Із острова украденої весни…

24.03.2020 4:49 0

Із острова украденої весни…

о. Андрій Зелінський

Так, це – весна. Дивна, правда. Ми до таких не звикли. Похолодало. І не температура повітря тому виною. Ми вимушено розбіглися по наших печерах, позбавляючи себе можливості дивитися одне одному в очі, потискати одне одному руку, вітатися й прощатися обіймами. Ми ж так звикли, що весна – час чи не для найважливішого в нашому житті, пора для якогось особливого тепла та цвітіння, час життя. У нас поцупили весну. У кожного. Карантин змусив нас розлучитися з якоюсь надважливою часткою нашої людяності, що проявляється через дотик. Нас позбавлено тепла людського спілкування. Ми відчули себе окраденими. Ніби хтось увірвався в наше особисте життя і поцупив звідтіля щось дуже наше. Без нашої на те згоди. Насильно. Сезон “украденої весни” у нас з вами щойно розпочинається. Але похолодання може затягтися на довго. Весна – час для життя, а у нас запахло смертю…

Вірус – не перший і не останній, але досвід зовсім новий. Ціле людство раптом опинилося на одному острові, оточеному безмежним океаном, у якому щоденно “тонуть” сотні таких, як ми, людей – без води, але й без повітря, у тотальній самотності украденої весни. Медики, що перебувають поряд із хворими, які помирають від COVID-19, діляться, що люди, не втрачаючи свідомості, буквально “тонуть” без повітря. І без чийогось такого звичного, такого теплого і настільки важливого дотику. Без весни. Наш сьогоднішній досвід – острів розлуки: ми змушені відмовитися від такого буденного і настільки для нас природного. І досі ще нікому не відомо, наскільки затягнеться ця повінь. Однак навіть сьогодні стає очевидним, що завтрашній світ уже ніколи не буде вчорашнім. Берегів континенту поки не видно. Навколо безмежний океан.
Сьогодні людство почало щоденно прокидатися в умовах жорсткого тоталітаризму: крок управо, крок уліво – загроза заразитися та заразити, потонути або утопити. Кожен під прицілом. Ми, неочікувано, стали всі рівними, як у старих добрих утопіях. Жодного імунітету: Том Генкс ти чи Пласідо Домінго, принц Монако чи перша леді Канади, гравець “Манчестер Юнайтед” чи експрезидент “Мадриду”, медсестра чи доктор медичних наук, український депутат чи священнослужитель – усі рівні. Настільки рівними ми ще не були ніколи. І настільки позбавленими весни… У людства завжди, у глибинах колективної та індивідуальної свідомості, існував якийсь затишний куточок, Едем, що навіть у найгірші часи грів душу надією, вимальовував горизонт: у домодерній Європі можна було пережити будь-які негаразди з думкою про винагороду в Царстві небесному; згодом ми відкрили Новий світ і побігли за невловимим фронтиром північноамериканськими преріями; соціальна есхатологія доби Просвітництва подарувала людству надію на розум і віру у прогрес - у нас завжди були Ельдорадо та Шамбала. Куди нам утікати сьогодні? Ми таки на острові. І тут ми глобально взаємозалежні та взаємозаразні.
Ми безпорадно шукаємо аналогій у минулому (“чорний мор”, “іспанка”, “гарячка Ебола”), щоб якось дозволити власній уяві контролювати ситуацію, прогнозувати невловиме прийдешнє. Але у нашому випадку минуле поки не допомагає. Ми таки на острові: відірвані, відрізані, розлучені. Вірус – глобальний, як і світ, у якому він з’явився. І нам від нього стало тісно. Ми, усі разом, раптом відчули себе тотально вразливими і глобально крихкими. Людині властиво конструювати майбутнє з будівельного матеріалу пережитого досвіду, екстраполюючи його на стратегії розвитку. І цим ми впевнено займалися в Білому домі та в Кремлі, у Берліні та в Пекіні, і навіть на Банковій та на Грушевського, того дня, коли якийсь із мешканців глобального села дозволив вірусові SARS-CoV-2 проникнути в глобальне тіло людства. І байдуже чи то було сире м’ясо кажана чи якоїсь іншої екзотичної істоти з уханського ринку морепродуктів, ніхто у вище перелічених кабінетах не дозволив би собі включити факту тієї трапези-тризни до стратегічного оборонного бюлетеня чи національної програми економічного розвитку. Ніхто б і не подумав, що ми вразливі аж настільки. А в умовах глобального села кожен мешканець має значення, і власну соціальну валентність має, і кожна дія має потенціал глобального резонансу. В урядових офісах до епідемій готуються. Але, як виявилося, вірус може бути сильнішим за геополітику. Коли “чорним лебедем” залітає в неочікуваний момент із неочікуваного напрямку. Найелементарніша біологічна форма перед якою цілий сучасний світ знітився та редукувався до острова, оточеного досі непроглядною невизначеністю – і без весни.
Біда з високою контагіозністю нашого вірусу в тім, що вражає він не лише людину, а власне сам механізм генерування людського суспільства. Суспільство – складна багаторівнева система комунікацій. Спілкування тче його тіло, уможливлює економічні, політичні, правові, культурні відносини, міжособистісні стосунки. Спілкування творить людство та людину, сім’ю, громаду та державу. Людське спілкування потребує контакту: дотику, зустрічі, церемоній і круглих столів. Тому сьогодні ми заражені з самісінької середини, з епіцентру формування людського суспільства. Важко насправді визначити наслідки такого синхронного та глобального дефіциту людського спілкування. А саме від нього залежать ціни на нафту, фінансові транші, ймовірні дефолти, наявність робочих місць на ринках праці, припинення бойових дій у будь-якій точці земної кулі, олімпіади, тенісні турніри та прем’єри голлівудських блокбастерів, присутність у наших громадах голодних і самотніх під час епідемії. Сьогодні ми вимушено позбавлені стількох природних для нас форм спілкування – сьогодні людства стало настільки менше. Гірше може бути лише, коли менше стане й людяності. Тому понад усе нам слід захистити наш привілей, наше невід’ємне право, нашу природну сутність – спілкування! Карантин – неминучість, але не ізоляція, позбавлена можливості безконтактного спілкування. Така ізоляція – також вірус, здатний заразити нас жорстокою та брутальною недугою самотності. І тоді ми вже ніколи не дочекаємося теплої квітучої весни. Навіть коли виберемося з нашого сьогоднішнього острова.
Давайте спілкуватися! Безконтактно. Ми потрібні одне одному. Але сьогодні на відстані. Відчуття дистанції не має паралізувати нашої свідомості. Ми мусимо слухати і чути голос одне одного у сьогоднішній глобальній пустелі. Без карантину ніяк! Наша здатність радикально обмежити соціальні контакти – єдина на сьогодні можливість запобігти поширенню інфекції. Але ніяк і без спілкування – на рівні міжособистісних стосунків, економічних і політичних відносин, на рівні нашої здатності подолати сьогоднішній виклик, прорватися та зігріти світ звичною людською щирістю. Поки ми не знаємо куди плисти. І як – також не знаємо. Але якщо існує питання, то десь уже неминуче існує й відповідь. У епоху “чорних лебедів” необхідно визначити район пошуку “антикрихкості”. Якщо спрощено, то, за Талебом, “антикрихкість” – це про здатність ставати сильнішим в умовах безладу, про те, що живиться силою хаосу. Наш розум, вихований попереднім досвідом, може нас ненавмисне обманювати, приймаючи минуле за майбутнє, а відтак, в умовах нових реалій виявитися дуже безпорадним. А от сама стихія може нас не лише хвилею накрити, але й на хвилі піднести. Коли ми принаймні цього бажаємо. Словами Біблії: “Природа за праведних воює” (Мудрість 16, 17). Де нам з вами сьогодні на нашому острові з украденою весною шукати власної “антикрихкості”? Як виплисти звідси сильнішими? Мусимо шукати. Переконано і впевнено про це спілкуватися. А от координати району пошуку нашої “антикрихкості”, мені здається, прості: УВАГА, ПОВАГА, ТВОРЧІСТЬ.
УВАГА

Древні вірили, що диявол криється в деталях. Значить там і можливості його знешкодити. Саме найдрібніші речі можуть виявитися, в результаті, найважливішими та найвизначальнішими. Ми не звикли так мислити. Нам легко мобілізуватися проти насилля, бідності, зовнішнього ворога. Нам легше рятувати людство, тягаючи шини та ліплячи бутерброди на півкраїни, аніж уникаючи соціальних контактів. Ця логіка нам зрозуміліша. Природно, по-людськи, по-нашому. Але сьогодні спасіння людства вимагає належної уваги до дрібниць: часто і ретельно мити руки, уникати рукопотискань і обіймів, користуватися антисептиками та масками, зрештою – не виходити, по можливості, з власної кімнати. Дрібниці вони скрізь: відписати листа, прибрати у квартирі, впорядкувати документи, перечитати, зателефонувати, подбати про літніх сусідів тощо. Інколи нові стежки стають автострадами людства, як у випадках із численними першовідкривачами. Але їх слід зауважити. Як слід зауважити усі можливі загрози та всі необхідні можливості.
ПОВАГА

Коли в світі людей стає темно, повага здатна запалити світло. Повага до себе, повага до іншого, повага до спільного. Понад усе – повага до нашої людяності. Нам необхідно залишити острів людьми, щоб людяним залишився світ, який ми з вами будемо творити після прориву. А людяність не настільки вже й абстрактна дійсність. Їй характерні бажання добра, пошук істини, захист справедливості, споглядання краси. Це – орієнтири, про які не варто забувати за умов найтемнішого безладу. У час хаосу обставини можуть складатися по-різному: у бурхливих водах океану непевності, жорстокості, брутальності не можна забувати про берег. А щоб до нього дістатися, не маємо права забувати про власну гідність та про власні цінності. Ми вже з вами пройшли немало. Ми навчилися ділитися останньою скоринкою хліба, йти замість інших у газові камери, підставляти власні груди, прикриваючи бойових побратимів. Повага уможливлює солідарність. Вижити можна по-різному, але краще вижити людиною. І померти людиною – теж краще. А людяності дуже личить усмішка, навіть у дуже темні часи.

ТВОРЧІСТЬ

Боляче і дивно, коли нам доводиться уникати друзів, коли ми змушені відмовитися від звичних для нас способів прояву власних почуттів. Але сьогодні це – ціна чийогось життя. Інколи дуже для нас важливого і дорогого. Проте навіть якщо ми сьогодні не можемо проявляти свою любов у звичний спосіб, ми не маємо права перестати любити! І сьогодні ми мусимо про це часто говорити одне одному. Щоправда, без дотиків, рукопотискань, обіймів і в масках. Але ж існує безліч шляхів, як не дозволити собі засохнути в умовах карантину та соціальної турбулентності. У цей час ми мусимо спілкуватися – багато, яскраво, творчо. Щоб нашій весні стало тепліше. Про минуле і майбутнє, про власне і чуже. Про радощі та болі, про страхи та сподівання. Нам сьогодні дуже потрібне відважне, неординарне, творче мислення. І дія. Щоправда, без дотику. У нас з вами є інтернет і “Нова пошта”. У нас з вами є гантелі, книжки, молотки, борошно, комп’ютери – давайте жити. І пам’ятати, що ніхто не заслуговує на самотність.
Так, це – весна. І ми з вами на острові. Цілим людством. У зоні ризику усі, кожен під прицілом. Уражений сам механізм генерування людського суспільства. Але це – наш з вами світ. І нам з вами вирішувати, хто буде переможцем: ми чи наш страх. Це – серйозний виклик для нашого покоління та новий досвід для людства. Це – час тотальної вразливості та глобальної крихкості. Але це – наша з вами весна: час для уваги, поваги та творчості. Наша ціль – не просто вижити. Наше завдання – вийти з цієї історії сильнішими. І кращими. Впевнений, з Божою допомогою, саме так ми з вами і зробимо.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/azelinsky_column/79374/

Следующая новость
Предыдущая новость

Секрет популярности слот автоматов на просторах всемирной паутины Каталог футболок с огромным списком рисунков Игумен УПЦ примет участие в вечере смеха Увеличение отдачи бизнеса с программами BAS, «1С:Підприємство» Плитка Tubadzin для вашего интерьера

Публикации