18
Продовження. Початок тут.
ДЕНЬ 4. Сьогодні попереду лише 20 км і у мене багато сил. Але кожен крок схожий на пекельну муку: в туристичних сандалях надзвичайно болить кістка, а черевики не вдягнути, бо мозолі нагадують м’ячики. Міркую, чи не піти у в’єтнамках? — в них нічого не болить — коли приходить німкеня Бернадет і приносить жіночі прокладки. Ми кріпимо одну в сандаль, плюс одягаю міцні шкарпетки — виглядає смішно і я все ще кульгаю, але життя суттєво покращується.
Ми величаємо себе мандрівниками, сидячи в басейнах-інфініті на Балі, роблячи селфі в турецьких олінклюзівах і роз’їжджаючи в прокатних машинах по Лазуровому узбережжю. А насправді ми просто все купили: комфорт, безпеку, розваги — нічого надзвичайного, це лише турпоїздки. А мандри — це коли поклик серця, коли тягне в дорогу, не зважаючи на спеку, холод, голод, втому і інші негаразди. І серед іншого, я на Шляху, щоб відчути цей настрій і перевірити, хто насправді?
І все ж я добре підготувалася. Рюкзак гарно розподіляє вагу між стегнами, грудною клітиною і спиною, креми і зубна паста упаковані в маленькі тюбики, щоб зменшити вагу максимально, немає карт, годинника, нотатника, путівника, гаманця з пачкою готівки, фотоапарата і комп’ютера — їх замінив лише один телефон та шматок пластика; спальник теплий і супер компактний, великий рушник сохне 30 хв і важить лише 100 гр., одяг з надсучасних матеріалів, які не парять, не мокнуть, захищають від усіх можливих катаклізмів, а окуляри з поляризацією, яка береже мої ясні очі від яскравого сонця. І йти все одно важко!
Думаю, середньовічним пілігримам було легше — їх підтримувала віра в Бога. І власне, Шлях завжди проходить через церкви: навіть якщо доведеться зробити петлю, жовті стрілки все одно поведуть до храму. Не гортекс, не софтшел і не вібрам дадуть мені сили... «So many winding roads, so many miles to go».
МОЇ ДРУЗІ. Я не шукала товариства — навпаки. «Ця дорога як медитація», — думала я. — «Буду йти і мовчати, нарешті побуду сама з собою, наведу порядок в голові». Але в Дороги були інші плани, товариство саме знайшло мене і цей варіант теж виявився дуже класним!
Знайомтесь: це наша компанія. Бразильцю Феліпі щойно виповнилося 50 років і замість бучного святкування, він здійснив свою давню мрію — пішов по Каміно. Гроші збирав два роки на кількох роботах. Феліпі дуже добрий, веселий і балакучий. Він завжди в гарному настрої та постійно оцінює, наскільки бразильські сідниці у всіх офіціанток, яких ми зустрічаємо. Феліпі не тільки одразу познаходив ФБ-профілі пілігримів, яких ми зустрічаємо на шляху, взяв контакти вайбера і вотсапа, а й одразу почав з усіма переписуватися.
Бразилець Ігор уже кілька років живе в Японії. Отримує там ступінь PhD з психології. Виявляється, в Японії є дуже схожий маршрут. Ігор пройшов його поки не повністю, але вирішив продовжити на європейському — маршрути поєднуються. Ми регочемо, що будь-яке нарікання про мозолі, сказане Ігорю, може бути тарифіковане за розцінками японських психотерапевтів. Він неймовірно спокійний, має тихий голос і здається, що немає проблем, а коли каже «Давайте поговоримо про це», — реально хочеться поговорити.
Німець Яннік щойно закінчив навчання і за чудовою традицією європейських випускників, має довгі канікули перед початком входу в матрицю. Він щойно повернувся зі Штатів, де вчилася його подруга-турчанка, зараз йде по Каміно, а через місяць поїде в Азію — в Китай, Корею і Японію. Вони домовляються з Ігорем за нагоди зустрітися в Токіо, а пілігрими з Кореї дають йому багато порад по Сеулу. «Вся Європа — мій дім», — каже Яннік і дзвонить з португальських виноградників в Баварію. В ЄС відмінили роумінг і це об’єднує чи не більше за відсутність візового режиму.
Ми приїхали на Каміно з різних країн і континентів, ми різних статей, статусу і віку. У нас дуже різний бекграунд, професії і уподобання. Ми уособлюємо всіх людей, які ідуть цією дорогою — такі різні, але насправді такі однакові. І дивовижно, як нам добре разом!
ДЕНЬ 7. Рано вранці, разом з бігунами і кількома машинами ми переходимо кордон Португалії з Іспанією. Кордон — це річка, посередині мосту — відмітка про нічийну територію.
В Португалії на пілігримів дивляться радше як на диваків, в Іспанії ми — шановані гості. Зустрічні люди усміхаються, підтримують і бажають всіх благ. На дорогах стає людно, патрулюють поліцейські машини, жовті стрілки реально всюди, плюс всеможливі каміно-графіті і пам’ятники пілігримам.
Шлях святого Якова — національна гордість Іспанії, водять навіть політиків. Якось в рамках офіційного візиту Ангела Меркель пройшла його частину разом із прем’єр-міністром Іспанії. А нещодавно була новина, що дорогу планують обладнати для людей з обмеженими можливостями.
На кордоні на Шлях стають багато іспанців, ми бачимо, як вони вигружаються з машин, регулюють телескопічні палки, одягають рюкзаки, а рідні шлють їм на прощання повітряні поцілунки. Наш настрій теж покращується. Попереду 107 км і 4 дні дороги. Buon Camino!
ДЕНЬ 9. Трууш і Херда приїхали з Голандії. Їм 70 років, саме вийшли на пенсію, але ми називаємо їх дівчатами і говоримо «ти». Постійно перетинаємося на Шляху і я завжди радію цим зустрічам!
Херда нещодавно перенесла травму ноги і до крові натерла п’яту, їй важко йти, але нас, молодих, обганяє не раз і жодного разу не жаліється на мозолі. «Дарка, це дрібниці, а життя — прекрасне!», — говорить вона і в черговий раз підколює офіціантку. Офіціантки в іспанській провінції деколи нагадують українських, але настрій голландок не псується, навпаки — 15 хвилин, поки чекають замовлення, вони регочуть над їхніми похмурими обличчями так, що в мене зводить скули від сміху.
Я дивлюся на «дівчат» і бачу не зморшки, а енергійних двадцятилітніх юнок — абсолютний позитив, свобода і безпосередність. Намагаюся уявити, якими ж вони були в 20, і сама відчуваю себе студенткою.
Коли я була в Голландії, з місцевими про життя не говорила, але багато голландців зустрічала, подорожуючи. І вони були от отакі — прості і життєствердні. А країна — це ж не старе каміння чи там тюльпанові поля, країна — це люди. Так от така ця Голландія маленька і така неймовірна!
ОСТАННІЙ ДЕНЬ. Світає аж в пів на дев’яту і ми стартуємо ще затемна: місяць висить так високо, що здається, день не настане ніколи. Але ніч найтемніша перед світанком, а останні кілометри — вони найдовші.
На дорозі багато «світлячків» — поруч йдуть інші пілігрими. Ми знайомимося в темряві, не бачимо обличь, не тиснемо руки, але це не має жодного значення — ми все одно дуже близькі і наші очі дивляться в одному напрямку. «Чорні хлопці рушають у ніч, крок за кроком і пліч-о-пліч. Чорна ніч чорних хлопців вітає».
Мої дубові черевики нарешті розносилися і тепер схожі на домашні тапочки. А ще ж позавчора йти в них було настільки боляче, що останній кілометр до альберге я пройшла в одних шкарпетках. Не відчуваю, що несу рюкзак, а в перші дні я здавалася собі носієм сірки з індонезійського вулкану Іджен з 80-кілограмовою ношею в корзині.
Дорогою в кафе ми п’ємо ранкову каву з тарта де Сантьяго — смачним мигдалевим бісквітом, який дуже люблять паломники і який продається на кожному кроці. Уже скоро я куплю не шматок, а цілий. Це буде мій суперприз — за мужність, витривалість, чесно спалені калорії, ну і за традицією — щоб розучити новий рецепт з нової подорожі. А поки — вперед, телепузики!!!
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/neformat/69315/
