6
«День», 10 листопада 2017
Пізньої осені 2017 року в усьому світі широко відзначається 500-річний ювілей події, що стала відправною точкою в історії протестантизму. Релігійна революція, розпочавшись у Німеччині, включала не лише зміни в церковному житті, а також політичну, соціально-економічну і культурну трансформацію суспільств. «День» неодноразово піднімав тему «удару блискавки в бочку з порохом», як називають історики оприлюднені «95 тез» богослова Мартіна Лютера, і подальші за цим події, а зараз пропонує... розмову про протестантизм на Донбасі. Саме там сьогодні третя гілка християнства несе не лише релігійну, а й соціальну місію.
Пастор церкви «Добра звістка» в Слов’янську Петро ДУДНИК, перш за все, відомий як волонтер. Він співзасновник Альянсу «Україна без сиріт» і окрім двох біологічних дітей виховує ще шістьох усиновлених. А з початком війни організував евакуацію, допомогу переселенцям і роботу волонтерських груп по лінії фронту. «Волонтери виконують роботу держави, але я не скаржуся, а просто роблю те, що можу в цей важкий час», — каже він. Відомого пастора ми запитали про те, як сприймають протестантизм на прифронтових територіях і про особливості його допомоги.
— Багато хто говорить, що війна розділяє життя на «до і після». Чи сказали б так про себе?
— І так, і ні. До 2014 року ми багато років працювали над вирішенням проблем сирітства. Але війна внесла свої корективи — фокус допомоги змінився, а разом з ним — наше життя і думки. Ще під час окупації Слов’янська ми з командою евакуювали з міста більше чотирьох тисяч чоловік, потім ще 12 тисяч — з інших міст на лінії фронту. Продовжуємо займатися цим до сьогоднішнього дня. Також допомагаємо людям, які живуть у прифронтовій зоні. За три роки війни на тих територіях людям так «промили мізки», що вони просто стали «прошиті» бісами комунізму, радикального православ’я. Наприклад, Луганськ обвішаний бігбордами «Не забудем, не простим», культивуються ідеї пам’ятників загиблим дітям, постійно «гойдається» ненависть. Туди вже зараз потрібно приходити з посланням примирення — не в сенсі «давайте один одного пробачимо», а з метою погасити градус ненависті, аби потім можна було прищепити любов до своєї землі, України. Цим ми й займаємося зараз.
— По-вашому, чи змінилося життя міста Слов’янська і його мешканців?
— Ніхто не хоче війни, аби рвалися снаряди і стріляли. У людей змінилася цінність життя і часу. Адже війна в будь-якому разі залишає свої сліди, особливо на тих, хто пережив трагедію, зруйновані будинки, розбиті сім’ї. В цілому, зараз ситуація стабілізувалася, місто відбудувалося. На передній план вийшли яскраві люди, з патріотизмом у серці і сильною громадянською позицією. Але, звичайно, нікуди не подівся великий пласт людей, які підтримують «Оппоблок» і все, що з цим пов’язане. Залишилося і старше покоління, мізки якому «розгойдали» комуністи і православна церква московського патріархату «руським миром».
— Як з ними проводити роботу, як подолати цей «пласт» ментально?
— Навряд чи ми змінимо старше покоління докорінно, хоча шанси є. У цьому контексті я би хотів поставити питання українському уряду. Чому за три роки війни не припинено будь-якими способами мовлення російських і сепар-каналів уздовж усієї лінії фронту? Радіо з Донецька досягає навіть Слов’янська. Коли це «промивання мізків» заблокують, через декілька місяців з людьми можна буде розмовляти. Цілий комплекс історичних причин сформував «ватне» мислення на Донбасі. Однією з них я вважаю низький дух підприємництва, і, як наслідок, відповідальності. Люди працювали на великих заводах і шахтах, звикли до принципу «хтось винен». Президент, директор, хто завгодно, але не я. Ось ми і намагаємося змінити цю «парадигму» і пропонуємо ставити питання «що я можу зробити для змін у моєму місті?». Але для роботи в цьому плані потрібно насамперед хоча б перекрити потік негативної інформації, яким «годують» людей.
— Можна сказати, що на базі вашої церкви в Слов’янську було створено найбільший волонтерський центр у регіоні, який систематично допомагає переселенцям, жителям зони АТО. Як налагоджена робота?
— Я би не хотів хвалитися і стверджувати, що ми найбільші, оскільки є багато волонтерів, які прагнуть зробити все що можуть. Окрім евакуації, ми інтенсивно допомагаємо людям відновлювати житло. Загалом у нашому місті і в населених пунктах по лінії фронту ми допомогли відремонтувати близько 500 будинків різного ступеня пошкоджень, плюс відбудували близько 20 будинків. Потім ми побачили, що наша допомога місцевому населенню, особливо в містах і селищах на лінії фронту — мінімальна. Наприклад, привозимо тисячу хлібин, роздаємо в голодний час людям. Хтось бере хліб і кулаком мені погрожує, зі словами: «От, київська хунта». Хоча я ані слова не кажу про свою проукраїнську позицію. Люди просто «сканують» на рівні духу. Ми зрозуміли, що такою допомогою не зміниш свідомість.
Тому з часом ми заснували Місіонерську волонтерську школу, де навчаємо, як допомагати людям у складних життєвих обставинах, евакуювати себе і ближніх, гасити ненависть і надавати допомогу. Також у нас є проект «Від сім’ї до сім’ї» — багато батьків не мають можливості виїхати з-під обстрілу, але хотіли б забезпечити своїх дітей. Тому таких дітей тимчасово приймаються в інші сім’ї в «тилових» містах. Статистика свідчить, що 40—60% населення Донецької і Луганської областей ніколи не виїжджало за їхні межі. Що це означає? Наприклад, у містечку Золотому на лінії фронту межа мрій і сподівань хлопчиків — закінчити училище, спуститися в шахту і там працювати. Вони не знають, що є інше життя. Тому, аби розширити горизонт мислення, ми почали влаштовувати канікули в християнських церквах Європи, Америки, західної України, де підлітки можуть провести кілька тижнів, побачити і познайомитися з новими людьми і їх життям. Зараз у проекті вже взяли участь понад тисячу дітей. Також ми посилено працюємо над створенням на сході України великого кемпу під назвою Frontline Camp. Я бачу в цьому дуже вагомий внесок у майбутнє.
— В одному з інтерв’ю ви говорили, що ваші волонтери не в’їзні на окуповані території. Але ви знаходите можливості підтримувати зв’язок з тими, хто перебуває в окупації?
— Так, у нас є підготовлені чотири команди, які працюють на окупованій території. Природно, ми їх не афішуємо в цілях безпеки, але вони проводять там важливу роботу. Це робота з дітьми, підлітками, допомога тим, хто її потребує. Нам потрібно дивитися далі — як ми прийдемо туди, коли війна закінчиться. А зможемо ми це зробити лише тоді, коли матимемо досвід роботи з людьми в умовах агресії, спілкування з молоддю. Зазвичай спочатку, якщо зачіпати конфліктні зони, людина відразу тебе ідентифікує як свого ворога. Так, болючою є ідентифікація «сепаратист», «проукраїнський» тощо. Ми шукаємо спільне, в чому у людини є потреба, в чому ми можемо відгукнутися, і коли з людиною вже є контакт, коли вона не сприймає тебе як ворога, поступово можна починати розмовляти і на хворобливі теми.
— До протестантів по-різному ставилися до війни на Донбасі. Чи можна говорити, що сьогодні ставлення змінилося?
— Звісно, це так. Протестанти ніколи не були деструктивною силою, а негативне ставлення було результатом пропаганди православної церкви Московського патріархату. Нас виставляли євангельською єрессю. А війна оголювала єства багато чого. Як Ісус Христос сказав: «Треба вірити по справах». Я зустрічав у нашому місті людей, які відвідували церкви, але, побачивши, що один священик привіз у трунах зброю для Гіркіна, інший — бігав з автоматом по барикадах, ще один — на центральній площі міста благословляв бойовиків з прапорами Новоросії, розчарувався. Багато людей зрозуміли, хто саме притягнув війну. І дивлячись на те, що робили протестанти — і рятували, і допомагали, і втішали, і продовжують це робити, — змінили свої переконання.
— Насправді про це мало говорять, зокрема через стереотипи, що Донбас — православний край. Дуже мало досліджень, скільки у нас протестантів. Чи так багато їх, наприклад, у Слов’янську? І цікаво, чи зросла кількість прихожан після окупації?
— Статистика, яку дають різні соціологічні кампанії, у мене викликає посмішку саме через власну причетність. Багато українців ідентифікують себе як православних, але відвідують храм лише на Різдво і Пасху. Виходить, що православних — величезний відсоток, а протестантів лише 1—2%. Але на День Подяки в Києві (17 вересня. — Ред.), лише за даними СБУ, зібралося понад 160 тисяч. Насправді їх було значно більше, ще й не всі зібралися в столиці. Наприклад, у нас з церкви поїхало лише відсотків п’ять. Хоча з Донбасу ми зібрали цілий чартерний поїзд. Людей, які кожну неділю відвідують протестантські церкви, в порівнянні з православними безперечно більше.
У Слов’янську ставлення до нас хороше — я би сказав, шанобливе. Адже протестантські церкви дуже сильно постраждали від бойовиків, вони нас відразу ідентифікували як ворогів. У одній з них розстріляли четверо наших братів. Будівля нашої церкви («Добра звістка». — Ред.) була захоплена бойовиками, з її території вівся вогонь з двох установок «Нонна», про що досі зберігся ролик на Youtube. Майно протестантів ставало мішенню — зруйнували бізнес, наприклад, стріляли в приціл по меблевому магазину, спалили розважальний комплекс «Купеческий дом» тощо.
— 2017 року Україна відзначає 500-річчя Реформації. Низка заходів відбулася і на Донбасі, зокрема прес-тур для журналістів. Який імпульс ви б хотіли дати нашим читачам у зв’язку з такою важливою датою?
— Я ще й голова обласного комітету з R500 (святкування 500 років Реформації. — Ред.). І основний імпульс ось який: Реформація для нас — це не просто історичний ювілей, коли Мартін Лютер прибив свої тези на брамі Віттенберзької церкви. Ми ставимо питання — як це може вплинути на Україну? 500 років тому біблійні цінності змінили Європу на краще. Ці ж цінності зараз дають шанс для України. Тому для нас Реформація — це питання привнесення біблійних цінностей, звичайних десяти заповідей у конкретне життя громадян України. Адже дуже малий відсоток людей виконує ці прості істини. Написано, «не красти», а у нас повно новин про корупцію; «поважати батьків» — а у нас у жахливому стані будинки для людей похилого віку і низькі пенсії. Тому меседж дуже простий і практичний. Це реальний вихід для нашого суспільства.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/68961/
