9Трохи більше ніж за тиждень, 6 січня, українське православ’я ввійде в нову епоху – предстоятель Православної Церкви України Епіфаній отримає у Константинополі Томос про автокефалію української Церкви.
Релігієзнавець Людмила Филипович розповідає Z про готовність старого єпископату прийняти нові правила для Церкви, вимоги Філарета до Собору і до Константинополя, марґіналізацію УПЦ МП і перехід українських християн на нову дату святкування Різдва.
«МАЙДАН НАБАГАТО ВИПЕРЕДИВ ЦЕРКВУ»
– Пані Людмило, ми вже другий рік проводимо 25 грудня як державний вихідний. Чи готова Україна почати розмову про святкування Різдва у цей день?
– Дискусія довкола свята пов’язана не лише з датою відзначення, а й із потребою повернути святу його первісний зміст. Я думаю, ви погодитеся, що ми втратили сенс Різдва. Нинішнє Різдво зосереджене довкола матеріальних речей: вдома має бути великий стіл, багато страв, усім на різдвяні свята треба купити подарунки. Діти, напевне, чекають Різдва, щоб отримати солодощі. Забувається власне те, що Різдво Христа розпочало нову еру для людства. І щороку Різдво мало би розпочинати нову еру в житті кожної окремої людини. На жаль, не всі переживають момент цього внутрішнього перенародження.
Розмірковуючи про календар, ми мусимо думати про відновлення змісту Різдва, про відновлення єдності, яку втрачено в християнському світі. Я не хочу сказати, що ми мусимо залишити все, як є. Але сподіватися на те, що в календарі вдасться зсунути дату якось мимохідь, без змістового наповнення – не треба.
25 грудня у Софії Київській відбулася дуже цікава подія – Open Christmas. Православні святкували католицьке Різдво (сміється). Ми вислухали дуже змістовну лекцію Кирила Говоруна. Дуже багато дізналися про традицію святкування Різдва в інших Церквах і країнах. Думаю, люди, які були в Софії Київській, дійсно наповнилися відчуттям свята і єдності, радістю початку нового життя. Організатори цього свята – а організатором виступив Відкритий православний університет – роблять для різдвяного єднання християн більше, ніж той, хто вважає, що для розв’язання проблеми достатньо підписати указ чи прийняти закон про те, що ми святкуємо Різдво не 6 і 7 січня, а 24 і 25 грудня.
Дійсно, до календарних змін людей треба готувати людей. І не наскоком, указом, а м’якими методами. Щоби це стало природнім завершенням отого ідентифікаційного, пошукового процесу, який переживає кожна людина.
"Відкрите Різдво" у Софії Київській
– Хто має очолити подібну дискусію – духовенство, миряни чи світська і церковна влади?
– Це комплексний процес, тому що суспільство, влада і Церква мусять взаємодіяти між собою. Ми розуміємо, що повного злиття світської і церковної влади в теократичну державу (про яку окремі «церковники», можливо, і мріють) не відбудеться ніколи. В історії траплялося різне. Бувало, Церква виступала в ролі провідника і світоча для суспільства. А бувало й навпаки. Майдан 2013–2014 років у своїх орієнтаціях набагато випередив Церкву. Велика частина Церкви просто не встигла за суспільним запитом і сьогодні борсається у власному марґінальному статусі, опинившись в історичному тупику.
Очевидно, що суспільство має потребу в новій Церкві. Як до неї прийти? Мусить бути розумний баланс між суспільними запитами і церковними відповідями. Але і навпаки: Церква висловлює запит на високоморальне, чесне суспільство. В якості прикладу мені приходить на думку Греко-Католицька Церква, яка не просто відповідає на запити – вона їх сама формулює, наприклад, пропонуючи переглянути суспільний договір, який сьогодні діє в Україні.
Тобто, не тільки Церква, а й саме суспільство мусить бути активним учасником реформаційних процесів. Суспільство зарекомендувало себе як потужна самоорганізована сила, пройшовши випробування вже трьома революціями. На наших очах розгортається дуже багато громадських ініціатив, які підштовхують, рухають Церкву до прийняття нових рішень. Не хочу применшувати важливість і впливовість православних ієрархів в Об’єднавчому соборі 15 грудня, але я глибоко переконана: якби не було підтримки суспільства (та й державної влади), то цього об’єднання не відбулося би ще кілька десятків років.
– Як ви ставитеся до закону, який змушує УПЦ Московського патріархату прописати у своїй назві російську юрисдикцію?
– Якщо чесно, я ще не сформулювала свого ставлення до цього закону. Я розумію політичну доцільність і задекларовану мету. Але розумію й те, що силою встановити правду неможливо. Бо правда не встановлюється силою. Навіть справедливість не встановлюється силою.
Але дивує, як, чому за 27 років Церква Московського патріархату, яка задекларувала себе Церквою українського народу і перебувала в Україні, так і не стала власне українською? Революція гідності, анексія Криму, війна з Росією – не переконали УПЦ МП в потребі адекватної адаптації до реальності. Церква не встигла за історичними змінами, за швидкістю, з якою змінювалася суспільна свідомість, фактично залишившись на узбіччі сучасного життя.
Треба усвідомлювати, що загалом це не просто чиясь зла воля (хоча, безумовно, є й частка злої волі), а ще й фактор неготовності цих людей прийняти те, що вони живуть у незалежній Україні. Пригадую свою розмову з митрополитом Володимиром (Сабоданом), яка відбулася десять років тому. Ми гостювали в нього зі студентами Києво-Могилянської академії, і поставили йому питання про те, як він дивиться на процес об’єднання Церков. Це було дуже актуальним: тоді, якщо пам’ятаєте, відбувалися успішні кроки назустріч один одному Київського патріархату і Московського патріархату. І Володимир сказав: «Ми готові хоч сьогодні. А от люди… Що скажуть люди?»
Звичайно, можна закинути ієрархам УПЦ МП: а як ви працювали з людьми, що вони все ще не готові? У греко-католиків, у Київського патріархату, в «автокефалів» ніколи би не виникало такого запитання – чи треба мати незалежну Церкву? Так от зараз люди із УПЦ МП кажуть, що хочуть жити інакше, а Церква їх не чує чи не хоче чути. Церква Московського патріархату рухається невиправдано повільно. Якщо не скочується назад.
– Чи справедливо сказати, що стосунки Православної Церкви України та УПЦ Московського патріархату тепер будуть симетричними до тих, які були між УПЦ МП і УПЦ КП: маємо одну канонічну Церкву, визнану Константинополем, й іншу, із поставленим під сумнів статусом.
– Не думаю, що ситуація змінилася симетрично. Від того, що прийнято закон?.. Життєздатність закону залежатиме від того, як його будуть впроваджувати. У нашій не зовсім правовій державі, де не панує верховенство права, суворість законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання. Поки що більшість парафій – а йдеться про 12 з половиною тисяч – все ще належать Московському патріархату. Якщо переважна більшість не візьме до уваги вимоги закону? Що ви їм зробите? Це мільйони людей. Ну, забороните – а вони продовжать проводити літургії, хрестити, вінчати, відспівувати людей. Думаєте, Церква саморозпуститься? Та ні, лише згуртується в боротьбі.
15 грудня. Під Софією Київською чекають новин із Об'єднавчого собору
– Як складатимуться стосунки офіційної влади з УПЦ МП? Банально: чи будуть Онуфрія запрошувати на урочистості з нагоди державних чи релігійних свят?
– Я думаю, що запрошуватимуть, бо за Церквою мільйони людей і тисячі парафій, і він – помітна сила. Хоча, з огляду на останні події, напруга не просто збережеться, а посилюватиметься. Онуфрій уже декілька разів демонстрував свою непокору і незгоду з Порошенком. Архієреї УПЦ МП проігнорували розмову, на яку Президент запрошував їх до «Українського дому». Поки що Порошенко був дуже виваженим – видно, що він зацікавлений у тому, щоби УПЦ МП усе-таки приєдналася до об’єднаної Церкви. А якщо терпець урветься?
Як складатимуться стосунки? Непросто. А хіба до цього часу вони складалися просто? Від 2013 року – критичного для держави – все дуже непросто... Церква відмовилась підтримати повсталий народ. Тоді, коли люди потребували голосу Церкви, Церква змовчала. Або й засудила справедливі вимоги народу.
Вони самі витворили для себе нестерпні умови, постійно повторюючи, що Церква є переслідуваною, гнаною, яку утискають, якій погрожують. В Церкві не бачать, що самі є носіями своїх проблем. Не любите Україну, її народ? Молитесь за російського президента, за російських військовиків, які вбивають українців в Україні – тоді як?..
– Як ви оцінюєте темпи приєднання церковних громад до Православної Церкви України? Від чого залежить масштабність процесу?
– Поки що це не є масовим явищем. Люди, по-перше, мусять все осмислити і визріти до необхідних рішень. По-друге, вони мусять організуватися, зібратися, прийняти рішення. Мені здається, після 6 січня процес може стати більш інтенсивним.
Багато що залежатиме від здатності Церкви сформулювати масштабну стратегію розвитку. У Церкві має з’явитися інтелектуальне ядро, здатне розробити змістовну і дієву стратегію. Якщо в межах цієї Церкви буде відтворено і змасштабовано УПЦ КП, то існує загроза, що ані «автокефали», ані частина УПЦ МП, ані велика частина УПЦ КП такої Церкви не хотітимуть. Я бачу запит на появу дійсно сучасної, оновленої Церкви, яка могла б стати рівною з іншими православними помісними Церквами, а й долучитися до формування образу сучасного православ’я.
Це завдання на тривалий період. Треба думати над тим, як поширювати правдиву історію про нашу Церкву – тому що ми й досі живемо за лекалами російськими, сповідуємо історіософію російську. Ми мусимо підготувати нову генерацію священиків, які не будуть закорінені у московській традиції, які знатимуть грецьку (та й інші) мови, які будуть відкритими науці, ерудованими, і не тільки в богослов'ї, а й у гуманітарних науках загалом.
За мить перед початком Собору
– Наскільки теперішня форма Православної Церкви України повторює контури УПЦ КП?
– Очевидно, що очікування патріарха Філарета і тих, хто йшов за ним, абсолютно не збігалися із планами Вселенського патріарха. Варфоломій не хоче повторення Київського патріархату. Він не бачить помісну Церкву в контурах УПЦ КП і закладає зовсім іншу модель. Даючи нам Томос, Константинополь хоче створити Церкву, яка не буде дітищем Радянського Союзу і яка не буде пострадянською за своїми формами і баченням. Незважаючи на те, що Київський патріархат подає себе як українська Церква, він значною мірою залишався структурою пострадянською.
Якою мірою Київський патріархат відкритий до змін? З одного боку, там отримали те, що хотіли. Але вони не очікували, що собор фактично підведе риску під їхнім минулим, а на порядок денний поставить інше питання – перспективу розвитку православ'я, його майбутнього. Зараз ми й перевіримо, чи Церква здатна до трансформації, чи вона здатна відгукнутися на запит суспільства. Ви ж розумієте – навіть отримавши Томос, можна залишитися в межах колишньої моделі…
Тепер на Церкву покладено відповідальність не лише за те, щоб заопікуватися вірними з Київського патріархату, а й вірними з колишньої Автокефальної Церкви і – що є ще важчим – з Московського патріархату. За роки Незалежності Київський патріархат став досить збалансованою структурою, віднайшов відносне внутрішнє порозуміння. Хоча навіть на самому Соборі ми побачили, що існували різні кандидатури. І це ж не просто дві кандидатури (митрополит Михаїл та митрополит Епіфаній, – Z) – а дві різні стратегії розвитку Церкви, два різні типи соціальної підтримки. Тепер вони мусять прийти до згоди.
Ідуть дуже складні процеси. Я сказала би так, що Церкву треба поставити на «карантин», щоб її організм пройшов своєрідне очищення.
– Якщо Церква потребує карантину, то нещодавні заяви митрополита Михаїла слід сприймати, напевно, як прояв запального процесу. Яка мета цих заяв і якими будуть наслідки для Церкви?
– Я знаю митрополита Михаїла персонально, оскільки декілька років працювала в його Духовній семінарії у Луцьку. Михаїл – людина дуже харизматична. Він вражає своїм вмінням масштабно побачити проблему, вмінням вирішувати проблеми і гуртувати довкола себе команду. Він дуже оптимістичний, відкритий до змін. Взагалі, він мені дуже близький своїм живим ставленням до життя. Але я не схильна вважати, що йому було варто гарячими слідами висловлюватися в таких фарбах і в таких формах, у яких він це зробив. Якщо по-людськи, то, звичайно, його можна зрозуміти: на Соборі порушили принципи демократизму і соборноправності. Почалися «договірняки»: «Я підпишу рішення про розпуск своєї Церкви, якщо лише митрополит [Михаїл] зніме свою кандидатуру…»
Якщо ви вже будуєте нову Церкву, то треба «обнулити» всі закони, які діяли в Церквах, коли на посади виставлялися люди або за домовленостями, або з дозволу райкомів партії, або й за гроші. Відкрийтеся механізмам, які би свідчили, що ви будуєте нову Церкву, а в її фундаменти закладаєте нові правила.
Філарета доводилося переконувати просто під час Собору
Я вважаю, зараз треба зупинитися і перевести подих. Подумайте! Ми вперше отримали свого митрополита – після стількох років боротьби і тривалих очікувань. Йому потрібен час. Нехай проявить себе. А раптом це дійсно особливий чоловік, який найбільше підходить теперішній Церкві, який розуміє тягар відповідальності, котрий на нього покладено? І головне: це не лише його справа. Це справа всієї Церкви, всієї спільноти.
– Під час фінального голосування голоси розподілилися фактично пів-на-пів, отже потенціал внутрішньої опозиції в єпископаті є дуже значним. Наскільки це загрожує стійкості Церкви?
– Було би гірше, якби проявилася одностайність. І це би нас, зрештою, насторожило, тому що ми розуміли: очікувати стовідсотковий результат неможливо. Це могло би навести на думку, що людей купили або залякали – бо як іще можна було б пояснити одностайність?
Раніше ми чекали, що інтрига буде в конкуренції між кандидатом від Московської церкви і кандидатом від Київського патріархату, а вийшло, що головна інтрига була всередині Київського патріархату.
Як мені бачиться, існує дві стратегії. Стратегія, представлена митрополитом Михаїлом – це така, знаєте, не м’яка сила, а сила дуже конкретна. Він – людина, яка діє системно. Основний наголос робився б на вдосконаленні інституційної форми розвитку Церкви.
Від Епіфанія ми поки що не отримали стратегічної програми побудови і розвитку Церкви, але, на мою думку, він налаштований швидше на м’яку стратегію, на м’яку силу. Мені здається, він краще розуміє, що до Церкви прийшли представники різних Церков, і зараз треба думати над тим, як їх поєднати (а не приєднати).
Як приклад, серед імовірних варіантів розвитку Церкви обговорюється модель життя в межах об’єднаної Церкви, побудована на ідеї мережевості. Тобто йдеться про розгалужену мережу, павутиння, яке не буде підминати під себе всі складні і складені форми та взаємини всередині тих чи інших громад, а навпаки – надасть їм стільки свободи, скільки можливо, щоб теперішні структури мали всі можливості розвиватися далі.
Кирило Говорун у своїй різдвяній лекції наголошував на тому, що християнство від самого початку якраз вирізнялося своїм різноманіттям. Ми не мусимо прагнути монолітності, характерної для Російської Церкви, підміняючи монолітністю поняття єдності Церкви.
Повертаючись до вашого запитання, скажу, що стратегія «відкритої» Церкви, на мою думку, більш реальна для митрополита Епіфанія. Напевно, митрополит Михаїл виступатиме за відновлення і посилення саме вертикальної системи взаємин всередині Церкви.
– Рік тому Російська Православна Церква спробувала скомпрометувати Філарета, розголосивши на публіку його листа з проханням до Москви про зняття анафеми. В УПЦ КП пояснювали, що цей лист, згідно з попередніми домовленостями з РПЦ, мав стати першим кроком для отримання канонічного статусу. Як ви сьогодні дивитеся на ту історію? Що тоді відбулося?
– Я не маю однозначної думки з цього приводу. З одного боку, поява такого листа ніби є очікуваною. Можливо, в патріарха зародилася така думка: «Давай я вже востаннє спробую звернутися таким чином. А раптом це станеться?» Мені також казали, що Філарет не так собі просто написав листа, а його попросили.
А друга точка зору в мене така, що це була продумана акція, спрямована на те, щоби вибити у московської Церкви останній аргумент, перш ніж звернутися до Константинополя.
Новообраний предстоятель ПЦУ Епіфаній і предстоятель щойно розпущеної УПЦ КП Філарет поруч із главою Собору митрополитом Галльським Еммануїлом
Ми не можемо сказати напевно ні на користь однієї інтерпретації, ні на користь іншої, тому що в нас немає повної інформації. А Філарет, напевно, ніколи всієї правди не розкаже, тому що є речі, які випаде знати двом – йому і Господу Богу.
– Отже, до минулого року українська Церква не відкидала можливості отримати Томос від Москви. Чи це має якесь значення для теперішньої процедури отримання автокефалії (від Константинополя)? Який Томос був би, перепрошую, більш значимим – від Москви чи від Константинополя?
– Для мене – безсумнівно, той, що походить із Константинополя. Томос від Вселенського патріарха значно більш значимий, хоч би тому, що він – перший серед рівних. Але для людей, які 50 років чи навіть більше провели в московській за своєю природою та устроєм Церкві, це могло виглядати інакше. Старше покоління, яке було виплекане в московській традиції, можливо, чекало автокефалії (і я говорю саме про проукраїнськиї єпископів!) від Москви.
Навіть Філарет, який був митрополитом цієї Церкви (Російської Православної Церкви, – Z) із 1966 року. Можливо, в нього був комплекс показати, що він виріс, що він дорослий, що ця Церква мусить визнати його дорослість і його право бути самостійним.
Томос, отриманий від Вселенського патріарха, повертає нас до історичного коріння, до «золотого віку», який Церква переживала з моменту свого хрещення. Ми існували як митрополія сім століть. Це колосальна часова протяжність! Українське православ’я було абсолютно готовим для того, щоб утвердитися як самостійне. Не вийшло: історичні події пішли не на нашу користь.
У тому, наскільки піднесено ми зустріли новини про автокефалію, проявилася наша генетична пам'ять. Людям хочеться спертися на щось історичне, традиційне, не заплямоване, чисте, істинне. У Соборі 15 грудня ми бачили не просто внутрішньоукраїнську потребу самого об’єднання, а можливість долучитися до цивілізаційних просторів, до ойкумени, яка охоплює обшир за межами колишнього Радянського Союзу чи Московського царства.
Через те сказати, що я зараз радію, – це не сказати нічого. Я дуже щаслива, що відновлюється історична справедливість. Це, знаєте, щось подібне до того, коли з нетерпінням чекаєш у подарунок срібну сережку, а тобі дарують золоту, ще й із коштовним камінням. Те, що сталося – це більше, ніж очікування. Це історія, це здійснення мрії. І маю таке враження, що українці ще не зрозуміли всієї історичної ваги розв’язання цієї багатовікової проблеми – отримання незалежності нашою Церквою.
Митрополити із УПЦ МП Симеон (ліворуч) і Олександр (у центрі) на Об'єднавчому соборі
– А якщо брати до уваги кількісний вимір? Якщо теоретизувати, що автокефалію української Церкви визнавала би РПЦ, то, очевидно, ми би передбачали, що повноцінним учасником процесу є УПЦ МП, котра в нинішньому форматі практично відсутня.
– Так. Але якби ми отримали Томос від Москви, ми б ніколи не звільнилися від залежності від Москви, яка б нам точно не дозволила мати справжню незалежність.
Крамольна думка для експерта: це історична помилка для РПЦ, що вони у свій час не дали автокефалію нашій Церкві. Там злякалися. Вирішили зберігати повний вплив на нашу Церкву – а це обернулося проти них. Якби вони наважилися вибрати інший шлях, то ми би, напевне, борсалися в духовному рабстві ще не одне покоління. Але така воля Божа. Ми погоджувалися на менше – а отримали більше.
Перебування у Вселенському православ’ї дасть українцям набагато більше. У наш духовний світ напряму включається та традиція, яка досі надходила до нас через Москву і з Москви. Як показав досвід, ця традиція часто викривлювалася на догоду московським імперським інтересам. Ми будемо у духовному єднанні з усіма православними, а не тільки тими, яких нам визначила Москва. Через цей зв'язок ми доторкнемося до скарбів християнської і світської світової культури. Це перехід від принципу ексклюзивізму, тобто виключення і особливої обраності, за яким живе Москва, до принципу інклюзивізму, включення, дотичності до всієї багатющої християнської спадщини.
– Українська Церква просила автокефалію в Константинополя теж далеко не вперше. Що спонукало Варфоломія нарешті зважитися надати Томос?
– Думаю, що тут є комплекс причин.
По-перше, зовнішні причини – як політичні, так і церковні. Авторитет Росії на політичній арені стрімко падає, а з ним і рівень впливу на міжнародні справи. Патріарх Варфоломій, будучи учасником геополітичної стратегії, не міг не використати шанс укріпити свої політичні і церковні позиції в історичному протистоянні з Москвою, і Кремлем, і РПЦ.
Цивілізований світ облишив спроби чекати, поки Росія зміниться і поставив для себе крапку на путінській Росії, заганяючи її в куток абсолютно за всіма напрямками, на який не гляньте, – економічному, політичному, міжнародному. У таких умовах патріарх Варфоломій не випав із дискурсу глобальної політики. Незважаючи на обмежений простір, в якому він діє географічно – а Фанар охоплює мізерну територію і нагадує середню сільську парафію, – патріархові вдалося залишитися активним суб’єктом глобальної політики і здійснити могутній вплив на весь світ, зокрема і в українському питанні. А в цьому випадку йдеться не тільки про автокефалію для Української церкви.
Москва для Варфоломія є світоглядним опонентом. Патріарх звик діяти у межах закону і традиції, а тут має справу з абсолютно непристойною, невихованою поведінкою, із загарбництвом і хамством. Ця людина добре знає історію і, звичайно, пам’ятає те, як Москва отримала своє патріаршество. Можливо, для того часу це було нормально – ув’язнити патріарха, пригрозити йому, що він зігниє в неволі… Але чим теперішня політика Росії відрізняється від тієї середньовічної?! Вона така сама нахабна, агресивна, нападницька. Але сьогодні, в сучасній системі міжнародних відносин, це вже точно неприпустимо.
До того ж, накладаються особистісні фактори. У Патріарха Варфоломія була мрія – зібрати Всеправославний собор, якого не було вже кілька століть, втіливши мрію багатьох попередніх патріархів. Собор 2016 року готували кількадесят років – фактично, людина все життя працювала на реалізацію цієї своєї мрії. Важко, дуже важко було всіх вмовити. Мені розповідали, як із Москви тероризували Патріарха: ми тут не сядемо, ми тут не станемо, а нам папочку покладіть такого кольору, а стільчик м’який, а тут щоби золото, а тут корона... А в останні дні взяли і зірвали собор.
Не думаю, що Варфоломієм керує помста. Не думаю, що він дає Україні Томос на зло Росії. Бо Патріарх як християнин мусить приймати заповідь: прощати своїм ворогам. Але він зрозумів, що говорити з Росією безперспективно. Це два зовсім різні способи ставлення до світу і два різні типи дипломатії. І цивілізований світ таким чином накреслює лінію перед Росією: він хоче інших законів, інших правил. Не хочете цих правил – будете за межами цивілізованої ойкумени. Треба подякувати Варфоломієві, що він не здригнувся в цій боротьбі, не злякався ні Путіна, ні Кіріла і проявив свої чоловічі воїнські якості.
Але серед причин є й українські, внутрішні. Треба відзначити зрілість нашого суспільства, готовність до усамостійнення, і не тільки економічного, політичного, мовного, культурного чи навіть військового, а й духовного, яке втілилося в прагненні до єдиної помісної, незалежної, самостійної православної Церкви. І, що не менш важливо, – політична воля влади України, і президента, і парламенту, й уряду, які виступили достатньо згуртованою силою, продемонструвавши готовність прийняти Томос. Основне зараз – думати над тим, яку Церкву ми будуватимемо, в якій Церкві хочемо жити.
Розмовляв Володимир Семків
Голуб над Софією Київською у день проведення Собору
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74126/
