30 років тому світ уперше почув голос «мовчазної Церкви»

04.08.2017 12:35 0

30 років тому світ уперше почув голос «мовчазної Церкви»

Володимир Лукашевський,

прес-секретар Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Офіційний медіа-ресурс Івано-Франківської архиєжпархії УГКЦ, 4 серпня 2017

«І спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8:32). Ці слова нашого Божественного Спасителя, сказані більш як 2 тисячі літ тому, є актуальними в усі роки та епохи. З історії знаємо безліч шукачів тієї правди, які своїм власним прикладом, геройською самопожертвою прагнули справедливості та її добивалися. Їхні вчинки часто ставали вирішальними для цілих націй, культур. Одним із таких актів була заява групи єпископів, священиків, монахів, монахинь і вірних катакомбної Української Греко-Католицької Церкви Святішому Отцеві Іванові-Павлу ІІ про вихід УГКЦ з підпілля.

Це звернення насправді містить великий присмак героїзму всіх, хто під ним підписався. У 1987 р., було все ще дуже небезпечно поставити власне прізвище під заявою, яка могла б завести його до в’язниці. У радянських концтаборах перебувало ще багато політв’язнів. Однак вони готові були до самопожертви, до відданості Церкві, беручи приклад з переслідуваних за віру, мучеників.

Пропонуємо трохи більше зазирнути за завісу історії та поглянути на передумови, хід та наслідки цієї історичної заяви, яка, без сумніву, є єдиним історичним офіційним документом, який доводить, що УГКЦ була в підпіллі!

Понад 40 років катакомбного життя

8-9 березня 1946 року на т. зв. Львівському «соборі», який ще називають псевдособор, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно Російської Православної Церкви. Ті, хто відмовилися, були репресовані. Тисячі греко-католицьких священиків опинилися в радянських концентраційних таборах ГУЛАГу. Серед них і провідник УГКЦ Йосип Сліпий, який був змушений керувати Церквою із заслання 18 років.

На запитання «Чому ж Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ в 1946 р.?» — український релігієзнавець А. Юраш відповів:

«Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах, на мій погляд. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах Радянського Союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я – отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини Радянського Союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір Радянському Союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися».

Не зважаючи на жорстокі переслідування, постійні арешти та «сфабриковані» справи проти греко-католицького духовенства, існували окремі спільноти, через які Церква продовжувала діяти. Їх нараховувалось 300 або 400 осередків.

Нічні богослужіння в офіційно закритому храмі, конспірація на роботі, таємне навчання у семінарії, проблеми з міліцією і КДБ — це лише частина того, що бачили і пережили вірні та священики УГКЦ в СРСР. Переслідування і тиск з боку влади витримували цілі села, — вони не погоджувалися переходити на православ’я.

Вихованець такого села, а пізніше священнослужитель підпільної Церкви о. Павло Репела з Тернопільщини, пам’ятає чимало з тих страшних часів. Особисто мене вразила одна з таких історії, яка вкотре засвідчила непохитність українського народу, його любов до правди та до всього «свого».

Одного разу на Йордан люди зібралися біля церкви і колядували (священик уже не пам’ятає, в якому саме році це було). Одразу приїхали дільничний інспектор міліції й голова сільради. Вони намагалися розігнати вірян, але ті разом перекинули машину представників радянської влади. Відтак «гості» втекли.

Таких історій, впевнений, безліч.

Люди, керовані Божою силою, кріпились у вірі, були готові до самопожертви. Вони переховували речі релігійного вжитку на своїх горищах, потайки хрестили та вінчали своїх дітей, приймали священнослужителів у своїх домівках, прекрасно розуміючи, що за це можуть поплатитися власною свободою. «Як хтось скаже, що тоді не боявся, то це буде неправда. Будь-якій людині притаманний страх. Але силою волі з Божою поміччю його долалося», — твердить о. Павло Репела.

Нам, християнам ХХІ ст., які вже народилися в роки незалежності і вільної Церкви, і України, щоб зрозуміти всю трагедію того часу, варто мати правильне розуміння поняття «підпілля». Церковні ієрархи заарештовані. Священство заслано до таборів. Храми закриті. Офіційно на теренах СРСР Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати. Та вона не зникла в душах своїх вірних й продовжила своє служіння на вівтарях людських сердець. Звідти вилилась у підпільні духовні семінарії, приховане богопосвячене життя, «домашні» Служби Божі та уділення Святих Таїнств – служіння Тому, «що бачить таємне і віддає тобі» (Мт. 6:6).

Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув’язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М. Горбачовим «перебудови» та «демократизації» загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами «релігійного екстремізму».

Тому в умовах розпочатого у 80-х роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме компартійні органи та Російська Православна Церква зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Перші вважали відновлення греко-католицької церкви небажаним, насамперед з політичних міркувань — протягом кількох десятиліть УГКЦ в комуністичній пропаганді була тісно «прив'язана» до українського націоналізму.

Перспективи відродження УГКЦ підтверджувались наявністю церковної організації діючої підпільно та піднесенням релігійного руху віруючих у західних областях України. За даними Верховного архієпископа і кардинала Мирослава Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, тисячі двохсот ченців і черниць та 4,5 млн. віруючих.

Радянська сторона оперувала іншими цифрами. В середині 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 ченців і черниць, в Івано-Франківській — 45 священиків, 73 ченці, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих, в Тернопільській — 17 священиків, 38 ченців, 2-3 тис, віруючих, в Закарпатській — 50 священиків, 20 ченців, 15-20 тис. віруючих. Враховуючи умови діяльності прихильників УГКЦ та методи одержання партійними органами такої інформації (оперативні зведення КДБ, повідомлення православних священиків), їхня реальна кількість була набагато більшою.

«І правда визволить вас» (Ів. 8:32)

Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в західних регіонах став феномен «грушівського дива» — поява 26 квітня 1987 року на недіючій греко-католицькій капличці в с. Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня цього ж року, в день свята Вознесіння Ісуса Христа, потік людей з Львівської та сусідніх областей досягнув 30 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб.

Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи культові споруди. Подібні акції відбулись також у багатьох населених пунктах Старосамбірського, Перемишлянського, Жидачівського, Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та Івано-Франківську та районах Івано-Франківської області, Зборівському районі Тернопільської області.

Офіційна влада відреагувала на ці події проведенням на початку червня 1987 р. в м. Дрогобичі відділом пропаганди та агітації ЦК Компартії України наради за участю секретарів 7 західноукраїнських обкомів партії, робочих зборів з працівниками радянських і правоохоронних органів, на яких було накреслено коло заходів по нейтралізації активності греко-католицьких віруючих.

В умовах, коли партійно-державна система не дозволяла радянським громадянам на практиці реалізувати декларовану в ст. 52 Конституції СРСР свободу совісті, важливим кроком в напрямі легалізації УГКЦ стала відкрита Заява 2-х єпископів, 23-х священиків, ченців та віруючих УГКЦ від 4 серпня 1987 р. Папі Римському св. Іванові Павлу II про свій вихід з підпілля з проханням посприяти «всіма можливими способами справі легалізації УКЦ в СРСР» та стати посередником між ними і радянським урядом. Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму повернулись з місць позбавлення волі.

Варто згадати Степана Хмару і багатьох інших, які були раніше об’єднані у так званій Ініціативній групі захисту прав віруючих, яка пізніше стала називатися Комітетом захисту Української Католицької Церкви. Отже, саме ці люди наважилися на цей мужній крок, щоб заявити через посередництво Святішого Отця св. Івана Павла ІІ світові про те, що так звана «мовчазна Церква» не мовчить, що вона має мужність і силу заявити не лише про своє право на існування, але вимагати цього від тодішньої радянської влади. Єпископи, священики, монахи і монахині та вірні, які підписували цю заяву, показали, що Церква жива.

Для кращого розуміння сказаного, подаємо повний текст заяви та імена усіх, хто під нею підписався. До речі, там ми знайдемо і прізвище нашого нинішнього Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського Кир Володимира.

«Ми, Єпископи, священники, монахи, монахині і вірні Католицької Церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо, що, у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм 1000-ліття хрещення України, уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР.

Однозначно звертаємося почерез Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля.

Дня 4 серпня 1987 р. Б.

У порозумінні і за благословенням інших католицьких єпископів в Україні цю заяву підписуємо:

єпископи: Павло Василик, Іван Семедій;

священники: Григорій Будзінській, Михайло Гаврилів, Мелетій Малинич, Микола Сімкайло, Григорій Сімкайло, Петро Зеленюх, Володимир Війтишин, Тарас Сеньків, Іван Сеньків, Іван Маргітич, Павло Мадяр, Мирон Бескид, Йосип Головач, Іван Лопатчак, Степан Федор, Михайло Микола, Михайло Вінницький, Михайло Васько, Петро Роман, Йосип Новак, Йосафат Каваців, Роман Есіп, Ілько Лесів;

монахи: Теодор Яцишин (студит), Заплатинський (редемпторист);

монахині: Діогена Калинич (служебниця), Стефанія Городицька, Анастасія Плячок, Іванна Цебрик (василіянки);

монахи й монахині 3-го чину василіян: Марія Полічан, Ева Тарголич, Василь Богович, Наталія Щур, Лідія Пекальська (редемптористка), Стефанія Духа і 174 вірних».

Пізніше, Митрополит Володимир Війтишин згадуватиме: «Це звернення саме до Папи Римського виявилося пророчим, бо якраз, завдяки зустрічі пізніше Святішого Отця Івана Павла ІІ і тодішнього Генерального секретаря компартії тодішнього СРСР Михайла Горбачова, формально і було надано греко-католикам право на вільне, легальне існування у Радянському Союзі».

Наприкінці 1987 р. Комітет захисту УКЦ дійсно був створений і очолив його колишній в’язень сумління І. Гель. До його складу входили як представники церкви, так і світські особи. Діяльність Комітету була спрямована на поширення ідей відновлення УГКЦ серед населення та домагань легалізації Церкви перед партійно-державними органами.

Для цього організовувались перші прощі та велелюдні зібрання. Найбільш масові з них мали резонансний характер. Зокрема, 5-ти тисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на території колишнього Гошівського монастиря (Івано-Франківська область), традиційне уже щорічне богослужіння в с. Зарваниця 16-17 липня 1988 р. на Тернопільщині.

Як наслідок — у другій половині 1989 року релігійний рух в Західній Україні набув масового характеру. В обласних та районних центрах, селах регіону проводились скоординовані багатолюдні релігійні акції, приурочені до запланованої на кінець листопада зустрічі М. Горбачова з Папою Римським в Італії. Під час цих заходів віруючих та їхні вимоги ставали щораз радикальнішими.

Це було свідченням якісно нової ситуації, в якій греко-католики переходили від прохань і петицій до вимог повної легалізації УГКЦ. Особливо масштабною була 100-тисячна маніфестація греко-католицьких віруючих вулицями Львова 17 вересня 1989 р. з вимогою легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо «Свобода», стала «найбільшим досі виявом могутності Української католицької церкви в офіційно атеїстичній державі… Після таких подій змінюється політичний клімат на Україні» і за його прогнозами «питання легалізації УКЦ по суті було вирішене фактично, залишилось його оформити тільки юридично».

«Ми їм прощаємо і просимо прощення» (Блаженніший Любомир Гузар)

23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м. Львова відбувся церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, який проголосив «легалізацію Української Греко-Католицької Церкви на Україні».

Вів його архієпископ В. Стернюк — місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним Львівський «собор» 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони, визнати церковну організацію УГКЦ.

Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова 30 березня 1991 р. Глави Церкви — Митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів Архієрейську Службу Божу в соборі св. Юра, а 31 березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери і балету ім. І. Франка, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади В. Чорновіл, І. Гель, С. Давимука, В. Шпіцер, десятки тисяч віруючих.

Готуючи цей матеріал, я переглянув чимало відео, які є у вільному доступі на Youtube. Перші зафільмовані богослужіння вражають. Їхня масовість, молитовний настрій, простомовні, але влучні слова проповідей, спів… Не зважаючи на більш як 40 років заборони, молитви, обряд, літургійний спів не забуті. Непохитність українців до своїх традицій чи не найкрасномовніший доказ їх прагнення до волі. Церква, яка, згідно всіх документів, не існувала – одного дня масово, гучно та впевнено заявила про себе на цілий світ.

«Феномен УГКЦ полягає у тім, що це була найбільша структура спротиву радянській ідеології. Церкві вдалося об’єднати дуже різних людей – від вчених до колгоспників, готових протистояти системі. «Це була духовно пов’язана спільнота, що творчо казала системі «ні». Церква вистояла, тоталітаризм впав», — Владика Борис Гудзяк.

Вже за 20 років Греко-Католицька Церква практично відновила кількісні показники, які мала до 1946 року і це вкотре доводить те, що Церква, яка разом зі своїм народом була в найскрутніші часи його історії, Церква, яка, пережила підпілля в часи тоталітаризму, Церква, яка дала Вселенській спільноті 28 блаженних новомучеників ХХ ст. – вистоїть будь-які випробування, бо ж «З нами Бог!»

Звертаючись до вірних під час Божественної Літургії у Львові, з нагоди 70-річчя псевдособору, Блаженніший Святослав сказав: «Цього дня ми прагнемо подякувати Богу за те, що зробив саме нашу Церкву інструментом спасіння і воскресіння українського народу та держави. Дякуємо за те, що саме в УГКЦ було багато учнів Христових, які на заклик нашого Спасителя чували і молилися. Вдячні Богу за мучеників та святих ісповідників Христової віри УГКЦ, які терпіли страждання за близкість із Наступником апостола Петра на землі, зокрема в другій половині XX століття після цієї сумної події. Дякуємо сьогодні за те, що можемо свідчити правду про Бога і нашу історію. Ми дякуємо всім тим, які несли тягар мук і страждань Церкви в роки переслідування… Звертаючись до наших православних братів словами святого Папи Івана Павла II, наш попередник Блаженніший Любомир сказав: “Ми їм прощаємо і просимо прощення”».

Сьогодні, коли виповнюється 30 років з моменту написання заяви греко-католиків до Папи св. Івана Павла ІІ, ми усі маємо нагоду призадуматись, особливо ж сучасні священики, монахи, монахині, семінаристи та усі вірні УГКЦ: «А чим для мене може бути повчальна дійсність Церкви у підпіллі? А як би я себе повів в той час і в тих обставинах? Чи я маю відчуття гордості за те, що я – греко-католик? Чи знаю я різницю між моєю Церквою та іншими традиційними конфесіями? Чи може католик, а навіть християнин, стверджувати, що нам сьогодні забагато храмів, що нам не потрібно молитви у школах і там же не потрібно викладів основ християнської віри?

Своїм стрімким рухом невідомо куди, ми, мало-помалу, втікаємо від нашої історії, а значить — і від наших славних та мужніх священиків, богопосвячених осіб та простих людей, котрі того серпневого дня 1987 р. на цілий світ заявили: «Ми є! Ми живі! Почуйте нас і дайте волю!»

Источник

Следующая новость
Предыдущая новость

Шаринг на территории Украины, России и Европы Участник АТО пронесет украинский флаг по паломническому пути «Эль Камино де Сантьяго» Золотые крестики в Украине со скидкой На Тернопільщині біля храму УГКЦ вивісили списки, хто скільки не здав на ремонт Изготовление мебели по индивидуальным размерам

Публикации