0
"Радіо Свобода", 29 грудня 2019
Православна церква України (ПЦУ) вже визнана трьома іншими автокефальними церквами. Проти кожної церкви, яка визнає ПЦУ, Московський патріархат впроваджує певні санкції. Чим відрізняються «покарання» Москви до Вселенського і Олександрійського патріархатів та Елладської церкви? Куди з такими діями крокує РПЦ?
Перший, хто відчув на собі санкційний тиск, був Константинопольський патріархат. Спочатку Москва надірвала стосунки за відправлення до Києва екзархів. Тоді була заборона на спілкування єпископату та духовенству. Пізніше, після того, як Фанар скасував акт 1686 року (про тимчасову передачу в користування Київської митрополії) та реабілітував Філарета, РПЦ розірвала стосунки повністю. Це включало заборону на співпричастя на всіх рівнях (єпископату, духовенству та вірянам), виключення імені Вселенського патріарха з Диптиху (каталогу очільників автокефальних церков) та заборону брати участь у заходах (конференціях, з’їздах тощо), на яких присутні представники Константинополя.
Рішення Москви сумлінно дублювалися її філіалом у Києві.
Вселенський патріарх Варфоломій I під час візиту до України. Київ, 25 липня 2008 року
Визнання Елладською церквою відбувалось дуже довго. Це був відкритий процес, сторони дискутували, обговорювали аргументи. Це дало РПЦ час на внесення розділень у середовище Елладської церкви. Зрештою декілька митрополитів виступили проти рішення про визнання ПЦУ. У Москві цим скористались і розірвали стосунки не зі всією Елладською церквою, а лише з тими, хто активно підтримує та спілкується з ПЦУ. Це є основною різницею з першим сценарієм. Там конфронтація зі всією церквою, а тут точкові санкції проти окремих митрополитів. Причому ці санкції мають ще й фінансовий вимір. У РПЦ склали перелік грецьких єпархій, куди тепер не дозволено паломництво. До нього якраз таки потрапили єпархії тих єрархів, які визнають ПЦУ.
На перший погляд такий фінансовий тиск може здаватися не суттєвим. Мовляв, РПЦ лише «не благословляє», але люди вільні, можуть поїхати у паломництво і з турфірмами, які не зобов’язані прислуховуватись до побажань церкви. Однак це не так. Влітку 2019 року Держдума Росії ухвалила законопроєкт, яким забороняла усім, окрім релігійних організацій, організовувати паломництва. Тобто, РПЦ відтепер фактично повністю контролює православні паломництва, а отже може і реально «карати рублем» Елладську церкву.
Проте Москва не заборонила брати участь у заходах разом із представниками Елладської церкви. Хоча ім’я архієпископа Афінського так само викреслили з власного Диптиху.
Ієронім ІІ – глава Елладської православної церкви, архієпископ Афінський та всієї Еллади
Через місяць після визнання Елладської церкви, вже патріарх Олександрійський оголосив про встановлення відносин із ПЦУ. Причому для багатьох це було несподіванкою. Ніхто не очікував, що патріарх, який ще у 2018 році всіляко підтримував митрополита Онуфрія, за рік поминатиме у Диптиху митрополита Епіфанія. Та й всі обговорення «української ситуації» відбувалися за зачиненими дверима, непублічно. Вочевидь, єпископат Олександрійської церкви побачив, чим може загрожувати відкритість на прикладі Елладської церкви.
Патріарх Олександрійський і всієї Африки Феодор Другий
РПЦ на останньому цьогорічному Синоді, після тривалого затишшя, все ж таки розірвала стосунки з Олександрійським патріархатом. Причому спочатку було розірвання стосунків українським філіалом Московського патріархату, а вже пізніше відбулося офіційне розірвання з боку всієї РПЦ. Це відрізняється від константинопольського сценарію, коли УПЦ (Московського патріархату) буквально повторювала рішення РПЦ.
Голова УПЦ (Московського патріархату) митрополит Онуфрій (Березовський) у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. А на стіні – портрет Московського патріарха Кирила, глави Російської православної церкви. Київ, 4 січня 2017 року
Однак розірвали стосунки не зі всією церквою, а конкретно з патріархом Феодором та тими, хто підтримує чи підтримуватиме у майбутньому ПЦУ. Феодора викреслили з російського Диптиху, а у Москві закрили подвір’я (представництво) Олександрійської церкви. Власне представництво у Каїрі РПЦ закриває, перетворюючи його на звичайний парафіяльний храм. Свій, зрозуміло. Змінилося і фінансове покарання. Москва виводить «свої» парафії по всій Африці з під юрисдикції Олександрії. Мається на увазі парафії, які складаються з етнічних росіян та російськомовних емігрантів із колишнього СРСР.
Фактично РПЦ кожен раз застосовує нову стратегію стосовно тієї чи іншої автокефальної церкви. Виходять з обставин. Із Фанаром розірвали стосунки повністю, бо діяли поспіхом. Плюс до того, не мали союзників серед єпископату Константинополя. Не задіяли паломницький фактор, бо у переважно ісламській Туреччини, де проживає патріарх Варфоломій, не так багато місць для православного паломництва. Проте, спокійно відкривають парафії РПЦ.
У Греції такого вони не можуть зробити, бо там церква є державною та охороняється законом. Відкрити парафію РПЦ їм би не дали офіційні Афіни. Проте там багато реліквій та монастирів, а отже били по фінансовій стороні. Маючи союзників, розірвали відносини тільки з частиною Елладської церкви, а лояльних митрополитів будуть використовувати для обнулення рішення та відкликання визнання ПЦУ. Паломництва ж дозволили, щоби хоч якось заохочувати єпископів-русофілів.
Лояльних митрополитів будуть використовувати і в Олександрійській церкві. Однак там їх паломництвом не прогодуєш, бо Африка немає якихось відомих християнських реліквій. А от «віджати» храми – цілком можливо. В африканських країнах православ’я ніде не домінує, окрім Ефіопії з власною давньою східною церквою. До того ж ще з радянських часів у Росії були налагоджені контакти з місцевими режимами. А одіозний священник Всеволод Чаплін і взагалі стверджує, що РПЦ може в Африці спиратися на різні приватні військові компанії (ПВК), на кшталт групи Вагнера.
Розриваючи стосунки з кожною церквою, що визнала ПЦУ, Москва ще більше і більше заганяє себе у пастку. Вона впевнено крокує до церковної ізоляції, на кшталт такої, в якій опинився Кремль через агресію проти України.
Якщо РПЦ і надалі проводитиме таку політику, то вона ризикує перетворитися на замкнену церкву, на кшталт Вірменської. Це така національна церква вірменського народу та його діаспори у світі. Вона не має співпричастя з православним світом, має певні культурні особливості, однак жодним чином не вбудована до світового міжцерковного діалогу. РПЦ перетвориться на таку собі церкву Росії та її діаспори і майже не відрізнятиметься у цьому плані від російських старообрядців. А там вже і до (воз-)о-б’єднання не далеко. Але це вже зовсім інша історія.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/78365/
