Християнство в часи пошесті

27.04.2020 20:08 0

Християнство в часи пошесті

о. д-р Томаш Галік

America / "Патріярхат", 25 квітня 2020

Наш світ хворий

Я веду мову не про пандемію коронавірусу, а про стан нашої цивілізації, що виявляється в цьому глобальному феномені. В біблійній термінології ця всезагально поширена пошесть є знаком часів.

На початку цього незвичайного періоду посту багато з нас думали, що епідемія матиме наслідком якесь короткотермінове знеструмлення, паузу звичайної діяльності суспільства, – щось, що ми зможемо перечекати, а незабаром все вернеться до попереднього стану. Проте з плином часу реальність стає все яснішою. Не вернеться. І не вийшло б добра з того, якби ми намагалися таки відкотити ситуацію до початкового етапу. Після здобуття цього глобального досвіду світ вже не буде таким, як досі, і, можливо, навіть не повинен таким бути.

Природньо, що в часи великих лих нас турбують передусім засоби для матеріального виживання, але «не хлібом єдиним живе людина». Прийшов час роздумати над глибшими смислами цього виклику для безпеки нашого світу. Неуникний процес глобалізації, як видається, сягнув свого піку. Глобальну вразливість глобального світу тепер легко побачити.

Який виклик ставить ця ситуація перед християнством і Церквою – одним з перших «глобальних гравців», а також перед богослов’ям?

Церква має бути «польовим шпиталем», як запропонував Папа Франциск. Церква не повинна лишатися в чудесній ізоляції від світу, але вільним рішенням зрушити свої межі й надати допомогу там, де люди фізично, ментально, соціально і духовно страждають. Таким чином Церква може спокутувати рани, завдані її представниками зовсім нещодавно найбеззахиснішим. Але спробуймо ще глибше обдумати цю метафору і застосувати ці думки до практики.

Якщо Церква має бути шпиталем, вона повинна, звісно, пропонувати турботу про здоров’я, соціальну і благодійну опіку, як це було з початків її історії. Проте Церква має сповняти також інші завдання. Вона має кілька ролей: діагностичну (визначення «знаків часів»), попереджувальну (творення «імунної системи» в суспільстві, в якому розповсюджені злісні віруси страху, ненависті, популізму і націоналізму) і зцілювальну (подолання травм минулого через прощення).

Торік перед Великоднем згоріла катедра Нотр-Дам у Парижі. Цього року під час посту не було богослужінь в сотнях тисяч церков, синагог і мечетей на кількох континентах. Як священник і богослов, я роздумую про ці порожні і замкнуті церкви, як про знак і виклик від Бога.

Розуміння Господньої мови в подіях нашого світу потребує мистецтва духовної проникливості, котра своєю чергою закликає до вдумливого відсторонення від накручених емоцій і наших упереджень, а також від проєкцій наших страхів і бажань. В моменти пошесті образи злого і мстивого Бога поширюють страх. Такі образи Бога були мливом для млина атеїзму впродовж століть.

В часи хвороб я не бачу, що Бог є кимось на зразок недружньо налаштованого директора, який зручно сидить собі за кулісами, в той час, як звершуються події нашого світу. Навпаки, я бачу в Богові джерело сили, яка діє в тих, котрі в подібних ситуаціях виявляють солідарність і жертовну любов (включно з тими, котрі діють без «релігійної мотивації»). Бог є смиренною і стриманою любов’ю.

Не можу не задуматися про те, чи час порожніх і замкнутих храмів не є якимось видом попередження перед тим, що може статися в доволі близькому майбутньому. Це те, подібне до чого могло б статися за декілька років у значній частині нашого світу. Маємо багато попереджень через приклади подій у багатьох країнах, де все більше і більше церков, монастирів і духовних семінарій порожніли і зачинялися. Чому ми так довго приписували те, що відбувається, зовнішнім впливам («секуляристському цунамі»), замість того, аби усвідомити, що черговий розділ історії християнства підходить до свого кінця, і час підготуватися до наступного?

Можливо цей час порожніх будівель храмів символічно виявляє приховану порожнечу церков і їх ймовірне майбуття, незважаючи на те, що вони роблять серйозні спроби показати світові цілковито інше обличчя християнства. Ми думали забагато про навернення світу і мало – про навернення себе самих: не про просте вдосконалення, а про радикальний перехід від статичного «буття християн» до динамічного «становлення християн».

Коли середньовічна Церква надмірно вживала заборону в якості кари і ці «генеральні удари» всієї церковної машини означали, що церковні служби не служили, а Святі Тайни не вділяли, то люди почали все більше шукати особистий зв’язок з Богом. Розповсюдилися мирянські братства й містицизм. Підйом останнього, певно, допоміг вмостити шлях Реформації – не лише тій, що її представили Мартін Лютер і Жан Кальвін, але також католицькій реформації, поєднаній з єзуїтами та іспанським містицизмом. Можливо, дослідження споглядання змогло б допомогти доповнити «синодальний шлях» до нового реформаційного собору.

Заклик до реформи

Можливо, нам слід було б сприйняти теперішнє утримання від релігійних служб і діяльності Церкви як кайросу в якості нагоди зупинитися й поринути в цілковиту рефлексію перед Богом і з Богом. Я переконався, що прийшов час роздумати над тим, як продовжити шлях оновлення, яке Папа Франциск назвав необхідним: не спроби повернутися до світу, що вже більше не існує, або покладання на зовнішні структурні реформи, а натомість зміни в напрямку осердя Євангелія, «подорожі до глибин».

Ми справді вірили, що можемо вирішити проблему нестачі священників у значній частині Європи та ще десь шляхом їх імпорту з Польщі, Азії й Африки? Звісно, ми мусимо серйозно зупинитися над пропозиціями Синоду для Амазонії, але в той же час маємо забезпечити більшу сферу для служіння мирян у Церкві. Нам слід пам’ятати, що на багатьох теренах Церква вижила без духовенства впродовж цілих століть.

Можливо, цей «стан небезпеки» є показником нового обличчя Церкви, історичним прецедентом. Я переконався, що нашим християнським громадам, парафіям, конґреґаціям, церковним рухам і монашим спільнотам варто прагнути ясніше вималювати собі ідеал, який спричинив постання європейських університетів: об’єднання учнів і вчителів, школа мудрості, в якій правду шукають шляхом диспуту, а також глибокого споглядання. Такі острови духовності й діалогу могли б бути для хворого світу джерелом сили, що зцілює. У переддень свого обрання Папою кардинал Хорхе Берґоліо цитував епізод із книги Одкровення, в якому Ісус стоїть перед дверима й стукає. Він додав: «Сьогодні Ісус стукає зсередини церкви і хоче вийти назовні».

Протягом років я розмірковував над добре відомим текстом Ніцше «Притча про божевільного» (з книги «Весела наука» – ред.), головний персонаж там – дурень, якому єдиному дозволено говорити правду, – оголошує: «Бог мертвий». Цей розділ закінчується входженням божевільного до храму, аби заспівати «Богові вічний упокій» і запитати: «Чим же, як не могилами і надгробками Бога, є ці церкви?» Я мушу погодитися, що впродовж тривалого часу різні форми Церкви видавалися мені холодними і бундючними надгробками мертвого бога.

Виглядає так, що багато наших церков будуть порожніми цього Великодня. Ми читатимемо епізоди з Євангелія про порожню гробницю в якихось інших місцях. Якщо порожнеча церков є спомином про порожню гробницю, не проігноруймо голос згори: «Його нема тут: він воскрес. [Він] випередить вас у Галилеї…» (Мр 16,6-7).

Питання, котре має спонукати до роздумів цього Великодня, таке: Де є Галилея тепер; де ми можемо зустріти живого Христа?

Соціологія фіксує, що кількість віруючих у світі (як тих, хто цілковито ототожнює себе з традиційною формою релігії, так тих, хто приймає догматичний атеїзм) падає, в той час, як зростає кількість шукачів. На додачу, зростає кількість «апатеїстів» – людей, яким байдуже до релігійних питань або традиційної відповіді на них.

Головна лінія поділу проходить не між тими, котрі сприймають себе як релігійних, і тими, котрі сприймають себе як нерелігійних. Шукачі є і серед віруючих (ті, для кого віра є не спадком, а шляхом), і серед невіруючих, які відкидають релігійні уявлення оточення, але таки мають тугу за чимось, що задовольнило б їхню жагу знайти сенс.

Я переконався, що «Галилея сьогодення», в якій ми мусимо шукати Господа, що пережив смерть, – це світ шукачів.

Шукання Христа серед шукачів

Теологія визволення вчить нас шукати Христа серед людей на периферіях суспільства. Але також необхідно шукати його серед людей, які марґіналізовані в Церкві. Якщо ми хочемо з’єднатися з ними, як учнями Христа, то повинні спершу відмовитися від багатьох речей.

Ми маємо полишити багато попередніх уявлень про Христа. Він – воскреслий – є радикально змінений досвідом смерті. Як читаємо в Євангеліях, навіть його найближчі і найдорожчі не могли його впізнати. Ми не маємо приймати всі новини, що нас оточують. Ми можемо впиратися, прагнучи доторкнутися його ран. Втім, де ще ми з певністю зустрінемо їх, як не в ранах світу і ранах Церкви, ранах тіла, котре він собі прийняв?

Ми повинні відкинути наші прозелітичні цілі. Ми не вступаємо у світ шукачів, щоби навернути їх настільки швидко, як це тільки можливо, і втиснути їх до існуючих інституційних та ментальних обмежень наших церков. Ісус також не намагався втиснути таких «загублених овечок дому Ізраїлевого» назад в структури сучасного йому юдаїзму. Він знав, що нове вино повинне бути налите в нові бурдюки.

Нам слід взяти нові і старі речі зі скарбниці традиції, яку нам було довірено, і зробити їх частиною діалогу з шукачами – діалогу, в якому ми можемо і мали б взаємно вчитися одні в одних. Ми повинні вчитися радикально розширювати межі нашого розуміння Церкви. Для нас більше недостатньо великодушно відчиняти «дворище язичників». Господь уже постукав зсередини і виходить, а наша робота – шукати його і слідувати за ним. Христос пройшов крізь двері, які ми замкнули зі страху перед іншими. Він пройшов крізь стіну, якою ми себе оточили. Він відкрив простір, широта і глибінь якого спричинили наше запаморочення.

На самому початку своєї історії рання Церква юдеїв і поган пережила знищення храму, в якому Ісус діяв і навчав своїх учнів. Тогочасні юдеї знайшли відважне і творче рішення. Вони замінили вівтар знищеного храму єврейським сімейним столом, а практику жертвопринесення практикою приватної і спільної молитви. Вони замінили приношення всепалення і криваві жертвоприношення роздумами, хваліннями і вивченням Писання. Приблизно в той сам час раннє християнство, прогнане з синагоги, знайшло свою нову ідентичність. На руїнах традицій юдеї і християни навчилися по-новому читати закон і пророків, а також заново їх тлумачити. Чи ми тепер не в подібному становищі?

Бог у всіх речах

Коли Рим впав на початку V століття, з різних боків постійно лунали пояснення того, що сталося. Погани бачили в цьому кару богів за прийняття християнства, а християни – Божу кару Римові. Святий Августин відкинув обидва пояснення. В цей вирішальний час він розвинув своє богослов’я давньої битви між двома конкурентними містами. Не християн і поган, а двох видів любові, що присутні в людському серці: любові себе, що близька до трансцендентності (amor sui usque ad contemptum Dei), і любові, що віддає себе й таким чином знаходить Бога (amor Dei usque ad contemptum sui). Наш час цивілізаційної зміни кличе до вироблення нового богослов’я сучасної історії і нового розуміння Церкви.

«Ми знаємо, де є Церква, але не знаємо, де її немає», – навчав православний богослов Павло Євдокімов. Можливо те, що останній Собор сказав про католицькість та екуменізм потребує осягнення глибшого змісту. Настав час для ширшого і глибшого екуменізму, для сміливого пошуку Бога у всіх речах.

Звісно, ми можемо сприйняти цей піст порожніх і беззвучних церков, як менш ніж короткий і тимчасовий захід, що скоро забудеться. Але ми також можемо зрозуміти його, як сприятливий момент для пошуку нової ідентичності християнства у світі, що докорінно змінюється в нас перед очима. Теперішня пандемія – це напевно не єдина глобальна загроза, яку наш світ зустрічає тепер і зустріне в майбутньому.

Сприймімо наближення Великоднього часу, як виклик, що спонукає шукати Христа заново. Не шукаймо живого серед мертвих. Шукаймо його відважно і завзято; не приголомшуймося, якщо він з’явиться перед нами як чужинець. Ми впізнаємо його за його ранами, за його голосом при довірливому звертанні до нас, за Духом, який приносить мир і проганяє страх.

Томаш Галікпрофесор соціології Карлового університету в Празі, президент Чеської християнської академії та університетський капелан. В часи комуністичного режиму був активним у підпільній Церкві. Лауреат Темплтонівської премії, почесний доктор Оксфордського університету.

Стаття датована 3 квітня 2020

Переклад з англійської Володимира Мороза

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/79952/

Следующая новость
Предыдущая новость

Как правильно выбрать фотографа для фотосессии на яхте? На Тернопільщині освятили найбільшу вишивану карту України Как проверить новые казино и почему нужно играть в клубе Вулкан Бетономешалка - устройство и применение Археологи виявили на Львівщині сліди монастиря княжих часів

Публикации