, біль перейшов з одного місця на ціле тіло, тому бувають дні, коли болить усе на раз.

Слабкість після операції була важким ударом. «Діти тоді були маленькими – син Олесь мав неповні два роки, а донька Софійка — шість. Як усі діти, вони хотіли бавитися, вилазили на тата. А я не міг бути таким татом, яким я хотів бути», — згадує о. Андрій.

Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

Від літніх курсів до академічної інституції

Суттєво розрадила важку ситуацію телефонна розмова з митрополитом Максимом, який запросив отця приїхати до Оттави. Митрополит звернув увагу на університет Святого Павла, куди отці редемптористи, василіани і деякі українські єпископи відправляли на навчання своїх студентів. На додаток, саме в Оттаві в 1981 році відкрили українську міжєпархіяльну семінарію Святого Духа. Тож присутність там інституції, яка могла б забезпечити основу для поглибленого вивчення східно-християнської традиції і історії східного християнства була б позитивним фактором, говорив митрополит. Отець Андрій радо погодився поїхати, бо якраз улітку туди збирався.Але ситуація вимагала їхати чимскоріш, бо на березень вже були заплановані сходини українських єпископів цілої Канади, на яких рішення стосовно перенесення Інституту могло бути погоджене всіма єрархами УГКЦ в цій країні, а це таки була б серйозна підтримка!

Можна собі уявити, як здивувався лікар, коли чоловік, якого вони не так давно рятували від смерті, замість того, щоб їхати до батьків у Флориду і гріти кістки, зібрався до замерзлої Оттави. Слів він не добирав: «Ти що здурів? Ти що не знаєш, що в Оттаві зима гірша, ніж в Чикаго? Набагато гірша!» Відповідь отця нагадувала радше відповідь офіцера, якого відправляють у зону бойових дій: «Ви не розумієте, я мушу їхати. То є справа церковна, а я священник». Лікар змушений був згодитися, тільки попередив, що отець не може піднімати вагу більшу, ніж один фунт (третина кілограма).

Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

Коли отець згадує про ті події, дзвонить телефон: «О, якраз моя Галя телефонує», — говорить з глибокою теплотою в голосі і додає: «Знаєте, ми з нею разом несемо моє священиче служіння». «Несемо», у випадку дружини отця пані Галі часто мало буквальне значення. Як це сталось у ситуації, коли вони обоє мусіли летіти до Оттави. Подружжя лишило на бабцю дітей, пані Галя взяла в руки валізи, гроші на дорогу, які успадкувала по смерті тата, і вирушила з чоловіком до Канади.

Зустріч з деканом богословського факультету університету Павла в Отттаві о. д-ром Ашілем Пільманом пройшла успішно, про що отець Андрій разом з ректором семінарії о. Йосифом Андріїшиним надіслав факсом (тоді ще не було електронної пошти) звіт митрополиту Максиму. Зі свого боку, владика не забарився з відповіддю:«Добре, я хочу про це більше поговорити. Приїдьте за тиждень до мене у Вінніпег».

Звісно, лікар не був у захваті, коли отець знову навідався до нього. І він сказав, що дасть свою згоду на поїздку лише у випадку, коли о. Андрій покаже йому квиток до Флориди на відпочинок. Квиток у теплі краї таки довелось купляти. Та на зустрічі митрополит Максим сказав, що за тиждень будуть сходини владик в Едмонтоні, і проект Інституту мусить бути представлений там.

Якщо у Вінніпезі холодно, то в Едмонтоні дуже-дуже холодно. Тому цього разу о. Андрій вирішив до лікаря навіть не йти, щоб зайвий раз не дратувати його. Квитком до Флориди скористався брат — в ті часи аеропорти не мали такого жорсткого контролю, як тепер. Цього разу дружина лише допомогла сісти на літак, а зустрів отця у Едмонтоні і допоміг з валізами добрий знайомий, активний церковний діяч, катехит – професор Григор Порохівник.

Отож нарешті отець Андрій представляв владикам проект перенесення Інституту до Оттави і розповідав про позитивну зустріч з деканом. Здавалося б, довга дорога доходила до свого успішного завершення. Але серед присутніх владик був каноніст, владика Єронім Химій, який зауважив, що без детальної письмової пропозиції самого проекту замало. Цього було недостатньо для того, щоб питання могло бути винесене на голосування. Заскочений отець Андрій запевнив, що швидко знайде спосіб підготувати такий документ і повернеться.

На вулиці вже чекав пан Григір. Двигун у його авті весь час працював, тому що там може бути так зимно, що якщо його вимкнути, є шанс пізніше вже не запустити. «Ви маєте українську друкарську машинку?», — перше, що запитав о. Андрій, сідаючи до машини. «Десь у пивниці була», — відповів той. — «Чимскорше їдемо!»

Вони хутко повертаються додому, пан Григір шукає машинку, кличе на допомогу жінку. Врешті знаходять. Далі всі шукають папір і кальку – кожен єпископ має отримати копію. Отець молиться, щоб в друкарці не затиналися букви. Якось надрукував і каже: «Женімо назад». Коли о. Чировський увійшов до єпископської резиденції, зустріч була майже завершена, учасники сходин обговорювали вже останній пункт нарад. «Я приніс ту пропозицію, що владика вимагав», — звернув на себе увагу о. Андрій. І, мабуть, його відчайдушність таки справляла враження, бо владика Єронім подивишись лише сказав: «You’re a determined SOB». То приблизно означає «Ти – завзятий сучий син». Рішення було прийняте одноголосно.

Вслід за мрією: як постав Інститут Шептицького

Інститут східнохристиянських студій ім. Митроплита Андрея Шептицького почав свою роботу при богословському факультеті Університету святого Павла у вересні 1990 року. У 2017 році Інститут було перенесено до Торонто і він став частиною Коледжу Святого Михаїла, що входить до складу Університету Торонто.

І хоч отець Андрій Чировський минулого року відійшов від справ Інституту через чергове погіршення стану здоров’я та зосередив свою увагу на парафії УГКЦ в Арізоні, мрія не залишилась нереалізованою. Нині Інститут очолює о. д-р. Петро Ґаладза. Інститут залишається однією з найважливіших богословських інституцій не лише у Північній Америці, але й для цілої Української Греко-Католицької Церкви.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/78519/

Следующая новость
Предыдущая новость

Посуда Berghoff – качество, удобство, стиль Быстрые кредиты онлайн Лучшие игровые аппараты 2017: побеждай онлайн! Строительные люльки ZLP – 630 с полной комплекцией Подари себе счастье

Публикации