Істина, розум та віра у світі (пост)правди: міркування з приводу міжконфесійного документу «Туга за Правдою, яка визволяє»

03.05.2020 0:09 3

Істина, розум та віра у світі (пост)правди: міркування з приводу міжконфесійного документу «Туга за Правдою, яка визволяє»

Павло Єремєєв

канд. іст. наук, ст. викладач Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

У квітні 2019 р. група священнослужителів та мирян різних християнських конфесій України оприлюднили документ «Туга за Правдою, яка визволяє». Цей документ містить міркування з приводу проблеми правди і постправди у сучасному суспільстві. Його автори – це інтелектуали, що представляють Православну Церкву України, Українську Греко-Католицьку Церкву, Римо-Католицьку Церкву в Україні, Асоціацію місіонерських Церков євангельських християн України та Собор Незалежних Євангельських Церков України.

Поява цього документу – подія, що не може не тішити. Немає сумніву, що подібна постановка питань про віру та Істину у сучасному світі є нагальною потребою. Як часто всім нам не вистачає чесного, непростого та, часом, болючого осмислення базових світоглядних координат. Без жодних перебільшень можна сказати, що поява цього тексту є знаковою подією українського інтелектуального життя.

Документ ставить проблеми, будить думку, провокує на роздуми. Він закликає до духовної роботи, пропонує те, що самі автори усвідомлюють як християнське і, при цьому, не обмежене жорсткими конфесійними кордонами розуміння Істини та Правди. Він суміщає ідеї вічного та зануреного у час, пропонує шляхи поєднання та реалізації християнських ідеалів правди у сучасному світі.

В той же час, деякі фрази та формулювання документу викликають запитання. Наведені нижче міркування не є критикою в прямому сенсі цього слова. Це не розгорнута рецензія на документ, скоріше, певні суб’єктивні зауваги щодо можливих інтерпретацій окремих фрагментів тексту.

Перше за все, хочемо привернути увагу до наступної фрази в документі:

«Сьогодні фабрики лжі беруть почасти правдиву інформацію, але тонко її спотворюють, роблячи її правдоподібною, хоч насправді недостовірною… Так препарована інформація впливає на глибинні інстинкти людини та її стереотипи, спонукаючи її повірити в те, у що вона хоче вірити. Сприйняття такої спотвореної інформації перетворюється на акт віри, а не на висновок розуму. Мало того, логічні доводи збоку про хибність такої інформації сприймаються зомбованою людиною як спроба обдурити її й відхилити від правди».

У даній цитаті автори протиставляють розум та віру. При цьому, як не парадоксально, «акт віри» описується як щось негативне і протиставляється в цьому контексті «висновкам розуму». Скоріш за все, автори документу мають на увазі розрізнення релігійної віри (до якої їхнє ставлення є позитивним), і віри в інформацію, що вимагає перевірки (таку віру в документі засуджують). Проте де знаходиться та межа, автори не пояснюють. Звісно, релігійна віра не зводиться лише до прийняття певних формул, про що справедливо зазначено у документі. При цьому, низка положень віровчення в принципі не можуть бути перевірені раціональними методами. Проте християнська віра включає в себе твердження, що стосуються і земної реальності. У сучасній біблеїстиці існують погляди, які висловлюються професійними істориками і археологами, претендують на раціональну обґрунтованість в рамках наукової методології, і, при цьому, принципово суперечать християнському віровченню. Під сумнівом ставиться історичність старозавітних патріархів, завоювання «землі обітованої», існування об'єднаної монархії Давида і Соломона. Наприклад, професор археології Тель-Авівського університету Зєев Герцог стверджує: «Ізраїльтяни ніколи не були в Єгипті, що не бродили по пустелі, не захоплювали землю в ході військової кампанії і не передавали її дванадцятьом племенам Ізраїлю ... У Бога Ізраїлю, Єгови, була жіноча дружина, і рання ізраїльська релігія прийняла монотеїзм тільки в період ослаблення монархії, а не на горі Синай»[1]. Завданням даного нарису не є розгляд питання про наукову обґрунтованість подібних концепцій. Важливо інше: в рамках наукового дискурсу можливі висновки, принципово суперечать релігійних вірувань. Очевидно, що більшість віруючих не буде приймати такі висновки не через те, що зможуть побачити якість помилки в аргументації на їхню користь. І взагалі, хіба не є актуальним для християнина віра навіть у випадку, коли йому здається, що розум свідчить проти? Хіба не така віра допомагала багатьом християнам в СРСР зберегти свої переконання в умовах масованої пропаганди, коли можливості раціональної критики домінуючого безбожницького дискурсу були перекриті? Тож постає питання: чи дійсно у прихильників «постправди» інше співвідношення розуму та віри у порівнянні з тим християнським ідеалом, який постулюють автори документу? Чи це співвідношення стале, а вибір знаходиться в іншій площині (моральній, духовній)?

Крім того, варто задатися запитанням: хіба не приводить нас розум туди, куди його штовхає віра? Та й сама об’єктивність висновків розуму в наукознавстві піддається сумнівам. В рамках теорії «наукових революцій» Томаса Куна наукова істина, що як раз і є висновком розуму, – це, скоріше, схема, яка найкраще, з точки зору наукової спільноти, пояснює відомі на сьогодні факти[2]. Набір фактів зміниться, і стара парадигма буде відкинута. Так, свого часу, геоцентрична теорія Птолемея відповідала найсуворішим критеріям науковості (навіть якщо брати критерії, вироблені наукою ХХ ст.)[3]. Але поступово все більше фактів не вписувалося в стару парадигму, і після певного «кризи науки» їй на зміну прийшла нова. Ця теза залишається актуальною і у світлі роздумів іншого видатного наукознавця – Імре Лакатоса[4], не кажучи вже про Пола Фейерабенда – найбільш яскравого критика наукового методу в західній інтелектуальній традиції[5].

Тож недовіра до висновків розуму, про яку автори документу пишуть як про характерну рису жертв «фабрик брехні», має свою рацію і в рамках християнської парадигми. Довіра ж до результатів раціонального мислення (зокрема, науки) призведе до потреби постійно переосмислити релігійні переконання у відповідності до того, що сьогодні здається правильним нашому розуму. Та чи зробить це віру служницею науки (як про це із сумом пише Джорджо Агамбен)[6]? Віруючий цілком може визнати, що раціональні аргументи свідчать на користь версії, яка суперечить його релігійним поглядам (наприклад, щодо походження людини). Однак, сприймаючи подібний висновок в контексті теорії наукових революцій, християнин має всі підстави трактувати ці висновки розуму не як відображення якоїсь позачасовий істини, а як підтвердження пануючої нині парадигми. Релігійна парадигма, з точки зору віруючого, є відображенням незмінної істини, в той час як наукова істина завжди змінюється. Відповідно, збіг тут може бути лише випадковим, і це – ні в якій мірі не аргумент проти релігійної віри.

Серйозні питання виникають стосовно наступної ідеї авторів документу:

«У світі сьогодні є потужні інституції, які щосили і за грубі гроші свідомо змішують правду й брехню. Як тільки в суспільстві з’являється якийсь перспективний феномен, сили зла моментально дискредитують його чорним піаром або ж створенням паралельного лукавого двійника, що дезорієнтує людей. Тому наш час можна назвати активним наступом зла, розрахунок якого простий: внести сум’ятя. Адже коли все довкола є лише певною комбінацією добра і зла, то за перемогу якого добра слід боротися? І на кого тоді можна спертися?».

Кого чи що автори мають на увазі, пишучи про «сили зла»: конкретні людські інституції, чи демонічні сили, що через певні об’єднання людей діють? Навіть якщо прийняти другий варіант, все одно вимальовується чорно-біла картина: у суспільстві боряться «перспективні феномени» та інституції, що репрезентують волю сил зла.

Аналізуючи феномен зла в рамках християнської парадигми, автори документу нагадують, що зло «мавпує добро», існуючи при цьому у триєдиній цілісності: Облуда, Ненависть і Насильство. Кожен з елементів цієї «диявольської тріади» неминуче тягне за собою два інші. З цього безсумнівного в рамках християнської парадигми твердження автори роблять висновок, який видається нам вкрай небезпечним:

«Відтак і діє в нашому світі якесь фатальне магнітне поле, в якому народ розщеплюється на тих, хто обирає добро, і на тих, хто віддається злу».

Чи не є небезпечною така теза про розділення народу на тих, хто обрав добро, та тих, «хто віддався злу»? Звісно, добро в християнстві має онтологічний статус, зло є викривленням добра, що виявляється онтологічно чужим до правди. Проте невже лінія розподілу між проявом добра та зла у світі може бути проведена між людьми?

У самому документі одразу після фраз про «розщеплення народу» йдуть наступні міркування:

«Для християн, повторюємо, правда полягає не в постулатах чи твердженнях, а в особі — у Христі Ісусі…. Для християн правда є живими стосунками, ставленням до Іншого як до себе, а не «ідеєю» — остання легко стає ідеологією».

Але чи можна в такому разі говорити про якийсь абсолютний поділ на тих, хто обрав правду, та тих, хто віддався злу? У Першому посланні Івана сказано: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» (1 Ів. 1:8). Звісно, можна припустити, що автори документу мають на увазі розщеплення «на тих, хто обирає добро, і на тих, хто віддається злу» у тому сенсі, що це розщеплення відбувається щомиті. Повсякчас людина здійснює вибір, і в цьому сенсі межа, що відділяє тих, хто обрав добро, та тих, хто віддався злу, щосекунди змінюється, не співпадаючи при цьому ні з якими зовнішніми поділами, не будучи чимось таким, що можна емпірично зафіксувати.

Частково в цьому контексті можна сприйняти наступний фрагмент документу:

«Ми завжди можемо помилятися, і трагічна історія людства вчить нас, що наївна віра у свою правоту веде до великого зла і горя. Тут постає питання: Чи можемо ми судити історію до Суду Божого? І так, і ні. Ми можемо відділяти правду від облуди тільки якщо дивитимемося на реальність крізь «погляд Бога», пам’ятаючи, що кукіль із пшениці буде вирвано тільки в день жнив (Мт. 13:24–44), і не забуваючи про те, що ми не є власниками Божого погляду. Правда таки є відносною — але тільки в тому розумінні, що вона відноситься до Бога».

Тим не менше, до кінця незрозуміло, в якій мірі, на думку авторів документу, розщеплення на тих, хто обирає добро, і на тих, хто віддається злу, співвідноситься із певними видимими земними розподілами (політичними, ідейними тощо). Висновок про те, що мова йде саме про видимі відмінності між конкретними суспільними групами можна зробити на основі наступної фрази авторів документа:

«В історії людства відбувається одна й та сама феєрична картина: якась група людей чує поклик Святого Духа, який є «Духом Істини», що «очищає нас від усякої скверни», і, долаючи спротив сатанинства, виборсується із засмоктувальної каламуті брехні».

Цей же висновок можна зробити і на основі наведеної вище цитати про «потужні інституції», через які сили зла дискредитують «прогресивні феномени». Можливість зафіксувати розподіл на тих, хто обирає добро, і на тих, хто віддається злу, в документі спочатку обігрується нечітким «І так, і ні», а нижче – вже постулюється більш ясно:

«Ми не бачимо іншого виходу із ситуації, що склалася, як формувати дискурс післяпостправди і повернути в нього етичний вимір, зокрема етичну оцінку правди чи брехні. Проблему не можна буде вирішити інакше, ніж називаючи фейк брехнею і вводячи моральні чи матеріальні санкції для його продуцента… Для віруючої людини таке повернення до етичного виміру можна передати висловом «зодягнімось у зброю світла» (Рим. 13:12), що значить бути переконаним в тому, що Бог забезпечує кожне людське покоління відповідними алгоритмами для пізнавання Істини, а ми маємо віднаходити їх і керуватися ними у своєму житті».

Отже, ми бачимо, що в тексті постулюється розподіл народу на тих, хто обрав добро, та тих, хто обрав зло. Із певними застереженнями, вказується на можливість розрізнення, «хто є хто». Тож текст залишає простір для радикального іншування прихильників якоїсь світоглядної позиції, ідеології чи/та політичної програми, яка з точки зору авторів та підписантів, хай навіть і справедливо, особливо активно пов’язана із механізмами постправди.

Подібне радикальне іншування вже містить цілком земну небезпеку. Якщо певна група людей маркується як така, що віддалася злу (при цьому своя група представляє тих, хто обрав добро), компроміс стає неможливим.

Проблему співвідношення категорій миру, правди та компромісу спеціально аналізуются ближче до кінця документу (Розділ ІІІ. Рецепти християнських спільнот). У документі, серед іншого, вказується, що «часом церковні громади остерігаються засуджувати авторитарні режими, які чинять зло, побоюючись, що це обернеться більшими переслідуваннями їхніх одновірців». На думку авторів документу, «часом це обертається такими поступками диктаторам, які, по суті, входять у конфлікт із християнським вченням». Стверджується, що діалог можна вести лише «задля правди, а не коштом правди через її замовчування чи викривлення, оскільки справжній діалог можливий лише у правді». Звісно, важко заперечувати необхідність відстоювання правди. Проте і тут не обходиться без радикального іншування та символічного ототожнення ворога із онтологічним злом. При цьому, подібна процедура здійснюється через досить сумнівну цитацію в даному контексті Нового Заповіту. Щоб продемонструвати це, наведемо досить розлогу цитату із документу:

Багато поживи для роздумів дасть нам і роз’яснення св. апостола Павла: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру» (Еф. 6:12–15). Правителі, що належать темряві, творять світ, сповнений злоби, неправди і несправедливості. В такому світі справжнього миру бути не може, а спроби умиротворити таких правителів бажаного результату не дадуть. З ними слід боротися; інша річ — як. Боротьба через зустрічне ненависництво неприйнятна, бо тим самим ми живили б у собі згаданих «духів злоби» і вже нічим не відрізнялися б від темряви».

Наведена авторами фраза з послання апостола Павла однозначно стосується боротьби з духовними супротивниками. Саме звідси – фраза «нам бо треба боротися не проти тіла й крови». Саме про духовний характер тих сутностей, які Павло називає «правителями цього світу темряви», пише у своєму тлумаченні даного фрагменту Феофілакт Болгарський чи Феодорит Кірський[7]. Проте у власних міркуваннях щодо даного фрагменту автори говорять про земних правителів, які, при цьому, «належать темряві». Щоправда, повної демонізації таких правителів все ж немає. Автори документу пишуть, що «диктаторам правда й потрібна якнайбільше, бо саме вона, навіть ранячи, лікує, ставлячи їх (а водночас і все суспільство) перед іспитом ними заглушеного сумління». Більше того, вони визнають, що «в горизонтальних стосунках між людьми та спільнотами маємо справді визнати, що ніхто не є носієм остаточної істини».

Втім, загалом, намальована авторами картина цьогобічного світу відрізняється крайнім дуалізмом: у цьому світі «народ розщеплюється на тих, хто обирає добро, і на тих, хто віддається злу», є правителі, «що належать темряві», яким протистоять «найбільш моральні уряди». Проблема останніх – це те, що вони часом змушені часом ігнорувати ціннісні мотивації, особливо якщо безпекові аргументи стають пріоритетними. Подібне ігнорування автори документу критикують. Звісно, ми не маємо жодного наміру виправдовувати диктаторів і виступати за імморалізм у політиці. Проте чи не є подібна чорно-біла картина недопустимим спрощенням тієї правди, на захист якої написаний документ? Хіба світ є чорно-білим, при цьому різниця між чорним та білим втілюється у різниці між різними соціальними групами?

У тексті стверджеється:

«за теперішнім розгульним «часом Сатани» стоїть творення Богом у якомусь невидимому місці нової розгадки для світу — нової, тобто відродженої, правди, яка стає основою нового порядку. Наше завдання як християн — узяти в цьому творенні посильну участь».

Постає питання: чи дійсно є сенс надавати настільки онтологічне, духовне значення посебічним порядкам. Христос не висував політичних програм, апостол Павло вчив жити у тій соціополітичній реальності, в якій він діяв, не виступаючи, зокрема, проти рабства. Звісно, це не заперечує можливості моральної оцінки християнином тих чи інших політичних та суспільних практик, участі у боротьбі за той лад, що видається кращим. Проте автори тексту йдуть набагато далі. Вони пишуть, що сучасний період історії є «часом Сатани» (одночасно вони визнають, що і в минулі часи було не краще). При цьому в майбутньому, на їхню думку, нова, відроджена правда стане основою нового порядку. Чи не є це основою для чергової утопії? Хіба не актуальною залишається фраза Миколи Бєрдяєва: «Держава існує не для того, щоб перетворювати земне життя в рай, а для того, щоб перешкодити їй остаточно перетворитися на пекло». І земні порядки завжди є компромісом між різнорівневими суб’єктами, протиріччя інтересів яких часто є просто протиріччям різних інтересів, а не виявом онтологічного протистояння добра та зла.

Наприкінці тексту автори вміщують цитату з книги пророка Малахії, вміщуючи її у контекст боротьби за правду у сучасному світі:

Неправда, облуда явище глобальне і системне, всепроникне і здається непереможним. Проте їй може протистояти вже не система, а єдина спільнота — спільнота людей, що змагаються за правду, що піднімають свій голос проти кривди. І не лише з метою «самому не чинити зла», а щоб спільно змінити цінності і принципи суспільного, політичного, правового устрою, щоб зруйнувати систему приневолення до неправди. Лише так народи, що довго перебували у сутінках історії, виходять на світло денне. «Ось надходить день, неначе піч палає. Тоді всі горді й усі злочинці будуть — солома, і спалить їх той день, що прийде, — говорить Господь сил, — і не зоставить їм ні кореня ні вітки. Для вас же, що боїтеся імени Мого, зійде Сонце Правди, і в Його промінні буде спасіння» (Мал. 3:19–20).

Наведення цитати з книги Малахії у такому контексті викликає серйозні запитання. Справа в тому, що ця фраза толкується у святоотцівській літературі як есхатологічне пророцтво, «день Господень», про який пише Малахія, – це Страшний суд[8]. Тож постає питання: чи автори документу пропонують інше прочитання цієї фрази, чи вони наділяють сучасну політичну боротьбу спільноти людей, що змагаються за правду, есхатологічним забарвленням.

Нарешті, хочеться звернути увагу на ще один фрагмент тексту:

«До того ж слід узяти до уваги, що цінності справді допомагають творити вселюдську солідарність і спільний майданчик для позитивної дії, але тільки за однієї умови: що вони ґрунтуються на незмінних Божих заповідях (пор. Вих. 20:1–17), де однією з основних цінностей є пошана до людської свободи і гідності, які завжди є плодами божественної любові».

Автори документу посилаються на «Десять заповідей», при цьому, акцентуючи увагу на «пошані до людської свободи і гідності». Але ж перші чотири заповіді стосуються ставлення людини до Бога. Поза рамками монотеїзму важко прийняти, наприклад, перші дві заповіді: «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей» (Вих 20:2-6). Тож яким чином автори документу бачать майбутнє вселюдської солідарності і спільного майданчика для позитивної дії», якщо цінності, на основі яких лише й можлива така солідарність, не визнаються мільярдами людей?

Наведені міркування жодною мірою не мають на меті якось принизити значення аналізованого документу. По-перше, ми свідомо акцентували увагу саме на суперечливих, з нашої точки зору, фрагментах тексту. Ті мудрі думки, що висловлені авторами «Туги за Правдою», немає сенсу переказувати: для цього є сам документ. По-друге, будь який хороший текст має тим і відрізняється від посереднього, що пропонує читачу щось нове, провокує його. А нове завжди викликає дискусію (навіть якщо нове – це старі істини, виражені в нових умовах). І в цьому плані заслуга авторів беззаперечна: вони поставили проблеми, що дійсно потребують серйозного осмислення. Текст, як відомо, не існує поза контекстом. Потрібні нові дискусії, свіжі, критичні погляди, напружена робота думки. Ми певні, що міжконфесійний документ «Туга за Правдою, яка визволяє» – це саме поштовх до нового осмислення співвідношення категорій «Правди», «Віри» та «Істини». Цього осмислення дійсно потребує світ.

[1] Ze'ev Herzog I. Deconstructing the walls of Jericho // Journal of Palestine Studies. 2000. Vol. 29 No 3. URL: http://www.truthbeknown.com/biblemyth.htm

[2] Кун Т. С. Структура научных революций / Пер. И. З. Налетова. Mосква, 1975. URL: http://www.psylib.ukrweb.net/books/kunts01/index.htm (время доступа 19.10.2019).

[3] Бронштэн В. А. Клавдий Птолемей. Москва: Наука, 1985. http://www.argo-school.ru/biblioteka/antichnost_i_ellinizm/v_a_bronshten_klavdij_ptolemej_predislovie/va_bronshten_klavdij_ptolemej_predislovie/

[4] Лакатос И. Избранные произведения по философии и методологии науки / Пер. с англ. И. Н. Веселовского, А. Л. Никифорова, В. Н. Поруса. Москва: Академический Проект; Трикста, 2008. 475 с.

[5] Фейерабенд П. Против метода. Очерк анархистской теории познания. Москва: АСТ, 2007. 413 с.

[6] Агамбен Дж. Один вопрос. https://centerforpoliticsanalysis.ru/position/read/id/odin-vopros

[7] Толкования на Еф. 6:12. http://bible.optina.ru/new:ef:06:12

[8] Толкования на Мал. 4:1. http://bible.optina.ru/old:mal:04:01

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/80021/

Следующая новость
Предыдущая новость

Вячеслав Моше Кантор – великий человек современности Легальное казино FreePlay для настоящих игроков Великолепный каталог продукции для детей и их мам Чем отличаются фирмы-упаковщики автозапчастей? Игровые автоматы Super Slots для начинающих и профессионалов

Публикации