Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів

03.05.2020 17:08 0

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів

Віктор Заславський

Всі світлини з відкритих інтернет-джерел

Майже в усіх підручниках з історії України є знаменита картина «Бій Максима Кривоноса з Єремією Вишневецьким», де відважний козак у червоному жупані рубає шаблею закутого у броню пана, а той ще й щитом прикривається. На честь Кривоноса названі вулиці у багатьох містах, з його іменем пов’язано купа краєзнавчих легенд та туристичних байок – а ось князь Єремія в українській історіографії став ледь не головним злодієм та винуватцем бід України.

картина «Бій Максима Кривоноса з Єремією Вишневецьким»

Що ж, з усіх хто протистояв Хмельницькому на полі битви, він був найбільш здібним та найбільш вдалим. То ж, нема нічого дивного в тому що польський національний міф зробив його ледь не святим (згадати хоча б «Вогнем і мечем» Сенкевича), натомість українські міфотворці, трудівники пера і пензля (Костомаров, Нечуй-Левицький, Старицький, Самокіш) змальовували образ князя у найтемніших тонах – зрадник православ'я, кат власного народу…

Читайте також: Ярема Вишневецький — ворог православ’я чи православний меценат

Довгий час лише краєзнавці Лубенщини (в Лубнах на Полтавщині Вишневецький мав свою резиденцію) наважувались знаходити позитивні риси у житті та діяльності цього непересічного історичного діяча. У наші дні знищення цензури та втихомирення емоцій дозволили оцінювати постать Вишневецького більш об’єктивно – що і почали робити і публіцисти (як Рудницький), і дослідники (як Яковенко). І як то часто буває в історії, під прискіпливим та неупередженим поглядом все виявляється значно складніше, ніж можна було собі уявити.

Непростий батьківський спадок

Королі чи князі (а у наші часи – діти президентів, олігархів чи просто багатіїв) з самого народження несуть на собі не лише солодкий тягар батьківського багатства, а ще й купу батьківських боргів та обов’язків, які вони собі не обирали. Так було і з князем Єремією. Його далекий предок Дмитро Вишневецький був знаменитий своїми пригодами (зараз дехто взагалі вважає його засновником першої Січі), а дядько Олександр отримав у 1590 році королівський привілеї на володіння усіма землями на схід від Дніпра. Величезні території, незаселені, з родючими землями та войовничими сусідами – московитами на Півночі і татарами на Півдні. А ще – неспокійним населенням – адже сюди тікали «на уходи» покозачені селяни, а одружені запорожці влаштовували зимівники. Край небезпек та можливостей, який за наявності ресурсів та кмітливості можна було розбудувати в цілу державу – що князь і почав робити: засновувати міста, укріплювати фортеці та заохочувати селян перебиратись на Задніпров’я.

Після смерті Олександра його задніпровські володіння переходять до його брата Михайла. Михайло жив переважно у своєму головному маєтку у Вишнівці на Волині та ходив у походи у Молдавію, а задніпровськими його землями керували «православні пани» — такі, як князь Семен Лико, заслужений господар і воїн, який «від Москви і татар захистив Україну», як писали про нього у літописах. Замки укріплювались, міста зростали і край поступово розквітав. Стараннями князя і його намісників виникли Густинський чоловічій і Ладинський жіночий монастирі, яким князь дарує землі і надає привілеї.

Водночас, Михайло Вишневецький воює з Москвою і приєднує до своїх володінь кілька російських міст, інколи захоплює землі сусідів-магнатів, а ще – бере участь у походах до Молдавії аби підтримати лояльних до Речі Посполитої місцевих господарів з роду Могил. Власне, з Могил походила і дружина князя, Раїна. І саме у Молдавії у 1615 році князь Михайло несподівано помирає. У літописах пишуть, що отруїв його православний монах під час Причастя, а підкупили його невідомі вороги князя.

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Раїна Могила-Вишневецька

Після Михайла Вишневецького залишилися вдова Раїна з двома маленькими дітьми, Анною та Єремією, великими земельними володіннями та безкінечними судовими справами. Сусіди князя, на чиї маєтки він нападав і чиїх селян переманював у свої лівобережні володіння, давно вже гострили зуби на нього. Та й королю не подобалось, коли Михайло Вишневецький самочинно влаштовував походи у Молдавію. Тепер за усі гріхи покійного чоловіка його вдова отримала вирок – баніцію (вигнання). Раїна перебирається у Лубни, до задніпровської держави Вишневецьких, і там живе решту свого життя. Ревна православна, вона наближує до себе найбільш радикальних та фанатичних православних церковників – Івана Вишенського та Ісаю Копинського (останнього вона навіть призначила намісником усіх храмів у своїх володіннях). Незадовго до смерті у 1619 році вдова фундує монастир у селищі Мгар. У фундаційній грамоті збереглись такі слова: «хто цю фундацію порушить чи відбере або на старожитну благочестиву віру наступатиме – на тому клятва святих отців і той розсудитися зі мною має перед маєстатом Божим». Ці слова дали багатьом пропагандистам, письменникам та історикам привід казати, що княгиня на смертному одрі взяла в сина Єремії присягу, що він не залишить православну віру. Про материнську присягу згадуватимуть і православні сучасники князя. Як бачимо, насправді мова йшла про інші речі, та й у будь-якому разі на момент смерті матері самому Єремії було лише шість років, то ж навіть якщо з нього і брали якусь присягу, то навряд чи він розумів, чи пам’ятав про йшла мова.

Ним і сестрою, а також їхніми маєтками опікувався родич – Константин Вишневецький. Він віддав Ярему на навчання до єзуїтської школи у Львові, а потім відправив до Європи. Відомо, що молодий князь вивчав фортифікацію в Нідерландах. Чи то під впливом єзуїтів, чи то під враженням долі батька юнак переходить на латинське католицтво і додому вертається вже у новій вірі.

Церковні чвари

Ісайя Копинський та Іван Вишенський (останній помер ще у 1620-х роках) були не просто ревними та впливовими православними – вони були прихильниками фанатично-ортодоксального курсу руського-українського православ’я. Ідеалом для них були Афон і Москва – недарма Вишенський ставив московську церкву у приклад, а Копинський неодноразово просив царя «захистити права православного населення» на теренах Речі Посполитої, іменував себе царським рабом і натякав, що буде щасливий бути митрополитом під началом Московського патріарха. В них були опоненти, які вважали, що українське православ’я має черпати з джерел західної науки, розвивати шкільництво та друкарство у модерному дусі та досягнути примирення з уніатами. Серед таких був старий митрополит Йов Борецький, старий лаврський архимандрит Єлисей Плетенецький та їхній протеже Петро Могила з прибічниками, а ще Вітебський та Полоцький єпископ Мелетій Смотрицький. При чому, Могила робив ставку на шляхту та освічених міщан, а Копинський – на козаків, які не дуже розбиралися у богословських питаннях, зате були падкими на популістські тези на кшталт «порятунку Православ'я». Саме втручання Копинського зіпсувало плани Могили та Смотрицького щодо примирення з Унійною Церквою у 1620-х роках (після чого Смотрицький втік з Києва та перейшов на унію) та ледь не знищило виплекану Могилою латинську школу.

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Митрополит Петро Могила

І ось, невдовзі перед поверненням князя Єремії, українську Православну Церкву спіткав справжній політичний заколот. Спочатку після смерті Борецького Копинський став новим митрополитом і заповзявся згортати усі «єретичні» заходи Могили – від перемовин з уніатами до латинської школи. Сподвижник Могили Сильвестр Косів потім згадував, що у ті дні вони, причастившись зранку, чекали, коли «ними почнуть начиняти шлунки дніпровських осетрів». Потім Петро Могила, скориставшись смертю старого короля Сигізмунда ІІІ та прихильністю до православ’я його наступника Владислава IV, провертає хитру інтригу: спочатку домовляється про повернення Православній Церкві, «нез’єдиненій з Римом», офіційний статус і права, а потім узгоджує переобрання церковної єрархії. Сам він стає митрополитом, а на єпископські посади проштовхує своїх однодумців.

Після повернення Православній Церкві офіційного статусу Могила був героєм, і ніхто не хотів йому дорікати за таку хитрість. Ісайя Копинський, якому Петро Могила залишив Михайлівський монастир, опинився у меншості, проте визнавати поразку не збирався. Він судився з конкурентом, підбурював проти нього вірян, аж поки новий митрополит не вигнав його з Києва. Вигнанець відправився у задніпровські монастирі, головування над якими йому передала володарка Лівобережжя покійна Раїна Могилянка. Складнощів додавало, що Раїна була сестрою Петра Могили, і князь Єремія, який вертався у свої володіння, був племінником Київського митрополита, головного ворога Копинського. До того ж, Копинський мріяв, що зможе впливати на молодого князя, зробивши з нього нового «начальника православ’я», багатого та слухняного. Проте Єремія Вишневецький повернувся додому католиком. До того ж, він був самостійним у судженнях і мав сильну волю. Владика Ісайя намагався вплинути на молодого князя, написав йому емоційне послання, при чому, використав свою улюблену аргументацію — «Єрусалим головніший від Риму, бо в Єрусалимі Христос був, а в Римі ні». Переконати не вдалося. Отже, бунтівного церковника спіткали одночасно дві невдачі, і решту життя він збирався мститися тим, кого вважав головними ворогами: Петру Могилі та Яремі Вишневецькому.

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Єремія Вишневецький

Популіст проти господаря

Низложений митрополит почав налаштовувати козаків проти новоприбулого князя, і коли у 1632 році почалась війна з Москвою і Вишневецький долучився до бойових дій, козаки які служили під його проводом, відверто саботували княжі накази. Щоправда, Єремія таки здобув кілька перемог у другорядних сутичках, і як для першого військового досвіду, це був блискучий успіх. Князя вихваляли при кожній нагоді, а сам він вирішив для себе бути з козаками максимально обережним.

Але війни війнами, а молодого князя (у 1632 році йому виповнилось 20 років) більш за все цікавили справи мирні, господарчі. Вишневецький будував фортеці, домагався для міст Магдебурзького права, запроваджував цехову систему, звільняв новоприбулих селян від податків на десять чи двадцять років, сприяв розвитку торгівлі. Задніпровська держава Вишневецьких мала десятки міст (серед них, наприклад, 20 були укріплені) та численні села, повинності та податки були відносно м’якими, при чому, князь пильнував, щоб його намісники не накладали нових повинностей. Більш того, на відміну від інших магнатів які передавали усі господарські справи орендарям і намісникам, Єремія піклувався про свої володіння сам, все більше буваючи на Лівобережжі і все менше – у родовому замку у Вишнівці на Волині. За спогадами сучасників, він не знав «ані Бахуса, ані Венери» і жив дуже скромно. Для своїх католицьких підданих він збудував у Лубнах, столиці задніпровських володінь, бернардинський монастир і костел св. Михаїла, і, дивлячись по усьому, це були єдині католицькі святині, зведені князем-католиком на Лівобережжі. Водночас він продовжував підтримувати Мгарський, Густинський і Ладинський монастирі, допомагав фундувати нові церкви, а також заохочував міщан засновувати церковні братства. Збереглись документи про участь князя у заснуванні православних парафій – наприклад, у містечку Срібне.

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Лубни. Літографія за рисунком М. Арандаренка 1850 р.

У 1637 році Вишневецький поїхав свататись до магнатської доньки Грізельди Замойської – і одразу на Задніпров’ї відбулися два козацькі повстання під проводом Павлюка і Остряниці. В обох виступах важливу роль зіграли монахи Мгарського та Густинського монастирів, які вели пропаганду серед козаків та постачали їм порох. Звісно, за всім цим стояв Ісая Копинський, беззаперечний авторитет для козаків. Перше повстання розгромив польний гетьман Потоцький, а до придушення другого долучився і сам князь, повернувшись на Лівобережжя. Спустошення були страшними, і більше за усіх постраждали бернардини – їх козаки порубали вщент, а монастир і костел зруйнували. Участь православних монахів у повстаннях була очевидною, проте жодних репресій проти них князь не запровадив (сказав лише «живіть з моєї ласки»), і навіть самого Копинського не чіпав.

Проте Копинський, напевно, не вірив у княжу шляхетність і влаштувати масовий вихід монахів до Московії, розповівши монахам, що Петро Могила збирається перевести усю православну Русь у латинство. Красномовний церковник окремо уточнював, що київські монастирі збираються передати єзуїтам та бернардинам. Монахи і монашки почали збиратися у дорогу, проте князь дізнався про плани Копинського та спробував зупинити його. Заборонити ченцям змінити місце проживання він не міг, але мгарського ігумена він відправив до Києва, де той переконався на власні очі, що Петро Могила стоїть у православ’ї міцно, а потім переповів все своїм монахам. Мгар до акції Копинського не долучився – зате інші монахи таки повірили Копинському і вийшли до Московії, де їх розмістили у спустошених монастирях у провінції. Самого ж Копинського князь перехопив та відправив до Петра Могили. Митрополит поселив старого супротивника у Лаврі під пильним наглядом, де він і помер від старості. Спустілий Густинський монастир Вишневецький хотів передати бернардинам (їхню обитель козаки зруйнували), проте Могила попросив залишити Густиню православним – і князь з митрополитом разом відродили православний монастир.

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Густиня - один з трьох православних монастирів, що ними опікувався князь

Життя на Задніпров’ї налагодилося. Вишневецький влаштував собі пишне весілля у Львові, розбудував палац (пані Грізельда не звикла до спартанських умов) і остаточно перебрався у Лубни. Край поступово відроджувався після війн, татарські напади успішно відбивались княжими залогами, а інколи Ярема сам водив у походи на ординців свої загони разом з реєстровими козаками. У 1646 році коли татари пішли у похід на московські землі, він перетнув московський кордон, розбив орду та визволив полонених. Водночас, він, як і усі магнати свого часу, сварився з сусідами-магнатами, відбиваючи в них села та містечка, та вів судові справи і загалом, правив своїми землями немов самостійним королівством, насолоджуючись власною вдачею та прихильністю народу. Один з шведських дипломатів згадує, що задніпровський князь «є великим патріотом вітчизни, тому його любить не тільки народ, особливо козаки, але також і шляхта».

Проте настав 1648 рік.

Евакуація і помста

Про плани запорожців виступити у союзі з татарами Вишневецький довідався відносно швидко і відправився попередити про небезпеку королівські загони, що стояли неподалік Жовтих Вод. У дорозі йому приходять звістки про перемогу козаків під Жовтими Водами – і князь йде на з’єднання з коронними гетьманами Потоцьким і Калиновським. Знову звістки – про поразку і полон обох гетьманів. Вишневецький поспішно вертається у Лубни. Його задніпровська держава опинилася у самому епіцентрі бунту, а з досвіду минулих років, він чудово знав як швидко розносяться вістки і як легко народ береться за вили, коли з’являється нагода пограбувати. Не стали для нього сюрпризом і православні священики, які відкрито агітували народ повставати проти князя. Вишневецький збирає родини шляхтичів, ксьондзів, євреїв – загалом, усіх бажаючих – і разом з своїм військом пробирається з ними на північний захід, у краї яких повстання не охопило. По дорозі князь, попереджаючи усіх про небезпеку, намовляв усіх збройних чоловіків іти у його військо, а мирних жителів – відходити під його захистом у безпечніші райони.

У Лубни князь більше не повернувся. Невдовзі після його відходу місто було взяте бунтівниками, замок і бернардинський монастир зруйновано, а усіх хто не встиг втекти – вбито. Постраждали від грабіжників і Мгарський та Густинський монастирів, при чому у Густині було побито ченців. Ось така вийшла іронія долі – ченці агітували народ проти Вишневецького, свого покровителя, і коли бунт таки спалахнув – кривава хвиля їх не оминула. Тим часом Вишневецький, відправивши євреїв та шляхетські родини у Литву, почав з боями пробиватись через охоплений повстанням край щоб з’єднатися з іншими військами Речі Посполитої. Всюди, де міг, він відбивав захоплені козаками міста та виводив звідти шляхетські родини та усіх, хто не волів приєднуватись до бунту. Полонених повстанців князівські люди карали за тодішніми звичаями – катували та страчували. Ці каральні заходи дали підставу історикам-народникам вважати «кривавого Ярему» катом і садистом, але він діяв у правовому полі військового часу, та й навряд чи його дії були більш жорстокими, ніж козацькі погроми. Кілька разів Вишневецький зустрічався у бою з передовими козацькими загонами, які очолював полковник Максим Кривоніс. Одну таку битву, під Староконстянтиновом, змалював Сенкевич у «Вогнем і мечем» — звісно, переможною для князя. Картина українського романтика Самокіша була своєрідною відповіддю польському романтикові-романісту. Насправді, важко назвати ці битви безумовно переможними для князя Єремії, але на тлі суцільних поразок Речі Посполитої його виправи були єдиними, що мали хоч якийсь успіх. Це з одного боку ставало приводом для заздрощів, а з іншого – налаштовувало проти князя уряд Речі Посполитої, який мав надію домовитися з Хмельницьким про мир. Тому дуже довго Вишневецького відсторонювали від командування коронними військами. Зате у 1649 році, коли домовитись не вийшло і війська козаків з татарами знову рушили у похід, саме князь Єремія став рятівником Речі Посполитої. Він зі своїми силами укріпився у Збаразькому замку, який заступав Хмельницькому дорогу на захід.

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Таким Єремія зображений у фільмі "Вогнем і мечем"

Тріумф і смерть

Облога Збаража, описана у численних романах та історичних працях, стала зоряним часом для войовничого князя. Він вміло керував обороною Збаражу, влаштовував вилазки на ворога, ділив з вояками холод і голод, не зважав на рани та хвороби. Літописці наводять різні епізоди з збаразької облоги. Під час одного з штурмів військо Вишневецького запанікувало. Тоді князь вийшов навперейми утікаючим жовнірам з оголеною шаблею і крикнув «Якщо хтось посунеться назад, той сам загине, або мене положить!», після чого повів вояків у контратаку. Коли командувачі вкотре завели розмову про здачу фортеці, князь відповів: «А куди подінете слуг, міщан, простолюдинів? Вони ж християни, гріх їх покинути. Хіба вам життя дорожче за честь? Але якщо будемо боронитись – то і життя, і честь збережемо»! Напевно, Ярема знав, що довіряти гарантіям козаків не варто. Водночас він встигав і вести листування з Хмельницьким. Цікавий момент: Богдан Хмельницький під час того листування передав йому учасників грабування Лубен, яких зміг знайти, а про інших присягався, що стратив їх особисто!

Облога Збаража завершилась успішно для князя. Недалеко, під Зборовом, коронне військо на чолі з самим новообраним королем Яном Казимиром спромоглось дати Хмельницькому відсіч. Через два роки, коли козаки з татарами потерпіли болючу поразку від королівських військ під Берестечком, князь Єремія зі своїми корогвами зіграв вирішальну роль у бою. Успіх під Берестечком дав йому надію повернутись у миле серцю Задніпров’я, але на святковій учті він, ледь не вперше у житті, дозволив собі випити. Зранку, з похмілля, він поїв огірків та запив водою – і раптом князеві стало зле. Через кілька днів він помер. Помер молодим (Яремі не було і сорока років), помер не на полі битви і не у рідному краї – але помер непереможеним.

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Таким Єремію у битві під Берестечком зобрав художник з ХІХ ст.

Українська національна ідея так чи інакше відштовхувалася від козацької держави та усіх пов’язаних з нею міфів. Саме тому Хмельницький увійшов в історію як український герой та захисник православ’я, а Вишневецький – як злодій-поляк і католицький фанатик. Проте якщо придивитись до діяльності князя уважніше – і він не може не викликати симпатії. Єремія Вишневецький сумлінно розбудовував та захищав свої володіння, з пошаною ставився до православних святинь, хоча його католицькі переконання були, дивлячись по усьому, щирими. Між іншим, тогочасні євреї вважали його ледь не святим. Цікаві згадки про евакуацію князем євреїв залишив хроніст Натан Ганновер:

«Князь Вишневецький (нехай буде благословенне ім’я його) відступив зі своїм військом до Литви, а разом з ним – близько 500 євреїв, кожен з жінкою та дітьми. І неслись вони немов на крилах орлиних поки не дістались куди треба. Коли небезпека загрожувала з тилу, він наказував євреям йти попереду, а коли з переду – він виступав вперед як щит і панцир, а євреїв лишав позаду».

Трагедія Єремії Вишневецького: Український князь в тенетах церковних негараздів
Єремія Вишневецький - мабуть, найбільш ймовірне зображення князя

Приклад цього католика-екуменіста є особливо актуальним у наші часи, коли є можливість подивитися на українську історію, відкинувши старі міфи.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/80028/

Следующая новость
Предыдущая новость

История и первые «шаги» телешоу Дом 2 Домашние животные - большая ответственность Как создать авторский онлайн-курс: пошаговый план работы Выбираем оборудование для салона красоты Как правильно выбрать ортопедический матрас для ребенка в интернете

Публикации