Чи можна гарантувати світову безпеку коштом християнських цінностей?

24.04.2020 2:18 0

Чи можна гарантувати світову безпеку коштом християнських цінностей?

Лана Самохвалова

"Укрінформ", 23 квітня 2020

Українські християнські мислителі пропонують новий шлях: післяпостправди, де правда буде правдою, а брехня брехнею

Днями на сайті Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості (та РІСУ. - ред.) було оприлюднено своєрідний богословський трактат “Туга за правдою, яка визволяє” – на теми правди, її проявів у сучасному світі.

Ця спільна праця представників українських християнських конфесій не лише дає відповіді на сучасні, дуже гострі виклики, вона не лише пояснює подекуди страшні й огидні явища з точки зору саме християнства (а не лише абстрактних загальнолюдських цінностей), а й свідчить, що в Україні вже сформоване коло чи мережа людей, християн різних конфесій, які здатні бачити головне, об’єднуватися в переосмисленні сучасних процесів та бути островом адекватності й любові.

Більше того, коли широкий загал вже звик до нашої реальності, інформаційних воєн, звівши її до термінів звичайних воєнних та інших гібридних класифікацій, суспільство потребує саме такого християнського потрактування сучасної дійсності. І чи не вперше в новітній українській історії “фабрики тролів” оцінюють не з “сусіднього окопу” (хай це навіть окоп жертви, яка захищається), а з точки зору вічності, спираючись на голос духовних і суспільних авторитетів та отців Церкви.

Самі автори й підписанти (документ відкритий до підписання) визнають, що люблять свої церкви (а це і православні, й римо-католики, і греко-католики, й протестанти), але люблять Київську землю і, відчуваючи за спиною людства гуркіт погоні Великого Змія (в християнстві — Сатани), хочуть висловити свої тривоги та шукати шляхи всеукраїнського консенсусу.

Ось неповний перелік запитань, які вони ставлять у своїй роботі. Чому не працює система політкоректності? Чому релятивізм безнадійно застарів? Чому те, що прийнято вважати легітимністю й безпекою, може бути пастками для правди?

Ми вирішили навести найбільш цікаві вислови та цитати з цієї праці.

ДЛЯ ХРИСТИЯНИНА ПРАВДА Є ЖИВИМИ СТОСУНКАМИ, А НЕ “ІДЕЄЮ”, ЯКА ЛЕГКО СТАЄ ІДЕОЛОГІЄЮ

Христова Церква віддавна твердить, що Правда — це не що, а Хто, бо світові було об’явлено Христом: «Я дорога, і правда, і життя».

Вона також передбачила, що світ, який розминеться з Христом, розминеться і з правдою... І справді, світ сьогодні захлинається у духовних проблемах і втрачає здатність розрізняти добро та зло, правду й облуду.

Правда полягає не в постулатах чи твердженнях, а в особі — у Христі Ісусі: «Я дорога, правда і життя».

Для християн правда є живими стосунками, ставленням до іншого як до себе, а не «ідеєю» — остання легко стає ідеологією. Адже видається, що навіть правда, за яку страждали (наприклад, свобода чи права людини) ще кілька десятків років тому, може стати ідеологією та інструментом переслідування і дискримінації сьогодні.

Нам потрібен дар розпізнавання, «щоб якось передбачити, узгодити [життя] з присудом Бога людській історії».

Ми завжди можемо помилятися, і трагічна історія людства вчить нас, що наївна віра у свою правоту веде до великого зла і горя. Тут постає питання: Чи можемо ми судити історію до Суду Божого? І так, і ні. Ми можемо відділяти правду від облуди тільки якщо дивитимемося на реальність крізь «погляд Бога», пам’ятаючи, ...що ми не є власниками Божого погляду. Правда таки є відносною — але тільки в тому розумінні, що вона відноситься до Бога.

ХРИСТИЯНИН І ПОСТПРАВДА: ЯК ВИЖИТИ ТА РОЗРІЗНИТИ?

Скільки існує світ після гріхопадіння, стільки й існує в ньому, як тінь Божої Правди, гріховна неправда. З плином часу пропагандистські машини ставали щораз досконалішими, завоювання брехні — щораз масштабнішими.

Проте минав певний час, і всі конструкції Брехні розсипалися в порох. Головним інструментом людства у відновленні Правди була спроможність людини розрізнити добро і зло, правду й облуду.

Сьогодні диявол поцілив у саму цю спроможність, буквально на наших очах вносячи сум’яття в уми й душі людей. «Інформаційна війна має на меті не створення альтернативної правди, а викорінення нашої засадничої здатності розрізняти правду взагалі». Сучасне поняття про добро та зло є плинним, і новизною нинішньої ситуації є те, що зло «ховається від очей і тікає від мічення й визнання тим, чим «воно є насправді».

Сьогодні фабрики брехні беруть почасти правдиву інформацію, але тонко її спотворюють, роблячи її правдоподібною, хоч насправді недостовірною. «Таким чином зміст, хоча й безпідставний, набуває такої видимості правди, що навіть авторитетні спростування навряд чи можуть йому зашкодити». Так препарована інформація впливає на глибинні інстинкти людини та її стереотипи, спонукаючи її повірити в те, у що вона хоче вірити.

Сприйняття такої спотвореної інформації перетворюється на акт віри, а не на висновок розуму. Мало того, логічні доводи збоку про хибність такої інформації сприймаються зомбованою людиною як спроба обдурити її й відхилити від правди. Так Єва повірила, що Бог хоче приховати від неї можливість пізнання добра і зла (пор. Бут. 3:1–7), — і всі ми знаємо, що з цього вийшло.

Звичайно, було би перебільшенням стверджувати, що сьогодні неправда живе в більшій концентрації, ніж коли-небудь в історії...

Остерігатися перебільшень важливо, бо наша туга за правдою не є тугою за минулим і засудженням сьогодення. Справді, окремі християнські громади часто уявляють себе захисниками традиції, проповідниками онтологічної кращості старого, що часто виливається у відторгнення змін, інновацій та сучасності як такої. Проте Христа розіп’яли не релятивізуючі постмодерністи, а захисники традиції. А диявол став князем світу цього задовго до Французької чи Російської революцій, тоталітаризмів ХХ століття чи сучасного агресивного безбожництва.

Пропаганда така сама стара, як наш світ, і навряд чи радянські ідеологічні казки були «правдивішими» від сучасних російських аналогів.

Утім кожна епоха привносить свої особливості, а нинішній час, який звично вже називають епохою постправди, приніс зі собою щонайменше одну радикальну зміну: «Фейк-ньюз — це не зовсім постправда. Тому що коли ви брешете, ви все одно вимагаєте певного рівня істинності… А от постправда якраз узагалі не передбачає ніяких аргументів. Її основна характеристика — не те, що це брехня, і не те, що це фейк, а те, що це повна байдужість до істини».

Чи можна гарантувати світову безпеку коштом християнських цінностей?

Сум’яття людей від неспроможності розрізнити правду й облуду обертається спокусою для їхнього ворога. У світі сьогодні є потужні інституції, які щосили і за грубі гроші свідомо змішують правду й брехню. Як тільки в суспільстві з’являється якийсь перспективний феномен, сили зла моментально дискредитують його чорним піаром або ж створенням паралельного лукавого двійника, що дезорієнтує людей. Тому наш час можна назвати активним наступом зла, розрахунок якого простий: внести сум’яття. Адже, коли все довкола є лише певною комбінацією добра і зла, то за перемогу якого добра слід боротися? І на кого тоді можна спертися?

ПОСЕРЕД ЕПІДЕМІЇ БЕЗЧЕСТЯ Й БЕЗКОНЕЧНОГО ЧАСТОКОЛУ БРЕХНІ

Сьогодні багато з тих, що перебувають на вершинах влади, сприймають чисту правду як загрозу. Вони бояться її. Вони заперечують її. І вони атакують її — так, як це робили колись комуністи. Так ми опиняємося посеред епідемії безчестя й безконечного частоколу брехні.

Ще двадцять років тому політичний лідер, спійманий на відвертій брехні, негайно подав би у відставку й не мав би особливих електоральних шансів. Сьогодні брехня щораз більше гарантує політичний успіх і стає електорально вигідною, а політики, що її практикують, умертвили свій дух і вже не відчувають докорів сумління.

Мало того, до відвертої неправди стають нечутливими навіть розвинені демократичні суспільства. Справді пророчим стає слово Єремії: «Жахливе й страшне сталось у цім краї. Пророки пророкують іменем неправди… Народ же мій це любить!» (Єр. 5:30–31).

Ситуація давно вже вийшла за рамки суто побутової сфери. В умовах всесильної брехні неможливо ефективно здійснювати безпекові функції держави. Адже рішення, прийняті урядами чи виборцями на основі тонко викривленої інформації, стають хибними, оскільки не відповідають реальній ситуації.

В очах еліт світло правди тьмяніє, і це не дозволяє точно розрізняти межу між добром і злом: у густих сутінках розрізнити плями неможливо. У результаті, в суспільствах загрозливо накопичуються щораз більші похибки, неминуче зростає міжгрупова й міжнародна недовіра, що врешті-решт може стати причиною однієї великої помилки, як-от нова світова війна.

Така загроза є цілком реальною. Зниження порогу до практикування брехні неминуче призводить до зниження порогу до застосування мови ненависті. Саме тому брехню так важко подолати логічними аргументами, бо вона підсилюється ненавистю, проти якої логіка безсила. Брехня і ненависть дають імпульс насильству, а всі разом вони невпинно штовхають людство до прірви.

Правду не можна відділити від динаміки людського існування й замкнути в системі речень та переконань.

Правда, яка перестає бути шляхом і віддаляється від життя, перестає бути правдою.

Іншими словами, якщо все довкола тоне в брехні, порятунком може бути лише поява «критичної маси» тих правдомовців, які надаватимуть свідчення правди, тобто увиразнять і утвердять правду через практику свого життя.

«Найкращою протиотрутою на неправду є не стратегії, а люди: люди, які є вільними від жаги, які готові вислухати й завдяки зусиллям щирого діалогу дозволяють виникнути правді; люди, спонаджені добром, які використовують мову з усією відповідальністю».

ДВІ ПАСТКИ ДЛЯ ПРАВДИ: ЛЕГІТИМНОСТІ ТА БЕЗПЕКИ

У період свого становлення західний світ виробив тепер уже класичний метод визначення правди. Засадничими для нього є критерії об’єктивності й безсторонності.

Відповідно до новітніх правил, ніхто не є носієм абсолютної істини у політичних і моральних справах, а правда, що її має кожен із нас, є лише відносною. Відтак немає «правди» та «брехні» — є просто різні точки зору. Бо сказати, що щось є брехнею, означає дати цьому моральну оцінку. А це вже, мовляв, не є безсторонністю. Назвати брехуна своїм іменем не можна, бо це порушує правила політкоректності. Отже, істина в цьому випадкові є «середнім арифметичним» між різними опініями.

Така система працює досить добре, поки в ній беруть участь люди, які дотримуються визначених правил гри. Проте виявилося, що поява свідомих брехунів, які продукують пропагандистські фейки, цю систему легко руйнує.

Як реагує на це сучасний світ? Він лише зрідка відкидає фейки як неправду. В більшості ж випадків фейкову інформацію (особливо якщо вона вправно змішана з окремим правдивими фактами) беруть до уваги як чиюсь опінію, як певну точку зору, а відтак «відраховують» правду як середнє арифметичне з її врахуванням. Зрозуміло, що в цьому випадку ось так «вирахувана» правда віддаляється від істини на кілька світлових років. Демократичний плюралізм різних політичних позицій і поглядів було перетворено на мірило будь-якої розмови про правду.

Щоб вийти із зачарованого кола постправди, слід, очевидно, визнати існування двох легітимних вимірів. З одного боку, в горизонтальних стосунках між людьми та спільнотами маємо справді визнати, що ніхто не є носієм остаточної істини. Тут здобуток постмодернізму є благодатним. Проте, з іншого боку, агресивний релятивізм має визнати своє фіаско, і в життя світу слід повернути вертикальний вимір, а саме: визнання, що Абсолютна Істина існує. Вона закодована в ДНК нашої цивілізації, і подальша руйнація цього коду призведе до руйнації всього світу.

Ми не бачимо іншого виходу із ситуації, що склалася, як формувати дискурс післяпостправди і повернути в нього етичний вимір, зокрема етичну оцінку правди чи брехні. Проблему не можна буде вирішити інакше, ніж називаючи фейк брехнею і вводячи моральні чи матеріальні санкції для його продуцента. Проте це вимагатиме суттєвої реконструкції світоглядних постулатів сучасності. Навіть якщо вони і з’явились на світ, щоб подолати кризи модерності, сьогодні вони мають померти як догми, що породжують нові кризи.

Трагедією нашого часу є і той факт, що світ не може знайти виходу з дилеми, яку він вважає неподоланною.

З одного боку, чимало західних політиків визнають, що міжнародний порядок сьогодні зламано, а цінності, за якими мала б жити людська цивілізація, знехтувано. Проте рішуче обстояти цей лад і цінності вони не можуть, оскільки вважають, що відкрите протистояння з порушниками майже напевно спричинить Третю світову війну.

Тому досі західна цивілізація знаходила вихід лише в тому, щоб «не добачати» усіх фактів цинічного знущання зі світового порядку задля недопущення війни і збереження видимості миру. Відтак цінності, а саме правда, любов, людяність, свобода, гідність, честь та інші моральні принципи, щораз більше стають розкішшю, яка заважає жити. Вони стають на заваді, коли уряди намагаються ухвалити рішення, умотивовані простою політичною чи ситуативною доцільністю. Тому навіть найбільш моральні уряди сьогодні змушені часом ігнорувати ціннісні мотивації, особливо, якщо безпекові аргументи стають пріоритетними.

Проте саме в цьому й міститься пастка: адже ігнорування цінностей вносить такі збурення у життя світу, що під загрозою опиняється саме те, що хочуть оберегти, — безпека. В цій ситуації неможливо не згадати Ісусову формулу: «Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її».

Ми усвідомлюємо, що дилема «цінності супроти безпеки» є непростою, а тому не поспішаємо виступати як судді нинішніх політиків-практиків. Проте ми також знаємо, «що штучне умиротворення аж ніяк не дасть позитивних результатів. Відновити міжнародний порядок неможливо у співпраці з тими, хто його порушує. Тим більше порушення правил не повинно стати підставою для зміни міжнародного права. Змінитися має наше ставлення до порушників права… Інерційне продовження Європою старої тактики, яка вже засвідчила свою неефективність, становить собою загрозу».

Отож, на нашу думку, глибинний розв’язок дилеми безпеки лежить не в політичній, а в ціннісній площині… Первинним є ціннісний збій, який і породжує хибні політичні запити, а тому саме його і слід лікувати. Ось чому спроби гарантувати безпеку коштом цінностей не зможуть дати довготривалого ефекту: спотворені цінності породять такі мутації міжнародного ладу, які стануть іще небезпечнішими.

Чи можна гарантувати світову безпеку коштом християнських цінностей?

ПОТРЕБА ДУХОВНОЇ МОБІЛІЗАЦІЇ

Так раз у раз в історії людства відбувається одна й та сама феєрична картина: якась група людей чує поклик Святого Духа, який є «Духом Істини», що «очищає нас від усякої скверни», і, долаючи спротив сатанинства, виборсується із засмоктувальної каламуті брехні. Й духовною зброєю в цій боротьбі, як ми бачили вище, є Христове слово Правди, особисте свідчення й готовність піти на жертву.

Для виконання цієї роботи не слід виглядати святих. Ісус, як відомо, «прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт. 9:13). Тому кожен із нас, грішних і слабких, покликаний до героїчного протистояння облуді. Єдина передумова нашої участі в цій місії — «відкинути, отже, вчинки темряви й одягнутись у зброю світла… вдягнутися у Господа Ісуса Христа» (пор. Рим. 13:12–14). Саме скинення із себе давнього духовного одягу й одягання нового, не заплямленого неправдою, і є зачаттям духовної альтернативи до світу облуди.

Чи є таке завдання чимось недосяжним? Ні, бо «ні темрява помилок, ні гріх не можуть цілковито знищити в людині Світло Бога-Творця. У глибині людського серця завжди залишається туга за абсолютною істиною та бажання повністю її пізнати».

Неправда, облуда явище глобальне і системне, всепроникне і здається непереможним.

Проте їй може протистояти вже не система, а єдина спільнота — спільнота людей, що змагаються за правду, що піднімають свій голос проти кривди. І не лише з метою «самому не чинити зла», а щоб спільно змінити цінності й принципи суспільного, політичного, правового устрою, щоб зруйнувати систему приневолення до неправди...

Серед авторів і підписантів цього трактату – Мирослав Маринович, колишній політв’язень, проректор УКУ і президент Інституту релігії та суспільства УКУ; Костянтин Сігов, філософ, керівник Центру європейських гуманітарних досліджень НаУКМА і видавництва Дух і Літера; Петро Балог О.Р., доктор богослов’я, публіцист, директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського; Мирослава Антонович, докторка права, доцентка кафедри міжнародного та європейського права, керівниця Центру міжнародного захисту прав людини НаУКМА, членкиня Біблійного товариства УГКЦ; Кирило Говорун, архімандрит, директор Екуменічного інституту Гаффінґтона, професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі; Маріанна Кіяновська, письменниця, лауреатка Шевченківської премії, вірянка УГКЦ; Георгій Коваленко, протоієрей ПЦУ, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості; Сергій Тимченко, ректор Християнського центру «Реаліс», проповідник євангельської громади в м.Києві; Михайло Черенков, професор УКУ, богослов і священнослужитель Всеукраїнського союзу церков ЄХБ, міжнародний директор місійної організації Mission Eurasia та інші церковні й суспільні діячі, викладачі й журналісти, віряни різних конфесій.

ПІСЛЯМОВА

Авторка, що наразі опрацювала трактат «Туга за правдою, яка визволяє», також поставила під ним свій підпис, оскільки погоджується із кожним написаним словом. Але тим не менше, має одне зауваження. Автори трактату, які закликають до духовної мобілізації, самі кажуть, що прийняття їхньої концепції вимагатиме і жертви, й сміливості авторів та підписантів, і потягне великі дискусії та навіть агресію опонентів. Тож автори, пастирі усіх конфесій, а також журналісти та інша церковна інтелігенція, які створили й підписали цю працю, повинні бути першими на арені таких майбутніх інтелектуальних битв. Ті, хто першими виступив правдомовцями, повинні бути на передовій. Це буде по правді, яку вони відстоюють.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/79883/

Следующая новость
Предыдущая новость

Сайт мегаразвлечений и суперпризов Печать наклеек по хорошей цене Лучшие подвесные потолки Спортивный топ Профессиональный ведущий на праздник

Публикации