«Конкурентний наратив»: роздуми про книгу з історії православ’я в Україні у ХХ ст.

05.01.2020 20:28 3

«Конкурентний наратив»: роздуми про книгу з історії православ’я в Україні у ХХ ст.

Андрій Ферт

"Україна модерна", 2 січня 2020

Рецензія на книгу: Микола Денисенко. Православна Церква в Україні: століття розділень. Київ: Дух і Літера, 2019, 372 с.

У 2019 році «Дух і Літера» видало український переклад книги Миколи Денисенка «Православна Церква в Україні: століття розділень». Праця була подана як «виважений та всебічний аналіз Православ’я в Україні з початку ХХ століття донині». Книга вийшла надзвичайно цікавою та корисною, від неї неможливо відірватися.

Микола Денисенко, професор теології Університету Вальпараїсо (Індіана, США) та диякон Православної церкви Америки, завершив роботу над текстом книги у листопаді 2017 року, ще до того, як в Україні заговорили про перспективу томосу. А вже наступного року Northern Illinois University Press опублікувало книгу – «The Orthodox Church in Ukraine: A Century of Separation». Український переклад з’явився вже після отримання томосу і конфлікту всередині нової церкви, коли цікавість до православ’я хоч і згасала, проте ще залишалася доволі високою.

Автор пропонує своєму читачеві простий та зв’язний виклад історії православ’я в Україні протягом останнього століття – надзвичайно драматичного періоду, що й досі викликає шалені дебати, суперечки, протистояння за землю та храмові будівлі. Ця книга вельми на часі хоча б лише тому, що пробує розказати, як сталося, що в Україні є кілька Православних церков, і чому ці церкви не можуть дійти згоди одна з одною.

На відміну від багатьох схожих праць, автор не обмежується аналізом церковних схизм 1990-х, ні, він дивиться набагато глибше – у революційний 1917 рік, коли падіння імперського режиму дозволило серйозно заговорити про українську церковну незалежність.

Книга має майже 270 сторінок дрібним текстом, що не дається моєму слабкому зору без окулярів, та ще майже сто сторінок приміток та бібліографії. Серед посилань – праці Сергія Плохія, Богдана Боцюрківа, Наталі Шліхти, Френка Сисина, Зенона Когута, Тетяни Чумаченко, Олега Турія та багатьох інших. Серед джерел – документи з приватних архівних зібрань, церковна періодика, пастирські послання та літургійні тексти.

Про цю книгу дійсно можна говорити як про підручник для студентів. Та цей підручник не просто розказує історію, він може слугувати гарним відправним пунктом, з якого легко почати повноцінне дослідження модерного українського православ’я: всі джерела і профільна література як на долоні – бери і читай.

«Афіни зустрілися з Єрусалимом»

Є дві речі, які вкрай важливо пам’ятати для сприйняття тексту цієї книги: автор книги є православним кліриком та богословом, а ще – очевидним прихильником української церковної автокефалії.

У висновках, наприклад, він пише: «По суті, історія, розказана у цій книзі, є одним із конкурентних наративів», що протиставляється наративу Московського патріархату про українське православ’я, розповсюдженому серед багатьох православних церков світу.

Я б навіть сказав, що автор відчуває себе залученим до справи української автокефалії, а не лише до наукового аналізу автокефального руху. Для нього важливо розказати православним християнам світу, як розвивалися події в українському православ’ї протягом останнього часу, та як вони обумовили надання Томосу й утворення визнаної Константинопольським патріархатом Православної Церкви України у 2018 році.

Насправді, важко очікувати іншого підходу. У контексті війни – боротьба за автокефалію набула величезної ваги у публічному дискурсі. Її сприймають як важливий елемент у війні на «історичному фронті». Її називають суттєвою складовою «сучасної української ідентичності». Тут, перефразовуючи Драгоманова, плохий той українець, який не став прихильником автокефалії.

«Конкурентний наратив»: роздуми про книгу з історії православ’я в Україні у ХХ ст.Саме тому і варто пам’ятати, що книгу Миколи Денисенка слід сприймати передусім як зв’язний наратив з легкими нотками апології, а вже потім – як науковий текст. У цій книзі дуже легко відрізнити «хороших героїв» від «поганих», правильні події від неправильних: свобода протистоїть тиранії, справжня українізація – сумнівній українізації, а всі, «хто шукає звільнення», солідаризуються супроти «гнобителів». Це видно із того, як збудовано текст, як використовуються епітети – хоча, автор, цілком вірогідно, робить це ненавмисно.

Неканонічність=Українізація=Автокефалія

Автор ставить собі за мету розглянути «найвідоміші події, постаті, характерні риси українських православних громад та їхній розвиток від 1917 до 2016 років».

Аналіз зроблено крізь призму двох ключових концептів – церковної модернізації (що мала наслідком рух за українізацію богослужіння і проповіді, збільшення ролі мирян – розвиток соборноправності, рух за автокефалію) і церковної канонічності (само/легітимація церкви, вплив єресі етнофілетизму – націоналізму на церкву).

Ключовий аргумент автора полягає у тому, що неприйняття української автокефалії пов’язане передусім з тим, що творці першої української автокефалії 1921 року пішли занадто радикальним шляхом, підваживши традиційну для православ’я роль єпископів.

Тавро неканонічності, спричинене цим актом, переходило на усі наступні спроби утвердити автокефалію. Не в останню чергу через те, що Московський Патріархат зумів стати головним творцем дискурсу про українське православ’я, й усіляко підкреслював зв’язок між «самосвятською» УАПЦ 1921 року та усіма наступними автокефальними рухами. Ба більше, МП вдалося закріпити асоціативний ланцюжок між неканонічністю та самою ідеєю українізації/автокефалії.

Взаємодія людей, але не взаємодія ідей

З термінами і методами ситуація трохи складніша. Наприклад, у списку літератури я не знайшов праць присвячених радянській національній політиці, що дуже дивно, бо автор намагається зрозуміти вплив націоналізму на церкву, і робить цю проблему однією з центральних у своїй книзі. Як наслідок, у тексті є замішання щодо того, як називати ті чи інші групи людей. Так, прихильники автокефалії у 1920-х – це українці, а противники – часом називаються росіянами чи пак російським єпископатом в Україні. Це видається значним спрощенням, що не враховує складності етнічної ситуації у 1920-ті.

Крім того, автор, здається, поділяє примордіальні погляди на націю, бо послуговується термінами на кшталт «відродження» української нації чи «національне пробудження». Не дивно тому, що в тексті можна зустріти тези про «русифікацію козацької еліти» Катериною ІІ (дивно, що Зенон Когут, якого часто цитує автор в інших місцях своєї книги, не спричинився до використання більш адекватного позначення подій кінця XVIII століття), про покарання Тараса Шевченка царем Миколою І за «мрії про незалежну Україну» тощо.

Немає серед методології автора і тих підходів до вивчення взаємостосунків між націоналізмом та релігією, які запропонував Роджерс Брюбейкер у 2011 році, а також концепту Сабріни Рамет ecclesiastical nationalism – вони мали б становити основну методологічну рамку для вивчення проблеми впливу націоналізму на релігійний дискурс.

Може здатися, що автор дає собі раду і без цих рамок, оскільки у вступі декларує цілком слушні речі «національна складова українського церковного руху, мабуть, була найбільшою перешкодою для визнання її церковної автокефалії» і «українізація стала головним символом непростих стосунків між автокефалією та українським націоналізмом, оскільки православні лідери та вірні розглядали її або як законний і природній розвиток церковних традицій, або як троянського коня, що приховує в собі націоналізм».

Однак, вже у висновку стає очевидним, що автор не пішов далі аналізу стосунків між nation-state/національними рухами та церковним рухом за автокефалію. Про аналіз взаємодії між релігією і націоналізмом на рівні дискурсів, у контексті розпаду імперії та націєбудування, на жаль, не йдеться. А хотілося б подивитись як, наприклад, ідея соборноправності – збільшення ролі мирян і низового духівництва за рахунок зменшення ролі єпископів, яку розглядає автор – співвідноситься з ідеєю загального представництва, що її приніс націоналізм.

Викликає занепокоєння і плутанина з ключовим терміном «націоналізм». Якщо у вступі автор обіцяє читачу «визначити роль націоналізму в русі за українську церковну незалежність», то у висновку націоналізм перетворюється на «націоналістичну ідеологію», що явно не може бути одним і там самим. А оцінка його впливу резюмовано очевидним твердженням про те, що «автокефалістський рух прагне створити національну церкву».

Також дивно, що автор не бере до уваги праці про радянську політику пам’яті, наприклад «Імперію Пам’яті» Сергія Єкельчика, хоча одним із завдань у книзі є аналіз церковних історичних наративів повоєнного періоду, покликаних легітимізувати єдність українців і росіян. Як наслідок – книга не дає відповіді на питання, чому такі наративи починають розповсюджуватись після 1968 року, адже автор не враховує Празької весни та мобілізації патріотизму в УРСР, що призвело до посилення ролі українського екзарха та появи українського церковного журналу «Православний вісник» в УРСР.

«Конкурентний наратив»: роздуми про книгу з історії православ’я в Україні у ХХ ст.Структура книги

Як влучно написав о. Кирило Говорун у своїй рецензії на англійську версію книги Денисенка «the book is structured around the windows of possibilities that opened to the Ukrainian Orthodoxy in its struggle for independence».

Для Денисенка «вікна можливостей» - це чотири ключові події: зародження автокефального руху через падіння Російської імперії (Розділ І), Друга світова війна (Розділ ІІ), «Холодна війна (1945-1988)» (Розділ ІІІ про церкву у діаспорі та Розділ IV про церкву в УРСР), і, нарешті, перебудова та утворення незалежної України з усіма революційними потрясіннями двох Революцій та війни (Розділ V).

Сам автор описує обрану ним структуру так: «виклад пояснює проблеми автокефалії та українізації, їхнє походження, розвиток та формування спільнотних релігійних ідентичностей Православних Церков в Україні, даючи читачам змогу зрозуміти багаторівневість цієї історії та краще збагнути її деталі».

Та поруч з очевидними перевагами лінійного наративу, важко не помітити і недоліки. Зокрема, часті повтори, яких можна було б уникнути завдяки проблемній структурі, чи повороти сюжету, які не вписуються в обрані автором «вікна можливостей».

Прикладом цього є сюжет із томосом 1924 року для Польської церкви, що опинився у розділі ІІ «Православна Церква в Україні в роки Другої світової війни (1939-1945)», хоча він значно більше пасував би до розділу І, присвяченому першій УАПЦ як з хронологічної точки зору, так і з тематичної.

Автокефалія Польської церкви була потужним зовнішнім викликом для УАПЦ в Радянській Україні, оскільки вона безпосередньо підважувала акт передачі Київської митрополії Московському патріархату 1686 року. Сам автор говорить про це, і навіть наводить у цьому розділі реакцію УАПЦ на цю подію.

Ба більше, розміщення цього сюжету окремо від наративу про УАПЦ та її взаємини з радянською владою не дає можливості подивитись на томос 1924 як на зовнішній виклик радянській політиці коренізації, що була спрямована не в останню чергу і на українців у ІІ Речі Посполитій (за Теренсом Мартіном).

Недоліки перекладу?

Мушу визнати, що я не бачив англійського оригіналу книги – замовити його задорого для аспірантської стипендії. Тому іноді не ясно, кому приписати хиби в тексті – автору чи перекладачу.

Невичитані, неузгоджені, а часом і не пов’язані між собою слова і речення звісно легко приписати перекладачу. Однак, абзац довжиною у півтори-дві сторінки, де кілька думок і позицій просто зводять читача з розуму, чи Іоанн Теодорович, що фігурує то як архієпископ, то як митрополит у межах однієї сторінки без завбачливого пояснення/нагадування про його кар’єрне зростання, чи навіть незрозумілі речення у середині абзацу, що не пов’язані ні з тим, що було до, ні з тим, що буде після - такі речі важко однозначно назвати хибами перекладача. Наприклад, с. 122, другий абзац зверху розказує про втручання німецької адміністрації у справи УАПЦ, і раптом у середині абзацу вигулькує «Українська повстанська армія воювала з німецькими окупантами у Західній Україні. У процесі бойових дій втратили життя кілька священників, були знищені храми», потому абзац знову повертається до втручання німецької адміністрації до життя УАПЦ, ніби нічого не було. Можливо, автор хотів показати, як активність УПА спричинилася до втручання німецької адміністрації у справи УАПЦ – однак, це лише моє припущення, бо з викладу це годі зрозуміти.

Так само іноді важко зрозуміти, де завершується авторський голос, і починається думка героя церковного протистояння. Наприклад, у передмові до українського видання є такий уривок: «до УПЦ МП все ще належить більшість парафій, кліриків і монастирів, але ПЦУ стверджує, що їй належить більшість вірян. Це доводить постійний потік парафій, що змінюють свою приналежність» - питання в тому, чи Денисенко приймає позицію ПЦУ, що вона має більшість вірян, і наводить на підтримку цієї позиції аргумент про перехід парафій, чи аргумент про парафії – це аргумент ПЦУ, який невдало переклали, аж він зазвучав як авторський голос?

* * *

Наостанок скажу, що особисто мені надзвичайно припав до душі аналіз історичних наративів, що їх використовують церкви у своєму протистоянні. Дослідникам пам’яті охоче пораджу розділ IV, що аналізує публікації, присвячені церковній історії на сторінках журналу Українського екзархату РПЦ «Православний вісник» 1968-88 років.

___________________________________

«Конкурентний наратив»: роздуми про книгу з історії православ’я в Україні у ХХ ст.Андрій Ферт - магістр історії, аспірант НУ «Києво-Могилянська Академія», досліджує роль Православної церкви у конструюванні історичної пам’яті, працює над роботою про пізньорадянські практики контролю за православними громадами. Серед нещодавніх публікацій – дослідження історичних наративів УПЦ-МП: Equivocal memory: What does the Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate remember? та стаття про роботу громадських комісій сприяння антирелігійній роботі у пізньорадянському Києві «Між паперовим та всебічним контролем». Живе і працює у Києві.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/78418/

Следующая новость
Предыдущая новость

Ставки на киберспорт – спортивное событие, которое стоит вашего внимания Именно в правильной очистке канализации кроется ключ к ее бесперебойной и постоянной работе. Сколько стоит анализ на группу крови Как правильно выбрать фотографа для фотосессии на яхте? Священики УПЦ спільно з волонтерами забезпечили п’ять підрозділів ЗСУ ліками

Публикации