6
Єпископ УГКЦ та президент Українського католицького університету Борис (Ґудзяк переконаний),, що сьогодні Україна потребує динамічного реформування, а не революційних поривів. Про це він сказав в інтерв’ю «Українській правді».
Україна переживає непрості часи. Щоденні політичні протистояння, боротьба за владу, корупція та війна призводять до зростання зневіри в суспільстві. Тому зараз нам як ніколи потрібно творити довіру та шукати згоди, вважає єпископ Української Греко-Католицької Церкви Борис (Ґудзяк).
На запитання, чи вдалося Україні стати країною Гідності після Революцією Гідності, владика Борис відповів:
«Не шукаймо однозначних і таких вимірювальних відповідей на це таїнство, яке почалося чотири роки тому. Чи ви можете, не замислюючись, назвати країну Гідності? Зміни – це процес. Тривалий і болісний. І ніхто не обіцяє, що незворотній.
Під час Майдану в різних виступах на телебаченні, зі сцени, у текстах я пробував заохочувати людей до великої терпеливості. Те, що було у 2013 році, драматичні події, які відбулися у лютому 2014 року, і все, що триває опісля, – це поодинокі, часом славні, часом болісні етапи та процеси.
Назвіть мене непроінформаваним оптимістом, однак я вірю, що ми крокуємо вперед. Часом робимо два кроки вперед з кроком назад. Часом ідемо надто повільно та збиваємося на манівці. Часом ідемо не за тими провідниками.
Але облишити спадщину раба, позбутися ран тоталітаризму – це довгий процес. Пам’ятаєте про 40 років народу Ізраїля в пустелі? Хіба треба аж стільки часу, щоб пройти від Єгипту до Палестини? Долаємо не кілометри, а змінюємо самих себе, вичавлюємо з себе рабів.
У молодшому віці я думав, що ці процеси можна зробити швидше. Адже навколо багато реклами, де кажуть, що все буде дуже добре і дуже швидко. Як Nescafe – кип’яток, порошок і задоволення.
У суспільних трансформаціях, у трансформаціях людини застосовувати такі підходи непросто. Тим паче, коли треба міняти ціле суспільство – глибоко травмоване колоніалізмом і геноцидальною історією.
Я вважаю, що є багато позитивних зрушень. Пам'ять часом підводить, ми забуваємо, з чого ми виходимо.
Я часто заради експерименту питаю в молодих студентів, хто такий Володимир Щербицький, і вони не можуть відповісти. А це ж людина, яка керувала Україною майже 20 років! Сьогодні він на смітнику історії. Але це не означає, що його вплив, вплив тоталітарного колоніального минулого, не є на підсвідомості.
Страх, який увійшов у нашу ДНК, через те, що система нищила народ, лишає в нас велике підозріння до всіх систем, скепсис та недовіру до інституцій. І творити довіру, зцілювати рани, які завдав у травматичний спосіб тоталітаризм, можна лише великою, терпеливою, многогранною любов’ю, увагою до ближнього. Слуханням.
Ми знаємо, як травмована чимось у дитинстві людина тяжко виходить з цієї травми. А суспільство – це є сукупність людей. І це є чудо, що український народ вижив. 18% жителів української землі вбито під час Другої світової війни. Від 12 до 15 мільйонів людей загинуло неприродньою смертю між 1914 і 1955 роками.
У Харкові в середині 80-х не було жодної української школи. Від 1917 по 1937 рік, за 20 перших років комунізму, Православна Церква була знищена на 90-95%. Греко-Католицька Церква з 1946 до 1989 року була цілком нелегальною.
Різні аспекти нашої культури та традиції заперечувалися і плюндрувалися. Ми не могли навіть оплакувати свої втрати. Ми щойно тепер як народ усвідомлюємо, що таке Голодомор, і які його наслідки.
Називаю всі ці відомі факти, щоб краще проілюструвати, наскільки складним було наше минуле, зараз є непрості процеси, але ми рухаємося. Думаю, що ми вже не повернемося до неволі. Це паломництво від страху до гідності, ми платимо за нього високу ціну, але воно того коштує.
Є певні втрати по дорозі. Зараз мене найбільше хвилює демографічне питання. Адже багато людей виїжджає з України. Деякі дослідження вказують, що в Україні лишилося приблизно 37 мільйонів. Не суттєва точна цифра, але те, що багато людей виїхало, є незаперечним.
Для нас є великий виклик – як у добі збільшеного глобального індивідуалізму нам триматися разом і взаємно підтримувати себе на тривалій і нелегкій мандрівці від страху до гідності? Як собирати наших у розсіянні сущих – як фізично, так і ментально?
І це для мене зараз – найбільший виклик».
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/religion_and_society/69401/
