Судова Вишня у щоденнику ксьондза Буковського

22.03.2020 19:08 0

Судова Вишня у щоденнику ксьондза Буковського

Мар'ян Хом'як

"Збруч", 20 березня 2020

В історії Судової Вишні (та інших малих містечок) є чимало імен її славних та незрідка одіозних мешканців, які зринають епізодично, головно в довідкових виданнях (як-от шематизми чи адресні книги). Інколи вдається віднайти про когось із них бодай декілька поодиноких згадок, а якщо пощастить більше, то трапляються і безцінні для краєзнавців знахідки. Саме такою можна назвати щоденник вікарія католицької парафії у Судовій Вишні середини ХІХ ст. ксьондза Вінцентія Буковського, у якому, зокрема, є вартісні свідчення про буремний 1848 рік.

«Щоденник державного в'язня с.п. ксьондза Вінцентія Буковського, плебана» – таку назву мав рукопис, який потрапив до редакції часопису «Strażnica Polska». Це був текст на 90 сторінок, написаний рукою автора. У часописі пам'ятку не опублікували повністю, а дещо скоротили.

Зі «Щоденника» довідуємось, що Вінцентій народився 12 липня 1814 року в Самборі. Його родина була незаможною. Батько – Антоній Буковський – був родом з Кракова, а мати – Маріанна Хейдріх – походила з Хрудіма у Чехії. Саме там вони познайомились. Батько, який з 1796 р. служив в австрійській армії, потрапив у французький полон. Опісля звільнення, він повертався додому через чеські землі, де і познайомився з 15-річною Маріанною. Відтак, отримавши згоду її батьків, одружився з нею у Кракові на Вавелі.

З 1805 року і до смерті (1844 р.) Антоній Буковський проживав у Самборі. У нього було шестеро дітей: одна дочка (Юзефа, найстарша) та п'ятеро синів. Вінцентій записав, що батько виховував їх «по-капральськи», але був при цьому побожний. Він ніколи не бавився з дітьми. Майбутній ксьондз не пригадує, аби когось із дітей пестили чи цілували.

Вінцентій згадує, що полюбив книжки змалку, і його годі було відірвати від читання, навіть різними забавами. У «Щоденнику» він записав, що саме через читання так і не навчився плавати, їздити верхи й танцювати.

У 1821 р. Вінцентій почав навчатись у школі. Дітей традиційно карали за різні провини, і навіть те, що він був одним із кращих учнів, не дозволяло йому уникати побоїв. Били звичайно не усіх. Буковський зазначив, що частіше діставалось дітям із незаможних сімей, тоді як чад чиновників вчителі воліли не чіпати. Не гребував різками і ксьондз, який викладав у школі катехизм. Учнів били не лише за невивчені уроки чи невідповідну поведінку, але й за недоліки у зовнішньому вигляді. Біда тому, у кого взуття було не начищене, не підрізані нігті, брудні руки чи не зачесане як слід волосся. Буковський іронічно записав у «Щоденнику», що траплялись учителі, які більше били, ніж учили.

Після закінчення школи Вінцентій продовжив навчання у латинській гімназії, яка, за його словами, була ще «гіршою мукою для польського духу», ніж школа, бо там уже не чутно було ні єдиного польського слова, навіть від професорів-поляків. Розмовляли лише німецькою, щоправда, страшно каліченою¹. Згодом Буковський навчався в перемишльській гімназії, відтак – у перемишльській семінарії.

Вперше Судову Вишню він згадує у зв'язку зі смертю перемишльського єпископа Яна Поточкого (Ян Антоній де Поточкі, помер 1832 р.), якого назвав «великим недругом поляків». У «Щоденнику» Вінцентій записав, що одного разу у єпископа зібралося товариство – «німці і капітула», а той, будучи людиною скнарною, частував їх абичим. Поміж іншим, подали кишку. Цієї страви із гостей ніхто не торкнувся, бо була несвіжою. Єпископ це помітив і зазначив: «Можна було би цю кишку послати Дверніцькому» (той власне перебував у Перемишлі зі свої корпусом, уже розпущеним²). Такі образливі слова обурили каноніка Юзефа Суліковського. Він підвівся і звернувся до Поточкого, підвищивши голос: «Ксьондз біскуп їсть польську кашу, а проти поляків повстає. Якби не поляки, то ваша єпископська величність не мали би що їсти». Після цього він покинув єпископські покої. «Ксьондз біскуп», як і слід було чекати, не пробачив Суліковському. Буковський пише, що присутні у Поточкого німці заскаржили його до поліції, а невдовзі усунули від займаної катедри та з капітули. Спочатку Суліковський служив вікарієм в Дрогобичі, але завдяки заступництву єпископа Захар’ясевича³ «отримав бенефіцій в Судовій Вишні, де і завершив свій земний шлях, провівши останні роки в злиднях»⁴.

Буковський отримав вікаріат в селі Ясьонув⁵. У щоденнику він пише: «Це місце вважалось одним із найгірших вікаріатів... Для отримання кращого місця потрібна була протекція, а її у мене не було. Не було нічого дивного у тому, що той, хто ледве пропхався через теологію, отримував найкращий вікаріат, а найстаранніший та найздібніший – найгірший. Такий вирок потрібно було сприймати без ремствування, інакше – біда». За участь у повстанні 1846 року⁶ ксьондза вікарія Вінцентія Буковського засудили до смертної кари, яку замінили на 15 років ув'язнення⁷. 20 березня 1848 року, опісля оголошення засудженим амністії, він вийшов на волю⁸. Відтак подався до Перемишля, де отримав аплікату на парафію у Судовій Вишні. До свого нового місця служіння Буковський подався після Великодня. «Судововишнянський» епізод його життя тривав до 1853 р. У своєму «Щоденнику» Буковський описав цей період, зокрема, присвятив окремі пасажі українсько-польським взаєминам, місцевій адміністрації, монастирю оо. Реформатів та ін.

* * *

Щоденник державного в'язня с.п. ксьондза Вінцентія Буковського, плебана

Містечко досить веселе, лежить на львівському гостинці, три милі від Самбора. Пробощем і каноніком був Ю. Суліковський, той самий, який через кишку втратив катедру та усі інші почесті, навіть, як йому здавалося, інфулу та митру⁹. Саме тому він переживав, страждав і заливав горе, при тому плакав і нарікав на свою долю. Він був освічений, любив вітчизну і мав шляхетне серце, а тому прийняв мене ввічливо і досить довго вшановував своєю приязню. Пробощ відправив мене до монастиря, бо власне там було помешкання для світського ксьондза. Там мені довелось жити з бурими монахами (burymi mnichami). Свою маму я поселив у маленькому домі.

У Судовій Вишні не було костелу та помешкання для ксьондза, лише у монастирі, а причина була така:

До 1786 року у місті був чудовий фарний костел, у якому відбувались сеймики. Він стояв там, де тепер трактир при гостинці. Коли сталася пожежа і повністю згорів дах, урядові комісари продали мури за 75.000 польських злотих, а пробощеві наказали перебратись до монастиря оо. Реформатів, розташованому за містом, на пагорбі. Для помешкання йому виділили окреме крило, а також надали город. Отож, пробощ зазнав значних утисків і став іграшкою бурих монахів. Хто не мешкав з монахами під одним дахом, той не може собі уявити таке співжиття, і ті тривоги, які вони можуть викликати. Тому пробощі зазвичай переносились у свій фільварок, розташований далеко за містом, аби лише уникнути монашої напасті, а своє місце залишали вікаріям. Я мешкав в тому окремому крилі у трьох комірчинах, у дуже незручних умовах, бо монахи мене тримали під замком, і я почувався, як у в'язниці. Щоправда, я недовго підлягав їм, бо розпорядився, аби мені зробили окремий ключ. Коли мені потрібно було, я відкривав собі хвіртку сам, і уже не доводилось мерзнути за воротами, чекаючи, поки відчинять.

Монастир був величезним, оточений муром, на сто монахів, збудований з каменю, не знаю яким фундатором. Його примусово зробили парафіяльним костелом, проте парафіяни його неохоче відвідували, особливо ж взимку та в сльоту, коли доводилось в’язнути в глині, або й зовсім неможливо було кіньми проїхати. В період сльоти навесні чи восени нераз бувало, що я дряпався по парканах до міста чи до хворого. Проте місце та околиця були приємними. Перед монастирем – тераса та вид на усе місто, за ним – сосновий гай та лани.

Я відвідав ксьондза гвардіана, який був нечастим гостем у монастирі, бо постійно волочився по дворах. В Судовій Вишні мені добре поводилось. Я мав у посесора¹⁰ стіл, 200 злотих від пробоща та добрі прибутки. Посесор мав сина, який закінчував гімназійну школу, тому попросив мене його навчати. Хлопець був талановитим, але на свій вік зіпсутим. Він приходив до монастиря, а в полудень йшов зі мною до батьків на обід. Після закінчення навчання у мене, він поїхав до Львова і здав екзамен. Пізніше я обідав у матері, яка разом з двома сиротами, внуками після сестри, мешкала неподалік. Проте невдовзі посесор запропонував мені учити його доньку, і я знову згодився на його стіл. То був респектабельний і сердечний чоловік.

1848 рік розпочався весело і жваво – через конституцію¹¹. Була створена гвардія¹², хоча не численна, відбувались муштри, різні релігійні відправи, запроваджено Народну раду¹³. У мене був підвішений язик, тому я часто виступав. Довколишня шляхта цінувала мене і запрошувала до себе, але зате чехи та німці – ненавиділи, бо я їх називав забродами. Один залізничник погрожував мені сокирою у лоб, а синдик-чех Неуман ненавидів і обіцяв при нагоді помститися.

Коли утворилася Народна рада, мене обрано її презесом. Все було досить добре і спокійно. Нам доводилось роз'язувати суперечки між людьми, отож кількість селян і євреїв довкола нас зростала. Одно разу, коли відбувалась рада, прийшов один провокатор і почав закликати русинів на іншу раду, аби розділити людей. Тоді я промовив: «Панове! Тут немає польської ради, тільки народна, а народом в Галичині є поляки, русини та євреї. Тому ми можемо мати лише одну раду, а іншої зовсім не потрібно. Зважте, панове радні, що маєте спільний маґістрат, спільні потреби та кошти, а тому і спільну раду. Хто хоче може розмовляти польською чи українською. І про що тут йдеться? Для чого розділяти те, що було 500 років так тісно пов'язане в костелі і народі». Моя промова сподобалась присутнім і ніхто іншої ради не захотів. Ми розглядали всі насущні питання, і якби так далі протривало, то багато доброго нам би вдалось запровадити.

Одного разу розповів один із радних, що у руського пароха (Йосипа Єдинака – М.Х.) якийсь ксьондз (то був католицький катехит Дубецький, висвячений злодій і зрадник) говорив до селян, аби взяли у руки коси і ту раду розігнали, бо вона радить на їх згубу. Такі слова для темного селянства були підливанням масла в вогонь; люди уже й так скриготіли зубами, бо їх з усіх сторін підбурювали проти ради і ляхів. Радний радив схопити Дубецького, зв'язати і вночі вивести за межі міста. Я був категорично проти: «Борони Боже! Це було б кримінальним злочином, і хоче це чоловік негідний, затьмарений, проте він каплан, а тому заслуговує на певне пошанування свого стану». Я порадив, аби двоє радних подались до пароха і тому ксьондзу-катехиту сказали, що оскільки він підбурює людей до бунту, то повинен покинути місто. Якщо він цього не зробить, то може бути зневажений та покараний поспільством. Дубецький того ж дня покинув місто.

На Раді ми вели просвітницьку роботу, розповідали людям про їх обивательські обов'язки, боронили їх від кривд, яких допускався продажний магістрат. Звичайно, така Рада не подобалася синдикові магістрату Неуманну. Я не знаю, чи десь у Галичині був підліший та дурніший чех, ніж він. Йоганн Неуманн прибув до Львова з Чехії пішки, і за великої протекції своїх краян отримав посаду практиканта у Мостиськах. Умів сяк-так грамотно писати. Так декілька років він писав, отримуючи щоденну оплату, аж глупим міщанам у Судовій Вишні захотілось мати свій магістрат, і таким чином визволитись з хижацьких обіймів мандаторів. Нещасні потрапили з дощу під ринву. Капітал у 30 тисяч зник у руках десяти дармоїдів, а решту забрали та відвезли у Львів. Пан Неуманн прийшов на посаду в канцелярію, відтак став синдиком. Його дружина Бабетта вела фримарку з бородатими євреями, а підвладні писарчуки та «policeirewizor» наганяли гріш до калитки синдика. Зовсім скоро пан синдик прикупив собі елегантні меблі, гардероб, хутро, каретку. Він грав в карти, пив, забавлявся, провадив панське життя, влаштовував бали. Євреї поставляли гроші, визискуючи міщан. По містах і селах такий стан визиску був звичним. Так звані презеси і синдики купували собі кам'яниці та маєтки.

З Великодня до листопада я навчав у костелі на катехизмі, також в школі і в раді, просвічував темний люд та дітвору. Чимало було відправ, зокрема, посвячення національної хоругви (chorągwi narodowej). З русинами і з русинськими ксьондзами я жив у згоді, ніколи не противився їх захцянкам, бо були слушними, а ті дріб'язкові самі відпадали.

Одного разу приїхав канонік до церкви, зібрались люди і було заявлено про потребу створення «Руської Матиці». Крилошанин говорив русинсько-московською мовою, люди його не розуміли, зокрема тому, що він говорив довго, аж дві години – від Адама і до сьогоднішнього дня. Коли він почав гайдамацькою мовою, повною яду, говорити про поляків, я вийшов із церкви, а за мною декілька міщан-русинів та селян. Вони питали мене, про що той декан говорив, бо вони ніяк не могли його зрозуміти. Я їм сказав, на що вони сказали: «Ходім додому, не дамо нічого» (Буковський передав слова міщан-українців українською мовою у польській транслітерації – М. Х.).

Нераз в товаристві русинських священників на празниках, коли розв'язувався язик, було багато в їхній мові вразливості, гайдамацтва, що ображало характер священництва, і це годі було слухати. Інколи я віджартовувався, але часто доводилось покидати товариство. Одного разу на якомусь празнику говорили про гордість і пихатість польських магнатів, і багато оповідали правдивих і змістовних фактів. Зокрема, про Миколая Потоцького, канівського старосту. Я їм сказав: «Браття мої! Аристократію знайдемо всюди, зокрема, в давніх віках. Польська аристократія не була настільки авантюрна, як в інших народів. Читайте історію Німеччини, Франції, Англії, Італії і т.д., а що стосується Миколая Потоцького, то він був русином, помер у Почаєві і там спочиває, а по-русинськи говорив до смерті, бо не лише у ляхів, але й у русинів є аристократія». Хтось відповів: «У нас немає, бо наша шляхта спольщилась». А я на те: «А попри те ще є аристократія, і я вам це доведу». Я кажу їм, аби слухали пильно: «І окрім шляхти, яка спольщилась, є у русинів аристократія: бо хлопи, попи – то аристократи, а свині, бики – то демократи». Одні розреготались, а інших той дотеп дуже розгнівав, хоча вони цього й не показували. Зіткнення русинів з ляхами нераз викликали гнів, ґвалти, неприязнь і різні фіглі. Та зрештою суперечки й агітації затихли.

* * *

Судова Вишня у щоденнику ксьондза Буковського

[У часі Угорської революції¹⁴ через Судову Вишню проходили московські війська. Буковський занотував у «Щоденнику»]

Я бачив масу московської вояччини, в шинелях, навіть без штанів, лишень в гачах (підштанці – М.Х.), які двигали карабіни. Серед них було чимало поляків з Корони та Литви. Кільканадцять із них я висповідав, а після комунії запросив до себе погостити... Усі вони мали велику надію на угорську революцію.

В період маршу тих військ і полчищ, двох капітанів помістили у двір. Мене з ксьондзом каноніком запросили на обід, де були ці вояки. Ми говорили про війну, про Бема, Висоцького, Дембінського¹⁵, і один з тих капітанів, змосковщений поляк, дуже вихваляв московську армію та своїх генералів, і на Бема і «наших бунтівників» повісив усіх псів. Нас це здивувало, що з такої колись великої польської родини, де були й гетьмани, міг зробитись такий справжній москаль, і такий зрадник. Другий капітан, москаль чистої крові, нічого не говорив, тільки їв.

Після поразки угорської революції я бачив знову полчища, котрі повертались зі здобиччю, здобутою, а точніше, пограбованою в Угорщині. Коні, воли, вівці, свині, меблі, срібло, золото, ювелірні прикраси, і навіть везли дітей. Таке видовище краяло серце.

Я бачив у Судовій Вишні в полку гусарів рядового, який приходив до костелу. Він був уже немолодий, опецькуватий. Я довідався, що це барон Етвеш, якого покарали тим, що взяли у військо. Таких рядових було чимало, і це була угорська аристократія¹⁶.

Смішило те, що німці шукали Бема по усій Галичині, встановивши нагороду за його голову у розмірі 30 000 зл. В селі неподалік Судової Вишні комісар Двожак ганявся з хлопами по селі за Бемом. Облава закінчилась тим, що він схопив декількох дідів, один з яких був подібний до опису Бема.

Судова Вишня у щоденнику ксьондза Буковського

________________

¹ Pamiętnik więźnia stanu ś. p. Ks. Wincentego Bukowskiego, plebana // Strażnica Polska. Pismo polityczno-ekonomiczno-społeczne. Lwów, 1 października 1885. R. I. Nr. 1. S. 1, 2, 3, 4.

² Йдеться про Юзефа Дверніцького (1779-1857) – польського генерала, кавалерійського командира під час польського повстання 1831 р.

³ Франциск Ксаверій Захар'ясевич (1770-1845) – перемишльський римо-католицький єпископ у 1840-1845 рр.

⁴ Pamiętnik więźnia stanu…Lwów, 15 października 1885. R. I. Nr. 2. S. 9.

⁵ Село у Польщі, в ґміні Гачув Березівського повіту Підкарпатського воєводства.

⁶ Йдеться про Галицьке повстання (rabacja galicyjska, rzeź galicyjska) – селянське повстання в західних областях Галичини у лютому-березні 1846 р., яке характеризувалося погромами польської шляхти.

⁷ Pamiętnik więźnia stanu…Lwów, 15 kwietnia 1886. R. I. Nr. 13. S. 5.

⁸ Там само. S. 6.

⁹ Інфула, митра – богослужбові головні убори єпископа та ієреїв.

¹⁰ Власником судововишнянської домінії був Леонард Ґурський гербу Побуґ, офіцер польської армії (помер 1860 р.), одружений з графинею Генрікою Коморовською (1807–1893), донькою попереднього власника судововишнянського двору Антонія Коморовського.

¹¹ Йдеться про проект австрійської конституції (т.зв. конституції Піллерсдорфа), оприлюднений 25 квітня 1848 р., згідно якої Австрійська імперія проголошувалась конституційною монархією.

¹² Йдеться про Польську національну гвардію – військову організацію, що діяла в квітні-листопаді 1848 року у Львові. Формувалася з поляків–добровольців, керувалася Центральною національною радою. Брала участь у революційних подіях на Галичині, зокрема Львівському повстанні 1–2 листопада.

¹³ Центральная національна рада (Centralna Rada Narodowa) – польська націоналістична громадська організація у Галичині, що діяла у Львові протягом 13 квітня – 2 листопада 1848 року. Брала активну участь у революційних подіях на Галичині та конкурувала за вплив на населення Галичини із українською Головною руською радою та консервативною польською Асоціацією власників великих сільських садиб, що об'єднувала велику галицьку знать.

¹⁴ Угорська революція 1848-1849 рр. – деократична революція в Угорському королівстві, яке входило у склад Австрійської імперії, яка проходила під гаслами децентралізації імперії, демократизації та мадяризації.

¹⁵ Юзеф Захаріаш Бем (1794–1850), Юзеф Висоцький (1809–1873) та Генрик Дембінський (1791–1864) – воєначальники в угорському повстанні 1848-1849 рр.

¹⁶ Pamietnik wieznia stanu…15 kwietnia 1886. R. I. Nr. 14. S. 2, 3, 4, 5, 6, 7.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/79361/

Следующая новость
Предыдущая новость

Казино Азино – подробности об азартном заведении Вулкан казино онлайн - официальная страница wulcan.org.ua Экскурсия по Санкт-Петербургу. Старейшие храмы Питера. Стабильность - главный девиз казино интернет НетГейм Лучшие приложения на деньги в сети

Публикации