0
Сайт Релігійного Товариства св. Софія, б.д.
18 травня 1920 року, у Вадовиці біля Кракова, в родині поручника польської армії Кароля Войтили (1879-1941) та вчительки Емілії з Качоровських (1884-1929) народилася третя дитина – син, якого охрестили Кароль Юзеф Войтила. В той же час, у світ виходить блискуче дослідження 28-річного о. Йосифа Сліпого “Вчення про Пресвяту Трійцю візантійського патріярха Фотія”, яке друкується у французьких, німецьких та англійських виданнях. В листопаді того ж 1920 року о. Йосиф Сліпий продовжив навчання в Римі в університетах Григоріянум (дворічні богословські курси), Анджелікум та Орієнтальному інституті, де вивчає поглиблено німецьку, французьку, італійську, російську, польську та англійську мови. Саме тут, у Римі, стежки цих двох синів слов’янських народів вперше перетнуться під час Другого Ватиканського собору. Саме тут, у колисці західного християнства, роками пізніше, він – уже як папа Іван Павло ІІ, проведе Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого у вічну путь.
Їх єднало чимало: глибока віра в Бога; поліглотизм; жага до науки; патріотизм; місіонерство; екуменізм; боротьба за незалежність та релігійну свободу; безстрашність. Напередодні візиту Івана Павла ІІ до України 2001 року усе частіше говорили іще про один зв’язок: кровну спорідненість папи з українською землею. «Як пише доктор Ісидор Нагаєвський у багатотомній праці «Історія Римських Вселенських Архиреїв», яка була видана спочатку в Римі, а згодом – 1999 року – в Івано-Франківську, «Кардинал Войтила, (ще до обрання Папою. – Ред.), перебуваючи у ЗСА (США. – Ред.), вступив до Українського Інституту в Гарварді і в час своєї доповіді сказав, що його св. п. мама Емілія була «русинкою», тобто українкою. Своїй мамі він завдячує знанням української мови, якою виголошує свої бесіди на Синодах Українських Владик, промови до Українського народу в час відвідування наших Церков»[1], – читаємо в одній із газетних статтей. Як папу, так і патріярха намагалися нейтралізувати служби безпеки совєтської системи. Йосиф Сліпий перейшов через горнило ҐУЛАҐу; Кароля Войтилу з 1953 року польські СБ тримали під пильним оком.
Врешті, їх поєднала література. Коли 1963 року побачив світ роман австралійського письменника Мориса Веста «Черевики рибалки», українська діяспора одразу упізнала в папі Кирилі Лакоті в’язня сибірських лаґерів Йосифа Сліпого. Коли ж 1978 року на Апостольський престіл було обрано Кароля Войтилу, світ згадав і сам роман, і його екранізацію Майкла Андерсона з 1968 року. А все тому що за сюжетом книги вперше в історії Церкви папою стає слов’янин. Ще й досі журналісти шукають у Мориса Веста слів пророцтва про обрання Кароля Войтили на намісника св. Петра. Джон Дж. Гопкинс пише, що «у 1968 році, 10 років перед обранням папи Івана Павла ІІ, Ентоні Квін зіграв у фільмі «Черевики рибалки» […] Дивним збігом обставин, 10 років потому і вперше за чотириста років в історії Церкви, неіталієць Кароль Войтила з Польщі, життя якого гартувалося в умовах нацизму та комунізму, був обраний на Апостольський престіл»[2]. Зрозуміло, що такі інтерпретації є помилкові, адже, за словами д-ра Андрія Кані, «з часу вибору польського Кардинала Кароля Войтили, Краківського архієпископа, на Вселенський Престіл, головного героя повісти Мориса Веста «Черевики рибака», яка побачила світ 1963 року, помилково ототожнювали із особою нині бл. Івана Павла ІІ. Однак таке порівняння втрачає усю гостроту життєвої історії Верховного Архієпископа Львова, який стає керманичем Вселенської Церкви, а також дилему, яку цей вибір міг би створити в лоні Католицької Церкви».[3]
І хоча взаємини між цими мужами віри не були позбавлені труднощів чи непорозумінь, незаперечним залишається факт глибокої взаємоповаги, «постійної зичливости»[4], «братньої…прихильности»[5] між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим.
Отже, Кароль Войтила і Йосиф Сліпий брали участь у 46 загальному засіданні Другого Ватиканського собору 11 жовтня 1963 року. Того дня Блаженніший доповідав і за регламентом, усім належало 10 хвилин. «Промова Митрополита Йосифа Сліпого тривала около двадцять хвилин серед незвичайно великої уваги усіх присутніх. Відзначалась ясністю ідей, глибокістю богословських арґументацій та ясним, звучним, рішучим голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але і глибокого богослова та великого Пастиря, який відчуває усі сучасні проблеми Христової Церкви, насвітлюючи їх світлом української терплячої Церкви та усіх тих, що терплять разом з нею (…) Зроблено внесок на Соборі піднести Митрополію Київсько-Галицьку до патріярхальної гідності»,[6] – писав Владика Андрій Сапеляк. Він зазначив, що чимало з присутніх єпископів вважали за честь особисто подякувати в’язневі совєтських таборів, зробити з ним спільне фото, а навіть поцілувати руку. Виступом про «гори трупів та ріки крові», що їх український народ пожертвував на вірність Апостольському Престолові, Йосиф Сліпий звернув увагу і єпископа-помічника Краківського Кароля Войтили, який згодом неодноразово цитував ці слова Блаженнішого.
Поза межами Ватикану кардинал Кароль Войтила і Блаженніший Йосиф Сліпий зустрілися в лютому 1973 року на Евхаристійному конґресі в Канберрі, Австралія. Саме того року під час Божественної літургії в храмі святого Петра в Римі о. Іван Гриньох вперше згадав Блаженішого Йосифа як Патріярха[7]. 1975 року обидва ієрархи підтримали ініціятиву о. Фелікса Беднарського, ОР про нав’язання співпраці між українськими та польськими богословами в рамках Товариства приятелів християнської філософії[8]. Починаючи з 1975 року, Блаженіший Йосиф підписує документи як Патріярх. Питання визнанння патріярхату залишиться болючим і невирішеним до кінця життя Йосифа Сліпого.
Далі – 21 жовтня 1978 року, площа св. Петра, інавгурація понтифікату Івана Павла ІІ. Кардинали складають дань поваги папі. Раптом увагу світу звернув неочікуваний жест: одним із перших іде примас Польщі кардинал Стефан Вишинський; папа встає, підносить його з колін і обіймає. Ця безпрецедента сцена в історії понтифікату викликала настільки великий резонанс, що поза увагою спостерігачів залишився подібний жест Івана Павла ІІ по відношенню до ієрарха, одягнутого у вигаптувані золотом літургічні шати східних церков. «Цим ієрархом був кардинал Йосиф Сліпий, очільник Греко-католицької церкви, звільнений з совєтських таборів завдяки старанням папи Івана ХХІІІ. Підносячи з колін кардинала Сліпого, Іван Павло ІІ виявив повагу не лише героїчному ієрархові, який відкинув пропозицію совєтської влади очолити Московський патріярхат за зраду Апостольській столиці. Це був також акт поваги для всіх підпільних священників і мільйонів вірних, для цілої незламної Греко-католицької церкви, яку загнано у катакомби після Львівського псевдособору 1946 року»[9]. Роками пізніше, під час свого візиту в Україну 2001 року, папа Івано Павло ІІ знову засвідчить цю повагу до УГКЦ, беатифікуючи 28 новомучеників за віру – єпископів, священників, монахів, монахинь та мирян.
А тим часом понтифікат папи-слов’янина приніс вітер змін і вітер надії. Листування і спілкування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було активне і багатогранне. Патріярх доклав максимум зусиль, аби у Ватикані відповідно використовували термін «Русь» на позначення України, не Росії. Здібним учнем виявився Іван Павло ІІ, адже, як свідчить Ярослав Пелікан, «цікавим прикладом може послужити використання цього терміну у двох листах, що їх 19 березня 1979 року надіслав Йосифові Сліпому Папа Іван Павло ІІ, відомий колись як Кароль Кардинал Войтила, архієпископ Краківський. У першому листі назва Русь з’являється в усіх цитатах, однак у другому листі послідовно вживається «Русь (Україна)»[10]. Загалом листування між обома єрархами становить цікавий феномен. Іван Павло ІІ та Йосиф Сліпий писали польською, українською, італійською та латинською мовами. Пелікан зазначає: «Йосиф Сліпий черпав неабияку радість із можливости додати коротке післяслово польською мовою під офіційним листом до Папи, написаним мовою членів Римської курії, себто італійською[11]. При інших нагодах Митрополит писав українською, а опісля надсилав для реєстру офіційну версію документа італійською мовою[12]. Такий поліглотизм цікавий і важливий не лише тому, що як Іван Павло ІІ, так і Йосиф Сліпий були визначними мовознавцями, що очевидно залишається фактом, але й тому, що за словами Митрополита кожен із них належав «до великої сім’ї слов’янських народів»[13], а слов’янська мова була їхньою рідною»[14].
Цей спільний слов’янський корінь неодноразово ставав предметом гордости обох священнослужителів. Так, 1978 р., коли Кароля Кардинала Войтилу обрано на намісника св. Петра, Йосиф Сліпий написав (вже до Папи Івана Павла ІІ) польською мовою наступне: «Все це відбувається точно в той час, коли польський народ відзначає тисячоліття християнства і коли український народ також приготовляється до вшанування такої ж події своєї історії. Додатковим приводом до нашої радости, Ваша Святосте, є те, що у Вашій особі слов’янський Схід, а в особливий спосіб українська Церква і народ, отримав вірного захисника…Хто ж краще може пізнати слов’янську душу, аніж син нації, великої родини народів, що їх апостолами були Кирило і Методій, котрі зрозуміння та допомогу у своїй праці знайшли тільки у наступника св. Петра в Римі?»[15] Папа Іван Павло ІІ сердечно прийняв цей лист. Я. Пелікан зазначив, що в іншому листі до Папи Івана Павла ІІ (тим разом італійською), Йосиф Сліпий звернув увагу на цікавий факт: «Кирило і Методій були учнями «схизматика» – патріярха Константинопольського Фотія (820–890), про тринітарне вчення якого Митрополит написав ґрунтовну працю 1920-1921 рр[16]. Вони були також «синами Сходу та візантійської культури», однак засвідчили «справжню вселенськість Церкви» і тому стали «провісниками автентичного екуменізму»[17].
Цей мотив екуменізму та вселенськости Церкви Іван Павло ІІ озвучив 3 червня 1979 року, в неділю Зіслання Святого Духа в Ґнєзно, під час свого першого візиту на батьківщину після обрання на Вселенського Архієрея, зазначивши: «Не може не чути цих мов перший в історії Церкви Папа-слов’янин. Мабуть для цього вибрав його Христос, мабуть для цього вів його Святий Дух. … Хіба ж Христос цього не прагне, хіба Святий Дух цього не наказує, аби отой Папа-поляк, Папа-слов’янин саме зараз відкрив духовну єдність християнської Европи, яка складається з двох великих традицій Заходу і Сходу?.. Наші землі були гостинні для тих традицій, що сягають своїх коренів в Новому Римі – в Константинополі»[18]. Цей перший візит папи на батьківщину матиме далекосяжні політичні зміни не лише у Польщі, але в цілому регіоні Центральної та Східної Европи. Про це далі.
Як пише Ґжеґож Поляк, «після вибору кард. Кароля Войтили на папу, очільник греко-католиків видав заяву, у якій висловив переконання в тому, що «папа-слов’янин повинен краще розуміти своїх сусідів», натякаючи тим самим на попередників Івана Павла ІІ. Він також висловив надію на те, що новий папа підтримуватиме стремління українців до свободи, адже він був «сміливим борцем у боротьбі з безбожною доктриною» і «знає, що означає боротьба за права свого народу, розуміє почуття пригноблених»[19]. Перед Папою Іваном Павлом ІІ Блаженніший знову повторив свій заклик не пожертвувати українською Церквою в справі зняття напруження у відносинах з Москвою: «nihil de nobis sine nobis!» (ніщо про нас не вирішується без нас).[20]
Подібної думки притримувався і Я. Пелікан: «Коли Кароль Войтила став Папою Іваном Павлом ІІ, Кир Йосиф разом з іншими єпископами одразу скористались нагодою, аби згідно з «Сleri sanctitati» прохати визнання влади «патріярха та верховного архиєпископа» над українською Церквою на рідних землях та поза їх межами[21]. Коли ж 19 березня 1979 року Папа Іван Павло ІІ написав (італійською) Кир Йосифу про потребу «створення постійної канонічної форми єдности ієрархії Вашої Церкви», Блаженніший відповів (польською), що «у цих словах Вашої Святости чітко прослідковується передбачене визнання (przewidziane wyznanie) нашого патріярхату, і за це ми з глибини наших сердець дякуємо Вам»; до цього Патріярх Йосиф долучив копії усіх листів в цій справі до Апостольської столиці, почавши з 1963 року[22]. Так чи інакше, визнання Римом українського патріярхату залишилося марною надією Кир Йосифа до кінця його життя, і у своєму красномовному поминальному слові на честь Блаженнішого Папа Іван Павло ІІ уникав будь-якого – явного чи прихованого – відношення до усієї справи українського патріярхату»[23]. В одному з інтерв’ю особистий секретар Патріярха Йосифа Сліпого о. Іван Дацько зазначив, що «в 1990 році Іван Павло ІІ згадував, як Патріарх Йосиф сказав йому, що він буде найбільшим Папою, якщо визнає наш патріархат. Папа цього не виконав, хоча й багато посприяв»[24]. Окрім невизнання патріярхату, Іван Павло ІІ вибрав на його наступника Мирослава Івана Любачівського, а не, як бажав Йосиф Сліпий, Любомира Гузара. Можна лише здогадуватися, що без втручання ватиканської номенклатури і марева Ostpolitk тут не обійшлося. Лише роками пізніше, 1996 року, папа визнав канонічність його свячень, а 26 січня 2001 р. затвердив вибір Любомира Гузара на Архієпископа Львівського та Главу Української Греко-католицької церкви. Проте не можна заперечити прихильного ставлення папи до УГКЦ, доказом чого є хоча б той факт, що Іван Павло ІІ особисто скликав Синод українських єпископів 24 березня 1980 року[25].
Повернімося на хвилину до виступу Патріярха Йосифа на нарадах Другого Ватиканського собору, який сколихнув українців в діяспорі і без сумніву послужив сигналом для ватиканських кіл: цей сивоголовий ієрарх не сидітиме спокійно – очікуйте змін. Якщо Івана Павла ІІ прийнято вважати каталізатором політичних змін у Центральній і Східній Европі, то Йосиф Сліпий безперечно став будитилем українського народу. Під час Собору обидва ієрархи відкрито говорили про релігійну свободу та її обмеження, особливо в тоталітарних державах[26]. Кожен з них уважно стежив за політичною та релігійною ситуацією на своїй батьківщині та у сусідній країні. Перший візит Івана Павла ІІ до Польщі 2-10 червня 1979 року став доленосним для польського народу. Без нього не було б можливе повстання «Солідарности»[27]. Як зазначив один із членів «Солідарности» Лешек Бєрнацкі, «ідея солідарности була в центрі його (Івана Павла ІІ – прим. Авт.) зацікавлення. Страйки 1980 року і те, що відбувалося потому – зародження незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарність», було дуже близьке його серцю. В протестах робітників він бачив щось більше, ніж тільки бунт проти влади з метою покращення умов життя, ніж тільки боротьбу за свободу і демократію. Він зробив з «Солідарности» символ позитивних змін, який повинен був змінити не лише «обличчя цієї землі», але й цілого світу. «Солідарність» стала символом, тому що сповідувала мирні методи боротьби і проголошувала ідею співпраці задля пошанування людської гідности й справедливости. Від народження «Солідарности» папа був її покровителем і тому не шкодував критичних зауважень»[28].
Коли 13 грудня 1981 року в Польщі було введено воєнний стан, Патріярх Йосиф надіслав до папи особливі Різдвяні вітання, зазначивши: «На жаль, наша спільна радість наповнена в цій хвилині тривогою, що її пережив Опікун Божої Дитинки св. Йосиф – «бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити» (Мат. 2,13). Тривога Вашої Святости і польського Народу є моєю тривогою і тривогою українського Народу, так як радість Ваша є нашою радістю в обличчі великої місії, яку спільно нам дав сповнити на Сході загроженої Европи Спаситель Людини, щоб «людина віднайшла в нім свою властиву велич, гідність і вартість своєї людськости» (“Redemptor Hominis”) (…)
Нехай святочна радість Різдва Христового принесе мир, сили і перемогу Церкві, Народам і тим, що боряться в ім’я Христової правди на Вислою»[29].
Та чи не найвимовнішим свідченням прихильности Івана Павла ІІ до Патріярха Йосифа як до свого слов’янського побратима були похоронні відправи за Блаженнішим. Відомо, що коли Патріярх помер 7 вересня 1984 року, «Іван Павло ІІ вже мав запланований візит до Канади. Тоді він відклав його, аби вшанувати пам’ять Патріарха Сліпого. Прилетівши гелікоптером у семінарію, нині колегію св. Покрови, він зайшов до собору святої Софії, потім помолився навколішки, покропив тіло, а тоді поцілував руку Йосифа Сліпого. Цей жест є виявом надзвичайної пошани»[30]. У телеграмі їх Еміненції Кардиналові Владиславові Рубінові, Префектові Св. Конґреґації для Східніх Церков з приводу смерти Блаженнішого, Святіший Отець висловив смуток з приводу відходу у вічність «доброго і вірного слуги, який впродовж свого довгого життя як священик і єпископ Божого люду дав особливе і світле свідчення віри Христової навіть серед труднощів і терпінь, які він переносив з прикладною гідністю та євангельською силою завжди у єдності із Апостольським Престолом. Згадуючи із глибоким зворушенням цю незвичайну постать, що звеличала собою Церкву й Колегію Кардиналів, пересилаю усім українським вірним, тим, що живуть у батьківщині, й розсіяним по цілому світі, потішаюче Апостольське Благословення»[31].
У співчуттях Мирославові Іванові Любачівському Іван Павло ІІ зокрема зазначив: «Впродовж довгого часу ми подивляли рішучу стійкість у вірі і вірності Престолові Петра нашого Достойного Брата Йосифа Кардинала Сліпого, Верховного Архиєпископа Львова для українців, навіть посеред труднощів, переслідувань і терпінь, і спішимо прилюдно засвідчити українській спільноті наш справжній жаль і співучасть у жалобі з приводу його смерти»[32]. Перебуваючи в Канаді, в промові до українців у митрополичій катедрі свв. Володимира і Ольги у Вінніпезі 16 вересня папа знову згадав про «Великого мужа, Ісповідника Віри, Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого, якого Господь покликав до вічности»[33].
Іван Павло ІІ брав участь у Божественній Літургії в сороковий день по смерті Патріярха Йосифа. У проповіді він не лише наглосив на головних етапах життя Блаженнішого, але й підкреслив геройські чесноти «дорогого Верховного Архиєпископа. Знаємо бо, скільки довелось йому зазнати труднощів і переслідувань. Але знаємо також і те, що ніколи не бракувало йому Христової потіхи. Протягом довгих невигод каторжника, згодом і вигнання, постійною потіхою і піддержкою були для нього слова Божественного Учителя: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені!» Кардинал Сліпий завжди і єдино знаходив у Христі покріплення, щоб стати людиною неподоланої віри, пастирем безстрашним, свідком геройської вірности, визначною особистістю в Церкві»[34]. На завершення проповіді Святіший Отець заніс молитву «за переслідуваних християн в сучасному суспільстві, за наших братів українців, що в своїй Батьківщині, і за тих, що в розсіянні по світі»[35].
Кароль Войтила/Іван Павло ІІ не був відірваний від своєї батьківщини. З моменту обрання на Вселенського Архієрея 16 жовтня 1978 року, він відбув 9 пастирських візитів до Польщі. Заарештований 10 квітня 1945 року, Патріярх Йосиф повернувся в Україну посмертно. Відповідно до домовленостей між Ватиканом та Совєтським Союзом, Йосиф Сліпий покинув СССР у 1963 році без права повернення. Згідно з заповітом, його було перепоховано в криптах собору св. Юра у Львові поряд з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Урочистості перепоховання відбулися 27-29 серпня 1992 року. Саме у Львові під час пастирського візиту в Україну 27 червня 2001 року папа Іван Павло ІІ беатифікував 28 новомучеників УГКЦ. Це була не лише одна з найчисельніших беатифікацій, яку провів Святіший Отець; це було визнання подвигу Української греко-католицької церкви ХХ століття, її проводу та мирян. У своїй проповіді під час Божественної Літургії візантійського обряду Святіший Отець згадав «героїчного Кардинала Йосифа Сліпого», зокрема зазначивши: «Ця Галицька Земля, що протягом історії бачила розвиток Української Греко-Католицької Церкви, була вкрита, як казав незабутній Митрополит Йосиф Сліпий, “горою трупів і ріками крові”»[36].
Папа Іван Павло ІІ упокоївся 2 квітня 2005 року. 1 травня 2011 року був беатифікований, а 27 квітня 2014 року – канонізований. Чесноти Слуги Божого Патріярха Катакомбної Церкви Йосифа Сліпого, в’язня лаґерів за вірність Апостольській Столиці, як і його попередника Праведного Митрополита Андрея Шептицького, усе ще не знайшли належної оцінки у Ватиканських колах.
Про Івана Павла ІІ і Патріярха Йосифа Сліпого досі написано чимало: наукових, критичних, панегіричних текстів. У підсумку цієї аналізи наведемо думки двох сучасників цих великих новітніх апостолів слов’янських народів. Академік Леонід Рудницький, довголітній співпрацівник Патріярха Йосифа, який особисто знав й Івана Павла ІІ, так оцінив понтифіка: «Як людина, він був схильний до помилок, зрештою, як кожен із нас. Як папа, він був захоплюючий. Виняткові риси характеру давали йому змогу протистояти течіям сучасности і водночас дивовижним чином насолоджуватися припливами нашого спільного історичного досвіду. […] Без сумніву, це була відповідна людина у відповідний час»[37]. Щодо оцінки Патріярха Йосифа, то, на нашу думку, найвлучніше зробив це Ярослав Пелікан у біографії Блаженнішого: «Слова, які свого часу Ральф Волдо Емерсон (Ralph Waldo Emerson) сказав про Мікеланджело, можна сказати і про Патріярха Йосифа Сліпого: «Він збудував краще, аніж вмів». Увесь християнський світ — на Сході і на Заході — стоїть у боргу перед ним»[38].
Список використаних джерел.
[1] Галина Левицька. Мати Кароля Войтили Емілія Качоровська// https://lysty.net.ua/popevisitua/
[2] John J. Hopkins. Shoes of a Fisherman, April 17, 2005
[3] Д-р Андрій Томас КАНЯ, В’язень та вигнанець (Ісая 53:3-4, LXX) //Обіжник Центру студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого, ч. 5, зима 2014.
[4] Іменинові привіти Блаженнішому Патріярхові Йосифові від Папи Івана Павла ІІ, 19 березня 1984 року//Благовісник, Рік XVI-ХХ, 1980-84, с. 250.
[5] Привітання Святішого Отця Папи Івана Павла ІІ Главі УКЦеркви, відчитане Кард. В. Рубіном у соборі Святої Софії в Римі, 17 лютого 1982 р.
[6] Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському соборі. – Салезіянське видавництво: Рим – 1967 – Буенос-Айрес, с. 152
[7] Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011
[8] https://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/josyf-slipyj?print
[9] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77. – переклад авт.
[10] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 31.
[11] Cліпий до Івана Павла ІІ, 23.хі.1983, Arch. Pat. 118:292-93.
[12] Cліпий до Івана Павла ІІ, 3.vi.1979, Arch. Pat. 118:99-100 (українська); Cліпий до Івана Павла ІІ, 15.vi.1979, Arch. Pat. 118:102-5 (італійська).
[13] Сліпий до Владислава Рубіна (Władysław Rubin), 15.vi.1979, Сліпий, Твори 14:374.
[14] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 31.
[15] Сліпий до Івана Павла ІІ, 19.х.1978, Arch. Pat. 118:51.
[16] Сліпий, Твори 1:91-158.
[17] Сліпий до Івана Павла ІІ, 10.іі.1981, Arch. Pat. 118:200-201.
[18] Україномовний переклад нашого авторства зроблено з польського оригіналу: Jan Paweł II. Homilia w czasie Mszy św. odprawionej na Wzgórzu Lecha, Gniezno, 3 czerwca // Przemówienia Papieskie-1979. http://mateusz.pl/jp99/pp/1979/pp19790603c.htm
[19] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77.
[20] «Riservata personale per il Santo Padre», 29.vi.1981, Arch. Pat. 118:223-27; див. також Сліпий, Твори 14:295.
[21] Сліпий та українські католицькі єпископи до Івана Павла ІІ, 20.хі.1978, Arch. Pat. 40:204-7.
[22] Сліпий до Івана Павла ІІ, 7.іі.1980, Arch. Pat. 118:125-26.
[23] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 203.
[24] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію
https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html
[25] Іван Павло ІІ до Верховного Архієпископа та єпископів української Церкви, 1.ііі.1980, Arch. Pat. 118:131.
[26] Wojtyła na Soborze https://teologiapolityczna.pl/pawe-rojek-wojty-a-na-soborze
[27] Незалежна самоврядна професійна спілка «Солідарність»
[28] Leszek Biernacki. Papież Jan Paweł II. Nie ma wolności bez „Solidarności”, a „Solidarności” bez miłości//http://www.solidarnosc.org.pl/wszechnica/page_id=1388/index.html
[29] Благовісник Патріярха Йосифа Сліпого. Кастельґандольфо, Рік XVI-XX, 1980-84, Книга 1-4, с. 176
[30] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію
https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html
[31] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон. – АРТОС: Львів, 2014. – с. 10
[32] Там само, с. 11.
[33] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 5.
[34] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон. – АРТОС: Львів, 2014. – с.12.
[35] Там само, с. 16.
[36] http://www.papalvisit.org.ua/ukr/news.php?ac=a&id=279
[37] Leo D. Rudnytzky. Farewell to a Pontiff//LaSalle Magazine, Spring 2005, p. 21.
[38] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 224.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/80245/
