Владика Кеннет Новаківський: «Я став єпископом, щоб служити Церкві там, де мене найбільше потребують»

04.02.2020 16:48 0

Владика Кеннет Новаківський: «Я став єпископом, щоб служити Церкві там, де мене найбільше потребують»

Розмовляли Христина Кутнів, Оксана Войтко

Департамент інформації УГКЦ, 04 лютого 2020

Новопризначений єпископ Лондонської єпархії Пресвятої Родини Кеннет Новаківський в ексклюзивній розмові ділиться з нами своїми першими враження від нового призначення.

Розмовляємо з владикою про духовенство і мирян нашої Церкви, про перші кроки у Лондоні, сучасних єпископів, майбутнє Церкви, а також про його духовних наставників у житті та любов до еспресо. Сам владика Кеннет є вихідцем із родини канадських українців.

«Свого часу я став священником і єпископом, щоб служити Церкві там, де вона мене потребує», – такою думкою починає з нами розмову лондонський єпарх.

«Я є канадським священнослужителем, проте мій шлях священника розпочався саме в Україні. Практично одразу після свячень мене запросили до служіння в курії Львівської архиєпархії. У той час із заслання повернувся світлої пам’яті Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Загалом в Україні я служив 10 років. У 2001 році я повернувся до Канади, де став ректором Української католицької семінарії Святого Духа в Оттаві і здійснював це служіння до 2007 року, аж поки не став єпископом. Планував після Оттави повернутися до Саскатунської єпархії (для якої мене було свячено) і продовжити там служіння, аж раптом нунцій з Канади зателефонував мені і повідомив про моє призначення стати третім єпархом Нью-Вестмінстера для українських католиків у Британській Колумбії та Юконі. Для мене це було дуже несподівано, я ще навіть не встиг розпакувати свої речі (сміється), а потрібно було знову збиратися в дорогу. До того ж, я зовсім не знав Британської Колумбії. Відтоді і до сьогодні я служив для них 13 років. Щиро полюбив своїх душпастирів і вірних. Чимало осіб я сам запросив на служіння до єпархії. Дуже важко тепер сказати їм “до побачення”», – ділиться з нами єпископ.

- Преосвященний владико, якими були ваші перші думки і враження, коли ви дізналися про нове призначення?

- Мені зателефонував Блаженніший Святослав і повідомив про нове призначення стати єпископом Лондонської єпархії Пресвятої родини. Я погодився, бо готовий завжди служити там, де Церква мене потребує. Прийняття цього служіння відбулося не через послух, мовляв, я мушу це прийняти. Ні, я щасливий і чекаю мого лету до Лондону.

У Британії я буду через кілька днів. Планую ознайомитися із ситуацією, яка є в єпархії, щоб зрозуміти, що є необхідним для подальшого служіння. Моя інтронізація відбудеться 7 квітня, тобто на Благовіщення. Нещодавно мав можливість розмовляти з владикою Глібом Лончиною. Відчуваю, що маю підтримку свого попередника. Радію з присутності у Лондоні о. Миколи Макіївського, Апостольського адміністратора, на підтримку якого дуже розраховую. У листі до духовенства і вірних моєї майбутньої єпархії я написав, що вперше побував у Лондоні 16-літнім юнаком, прожив там два місяці і відтоді дуже полюбив це місто. Звичайно, що тоді я ще не думав, що буду священником, а тим більше – єпископом. Чимало разів я був у нашому катедральному храмі, але жодного разу не був у іншій парафії.

- Якими будуть ваші перші кроки на новому етапі служіння?

- Першим кроком буду старатися відвідати парафії, щоб побачити і почути, як і чим вони там живуть, які мають здобутки чи труднощі. Я буду цікавитися їхнім життям. Так і в житті є: якщо хтось переїжджає жити до нового будинку, то спершу мусить ознайомитися, скільки є кімнат, де є кухня, спальня, гараж, аж тоді може планувати якісь зміни. З певністю можу сказати, що спершу буду старатися відвідати пороги всіх парафій нашої єпархії. Я ще не знаю, скільки священників і вірних налічує єпархія, які виклики на мене там чекають. З квітня буду компетентний у цьому питанні. Зараз я точно знаю, що там, як і будь-де, буде багато роботи. Прошу всіх про молитву за мене.

Хотів би також додати, що дуже задоволений, що апостольським адміністратором Нью-Вестмінстерської єпархії Святіший Отець призначив преосвященного владику Давида Мотюка, єпарха Едмонтонського в Канаді. Духовенство в нас є дуже добрим. Також, серед нас є отці Чину святого Василія Великого і сестри служебниці Непорочної Діви Марії. Цікаво вийшло з моїми адресами: стара – Нью-Вестмінстер, а нова - Вестмінстер (сміється).

-Владико, ви маєте великий досвід служіння у різноманітних ініціативах Церкви. Що саме з цього плануєте застосувати в Лондонській єпархії? Чого ви за весь час навчилися найкраще?

-Я навчився, що передусім потрібно оцінити середовище, де я є, і слухати те, що говорять інші, і використовувати це для добра. Необхідно усвідомлювати свою працю. Я ще не був в єпархії, тому не можу говорити про якісь конкретні зміни. Ісус Христос, коли покликав за собою апостолів, то спершу сказав: «Ходіть за Мною і подивіться, як все виглядає». Він їх спершу навчав. Так і я мушу йти та подивитися, куди Ісус мене запрошує сьогодні.

-Зараз у нашій Церкві бачимо чимало змін. На горизонті з’являються нові єпископи. На вашу думку, яким має бути сучасний єпископ?

-Сучасний єпископ є тим, хто закликає людей. Він робить це за прикладом Ісуса Христа, який свого часу покликав 12 апостолів. Насамперед єпископ має бути братом Ісуса. Він сам мусить добре пізнати і знати Його. Сучасний єпископ любить свою Церкву. У нашій Церкві ми мали досвід, коли наші підпільні єпископи та священники не були багатими, нічого не мали, але любили Церкву, вірних, вони вірили в Бога і у воскресіння Церкви. Такі риси є необхідними як сучасному єпископу, так і тому, що жив століття тому. Кожен архиєрей має свої дари і таланти: хтось знає добре богослов’я, хтось є добрим менеджером чи управлінцем, а хтось є добрим бухгалтером, – усе це дар для нашої Церкви. Я зрозумів, що наша Церква є глобальною, коли очолював робочу групу стратегії «Жива парафія». Я усвідомив, що ми не є самотніми. Ми маємо Синод Єпископів УГКЦ, співбратів у єпископстві. У такий спосіб доповнюємо один одного. Ми знаємо, що Блаженніший Святослав завжди готовий нам допомагати і є добрим прикладом для нас як Глава і Батько нашої Церкви. Вважаю першим і найважливішим завданням єпископа – любити Церкву.

-Яким ви бачите майбутнє нашої Церкви? Який би ви хотіли зробити внесок у це майбутнє?

-Ми завжди знаємо майбутнє нашої Церкви — це Царство Небесне. Вічне життя у майбутньому є метою нашої віри та життя. Якщо ми не маємо на меті цього осягнути, у такому разі ми не є Церквою. Що я можу внести у майбутнє? Стараюся бути добрим сином своєї Української Греко-Католицької Церкви. Намагатимуся користати з Божої ласки на посаді єпарха у Лондоні. Я дуже добре розумію, що просто Кеннет Новаківській не може очолювати єпархію. Тільки з ласкою Божою владика Кеннет може багато зробити, якщо він прийме цю ласку. Кожен з нас: єпископ, священик, монахиня, мирянин — має можливість мати необхідну Божу ласку, щоб робити великі справи для Церкви і для українського народу.

- У контексті викликів і стратегій важливо розуміти, як кожна людина особисто бачить майбутнє Церкви?

- Стратегія'2020 чи майбутня стратегія'2030 мають ту саму мету, що й перші християни: проповідувати Добру Новину: Бог тебе любить. Він помер і воскрес для тебе й заради тебе. Він любить усіх грішних людей. Ми мусимо знати, що маємо місце в Церкві. Будь-яка наша стратегія є тією, яку дав нам Ісус Христос — іти і проповідувати Добру Новину. Спосіб, як ми це будемо робити, щороку змінюємо. Тепер користаємо з різних медіа, яких не було 30-100 років тому. Зараз ми використовуємо елемент лідерства у сучасному світі. Проте наш меседж той самий — Добра Новина.

Коли я перестаю говорити про Добру Новину, а починаю більше уваги приділяти іншим речам, то забуваю, що Христос просив нас іти й проповідувати її по всьому світу, хрестити всі народи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

-Хто є вашим духовним наставником, порадником і прикладом для наслідування?

-У мене є кілька духовних авторитетів, які вплинули на мою формацію. У квітні 1990 року, як молодий священник, я вперше приїхав в Україну на запрошення світлої пам’яті Мирослава-Івана Любачівського, щоб відсвяткувати перший Великдень у вільній Церкві після довгого періоду підпілля. Я супроводжував групу журналістів як духівник. У перший день мене запитали: «Отче Кеннете, ви є українцем у третьому поколінні, ваша родина емігрувала до Канади у 1980 році. Як ви почуваєтеся в Україні?» Я відповів, що почуваюся як вдома. Маю відчуття, що хоч я цього дому ніколи не бачив, але завжди чув про нього. Так, мій дім зараз не багатий. Я є сином Канади, де жив у гарних і безпечних умовах. Але це мій рідний дім. Цим я завдячую своїй родині, яка перша навчила мене любити Канаду, але водночас прищепила мені пам’ять про своє коріння і любов до України. Мої рідні також уперше привели до нашої Української Греко-Католицької Церкви. Родина мені показала важливість молитви. Це був мій перший фундамент.

Другий фундамент — це віряни мого віку. Я не відчував самотності у своєму ходінню до церкви. Для мене була важливою їхня присутність у молодому віці, щоб не відчувати страху ходити до храму.

Третій — отець Ярослав Дибка, редемпторист, перший ректор семінарії у Торонто. Він навчив мене неформальної молитви, навчив, що навчання у семінарії є можливістю замислитися над тим, куди йти далі. Я назавжди собі запам’ятав його науку, що бути священником — це одне з найкращих покликань у світі. Ти не отримаєш задоволення лише тоді, коли стаєш священником без покликання. Під час навчання в семінарії отець Ярослав вчив нас щодня питати себе: «Ісусе, куди я маю йти з Тобою: до свячень чи в інший бік?» Він вчив нас бути готовим до будь-якої відповіді.

Великим авторитетом для мене під час навчання в Римі був Блаженніший Любомир Гузар. Він був моїм духівником, котрий готував мене до ієрейських свячень. Блаженніший давав мені реколекції за межами Риму. Я його попросив, щоб мої реколекції були дуже строгими. У той час я полюбляв каву еспресо. На реколекціях я зробив собі постанову: не пити кави. У передостанній день реколекцій мусів піти до кімнати, де робили каву, бо там перебував Блаженніший Любомир, щоб з'ясувати технічні моменти наших реколекцій. У той час одна із сестер-монахинь принесла на таці еспресо і запропонувала мені. Така спокуса охопила (сміється). Блаженніший подивився на мене і каже англійською, щоб вона не зрозуміла: “Ну брате, бери ту каву. Подивись, як сестра хоче тобі послужити. Ти образиш її важко, якщо відмовиш. Пий ту каву за її здоров’я. Пам’ятай, брате, що в житті не завжди будуть люди, які захочуть тобі служити. Подякуй Богу за все, що люди тобі дають. Бо це ласка Божа пити еспресо, пий, пий”.

Я до сьогодні пам’ятаю, як смакував ту каву. Це була справжня ласка Божа. Блаженніший Любомир мене навчив цією історією бути вдячним за те, що тобі дають Бог і люди.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/78783/

Следующая новость
Предыдущая новость

Как не ошибиться, приобретая межкомнатные двери? Играть на лучшие игральных слотах на сайте игрового клуба Cyberpunc Благотворительный фонд Андрея Доценко Онлайн кредиты на любые нужды украинцев Крымская епархия УПЦ подготовила фотовыставку о патриархах РПЦ

Публикации