3
Сайт Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, 31 липня 2017
Екзарх Одеський і Кримський Михаїл Бубній поділився своїм досвідом місійного служіння і розповів про виклики і особливості душпастриства на теренах Південної України.
Владико, коли Ви як єпископ вперше потрапили на служіння до Одеси, з якими проблемами і викликами зіткнулися на теренах Південної України?
Перед тим, як відповім на ваше запитання, дозвольте зробити коротку історичну ремарку. До моєї єпископської хіротонії, я служив як ієромонах у Згромадженні редемптористів, яке є місійним Згромадженням у Католицькій Церкві. Митрополит Андрей Шептицький, відвідуючи наші поселення в Канаді у 1910 році, зустрів там бельгійських редемптористів-місіонерів, побачив їхнє служіння для українських емігрантів, запізнався з їхньою харизмою і забажав мати таких місіонерів у своїй Львівській митрополії. Це бажання стало дійсністю вже у серпні 1913 року, коли перші бельгійські місіонери-редемптористи прибули в Галичину і тимчасово замешкали у літній резиденції Митрополита Андрея Шептицького в Уневі. Звідси вони почали своє служіння, заснували чернечі доми у Львові, Тернополі, Івано-Франківську і Ковелі, а відтак утворили Львіську віце-провінцію, яка у 1989 році отримала статус провінції. Ця провінція дала можливість дуже багатьом юнакам, в тому числі і мені, віддати своє життя у посвяту і на служіння Господеві, Його святій Церкві та українському народові. Ця провінція народила багато славних і вірних синів нашої Церкви та українського народу, серед яких є вже чотири блаженних українських новомученика. Харизма Згромадження редемптористів навчила нас бути вірними апостоломи та місіонерами Христовими, незважаючи на інколи дуже складні обставини життя.
Я дякую долі, що мав можливість навчатись у Вищій Духовній Семінарії редемптористів у Польщі, бо саме там я часто зустрічався і спілкувався із місіонерами різних країн, зокрема з Африки, Азії, Південної Америки, Аргентини, Болівії та інших країн, оскільки дуже багато редемптористів Варшавської Провінції працювали і продовжують працюювати в різних країнах світу. Вони радо користаючись запрошенням ректора семінарії прибували і розповідали нам студентам про своє місійне служіння, про культуру і виклики в тих країнах, про те, як люди на тих місійних теренах довший час чекали своїх апостолів і з відкритим серцем прийняли їх та уважно і з великим зацікавленням вслухаються у Слово Боже і включаються у життя парафії.
Коли я закінчив семінарію, для мене священиче служіння було рівнозначне поняттю бути апостолом-місіонером. А це завдяки тому, що вся семінарійна програма була сконцентрована на тому, щоб виховати в нас місіонера-апостола і дати нам розуміння основного меседжу Ісуса Христа до своїх апостолів: де Церква тебе потребує - туди ти повинен бути готовий піти, незважаючи ні на що.
Боже Провидіння так провадило, що я майже все своє сімнадцятилітнє ієромонаше служіння провів на Галичині. Я навіть не міг собі уявити, що прийде такий час і Господь захоче мене послати на служіння до Одеси, в якій я до цього часу жодного разу не мав можливості бути. Для мене ті південні терени завжди були далекі і незнайомі, а тут Церква кличе до служіння на тих теренах, та ще й не просто як ієромонах-місіонар, а єпископ.
Коли я працював на Галичині, де є довголітня традиція, де вже побудовані церкви, де є вже все необхідне здавалося б для нормального життя і служіння – семінарія, родина, друзі, знайомі, - я чувся там дуже добре, чувся звичайним священиком і мені було приємно і радісно, що люди так чисельно приходять до храму, причому не тільки по неділях чи святах, але також по буднях. Натомість, коли я почав служити на південних теренах України як єпископ і відвідувати ті маленькі наші громади, служити у невеличких новозбудованих храмах, каплицях або взагалі пристосованих до цього приміщеннях, я зрозумів, що таке бути не тільки священиком, а правдивим апостолом Христовим. Каже Ісус Христос: “Тож ідіть, і навчіть всі народи...” (Мт. 28,19). Цей заклик Ісуса не стосується тільки певних категорій духовенства, але стосується кожного єпископа, священика, диякона чи семінариста - без винятків - бути готовим йти, йти туди, де церква і Христос тебе потребує. Не каже Христос “ідіть і навчіть тільки свій народ”, лише – всі народи. А наше духовенство і монашество, не всі звичайно, але, на жаль, більшість, навіть не хоче йти до свого народу на півдні, сході чи в центрі України, не говорячи вже про інші народи. В мене тут в Галичині сімя, родина, майно, в мене тут дружина має роботу, мені тут зручно, добре, я не можу туди їхати служити... На жаль, від багатьох можна це почути, і як це не прикро стверджувати, подібні відмовки можна почути також і від неодруженого священства чи навіть монашества.
А тепер хотів би повернутися до вашого запитання. Проблеми і виклики, з якими я зіткнувся на Південних теренах України? Та власне, - брак духовенства. Наших вірних є тут досить багато, але проблема в тому, що вони розсіяні по всій території – по містах і селах. На жаль після 25-тилітнього ювілею святкування виходу нашої Церкви з підпілля, велика частина тих теренів ще досі не огорнена душпастирською опікою нашої Церкви. По тих містах чи селах, де вже є засновані наші парафії, люди радіють, що матірня Церква їх не забула, і що вони мають можливість ходити до своєї Церкви і задовільняти свої духовні потреби та зростати духовно у вірі своїх батьків. Але на жаль, велика частина південної території, на якій розсіяні вірні нашої церкви, немає ще своїх священиків і наших парафій, тому змушені добиратися десятками а то й сотками кілометрів, щоб взяти участь у недільному Богослужінні.
Ще однією чималою проблемою в розбудові нашої Церкви на цих теренах є звісно фінансові труднощі. Всі ми свідомі того, що без фінансів багато не розбудуєш. Маленька громада не в стані утримати священичу родину і побудувати церкву, тому значна частина цього фінансового навантаження лягає на плечі правлячого Єпископа.
Зазвичай парафії на місійних теренах засновуються з однієї чи двох сімей. Буває, але рідко так, що кілька або кільканадцять греко-католицьких родин відразу збирається, щоб заснувати парафію. Звичайно буває так, що одна сім’я хоче свого священика, вони звертаються до єпископа щоб направив їм священика, він приїжджає і починає служити у них в хаті. Потім шукають відповідне місце, щоби можна було зібрати більше число людей, а потім прикладають максимум зусиль, щоб побудувати храм. І так крок за кроком зростає громада і будується Церква.
Одеський екзархат складається з 4-х великих південних областей: Одеської, Миколаївської, Херсонської та Кіровоградської, а до Кримського екзархату входить вся територія АР Крим. Загальна площа тільки Одеського екзархату складає 110 тис 957 км кв., коли площа всієї України - 603 628 км кв. Для порівняння, площа трьох Галицьких митрополій – Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської, майже втричі менша за один наш екзархат і складає тільки 49 584 км кв.
В Одеському екзархаті наша Церква найбільш розбудована в Херсонській області, а найменше – у Кіровоградській. Ще багато потрібно засновувати нових парафій та працювати над розбудовою вже заснованих, тому що сама місійність церкви цього вимагає. Дуже багато потрібно ще докласти зусиль, щоби розвинути нашу Церкву на цих теренах. Південна Україна чекає своїх місіонерів, свою Церкву і ревних апостолів.
Ви кажете потреби великі. Скільки Ви вже готові майбутніх прийняти місіонерів в Одеський і Кримський екзархати?
Якщо говорити про саму Одесу, то на сьогодні мені потрібно як мінімум 5-6 священиків для праці в курії та обслуговування парафій. У травні цього року ми відкрили нову парафію в м. Одесі, в червні місяці посвятили наріжний камінь під будівництво храму в одній з військових частин і готуємо вже проектну документацію для будівництва духовно-пасторального центру в м. Одесі. Крім цього, потребуємо принаймні двох священиків для служіння у морському як військовому, так і цивільному капеланстві. Отже тільки до м. Одеси мені потрібно вже щонайменше 8 священиків. Коли йдеться про Одеський екзархат в цілому, то на даний час можна було б прийняти вже 5 священиків. Наприклад, у м. Вознесенську (Миколаївська обл.) ми маємо квартиру, маємо ділянку під будівництво храму, є вірні, але немає там священика. А Кримський екзархат з нетерпінням чекає як мінімум 3-х священиків. Є житло, місце для служіння, сформовані парафії, але немає апостолів – на початку анексії майже всі священики залишили стадо своїх вірних (крім одного о. Богдана Костецького) і тепер тільки двоє священиків обслуговують 5 парафій, відстань між якими складає від 150 до 280 км.
Як Ви гадаєте, що відлякує священиків від служіння на Півдні?
Думаю, насамперед, це стереотип, що там є дуже важко. А чому важко? Тому, що далеко від своїх рідних, мало вірних, фінансові труднощі тощо. Не кожний священик і не кожна їмость готові полишити все та їхати далеко від своєї родини і батьків. Щоб хоч якось зарадити цій ситуації, була створена Київська Трьохсвятительська духовна семінарія, щоби плекати покликання з-поза Галичини і виховувати майбутніх апостолів саме для тих людей і для служіння на південних, центральних та східних теренах.
Заснувати парафію, побудувати церкву, організувати життя парафії – це все труднощі, але водночас це також покликання священика як апостола. Звісно, що набагато простіше є прийти на готову парафію і там служити, бо попередники вже “протоптали стежку” своєю важкою працею. Дуже зручно і комфортно є, коли вже стоїть іконостас, милуєшся гарним розписом, відправляєш Богослужіння у великій церкві, маєш перед собою маси людей. Але ж це плоди важкої праці твоїх попередників! Якщо ти правдивий священик-апостол, то ти повинен бути готовим приїхати на незоране поле, дякуючи Господеві, що є принаймні дві сім’ї, які хочуть бути твоїми парафіянами, і з тих двох сімей почавши, створити згодом громаду, потім побудувати храм і аж тоді втішатися своїми плодами – а це потребує неабияких зусиль. Але ж це власне і є завданням священика, місіонаря і апостола. “Ідіть і навчайте всі народи...” Це є місія Церкви Христової. Тут є чому повчитися від римо-католиків.
При цій нагоді я хочу висловити щиру подяку моїм священослужителям Одеського і Кримського екзархату, що вони не побоялися бути правдивими апостолами, зуміли побороти страх і непевність, приклали і продовжують прикладати всі зусилля для того, щоб наша Церква розвивалася і щоб ім’я Господнє було прославлене на цих теренах, та щоб вірні бачили у їхніх особах правдивих пастирів Христових.
Потреби у вас великі, але, очевидно, Ви не будете брати на служіння абикого. Які у вас вимоги для кандидатів-душпастирів?
Для мене першою і основною вимогою від кандидата, який хотів би служити в повірених мені екзархатах - є бажання та відкритість для служіння на цих теренах. “Великого бажайте” – писав колись у своєму посланні Патріярх Йосиф до свого духовенства і вірних. Отже бажання кандидата зробити щось особливе і великое для Церкви Христової і на Славу Божу - це і є першою характерною рисою доброго кандидата. І до цього він повинен мати покликання.
Другий критерій – наскільки кандидат зв’язаний з родиною і наскільки він є вільний від родини. Чи він є зрілий, щоби працювати на тих теренах, якщо йдеться про кандидата з Галичини. Дуже важливою прикметою є людська і духовна зрілість, бо все інше з часом додасться чи набудеться.
Якщо одружений, то також дуже важливим є те, наскільки дружина є відкрита на таке служіння. Ось направду хочу сказати велике спасибі нашим їмостям в Одеському і Кримському екзархатах за те, що вони постійно підтримують і допомагають своїм отцям у не простому служінні. Зізнаюсь, що в екзархаті були такі ситуації, коли священик прагнув повернутися в Галичину, а дружина казала “ні” – і священик залишився, та ще й став успішним апостолом. Але, на жаль, маю кілька священиків, яких дружини полишили їх і виїхали з дітьми в Галичину до батьків. Прикро, але що вдієш...
Як ви відшукуєте своїх вірних на Півдні України?
У багатьох містах і селах ми маємо вже засновані парафії. Там є священики і є громади вірних. Як я вже зазначив попередньо, що вірні приїжджають за десятки, а то і сотні кілометрів із сусідніх сіл чи міст, щоб взяти участь у Богослужінні або запросити священика похрестити дитину, поховати когось із родичів чи уділити якісь інші Святі Тайни чи Таїнства. Тож священик при цій нагоді вивчає ситуацію, налагоджує зв’язки з місцевими вірянами та цікавиться, чи є ще більше там наших вірних і чи хотіли б мати свою греко-католицьку громаду. Якщо отець бачить потребу у заснуванні там громади, тоді повідомляє мене, що в такому місті чи селі є потреба відкрити нашу парафію і ми шукаємо можливості це зробити.
А буває і зворотній зв'язок, коли родини звертаються безпосередньо до нас із проханням створити громаду, тоді ми дуже радо намагаємося їм допомогти.
Південь України - це переважно російськомовний регіон. Яке ставлення до УГКЦ і чи змінилося воно з початком війни на Сході і анексією Криму?
Хоча моя єпископська інтронізація збіглася з початком війни на Сході та анексією Кримського Півострова, і мені важко оцінювати, як було перед тим, але думаю, що ставлення місцевого населення до нашої Церкви з того часу значно змінилося, причому в позитивну сторону.
Раніше, коли з огляду на історичні обставини наша Церква не була присутня на цих теренах, або коли вона після виходу з підпілля була дуже непомітною, різні конфесії створювали серед людей певний стереотип про УГКЦ. Нас представляли як схизматиків, єретиків, небезпечних бандерівців, інколи навіть найстрашнішою сектою. Коли ми розпочали і розвинули своє служіння тут на цих теренах, вже ніхто сьогодні не може такого про нас сказати, тому що люди нас бачать, більше того, нас тут вже знають, з нами спілкуються, на нас і на нашу діяльність дивляться по телебаченню, нас чують по радіо. Ситуація дуже змінилася в кращу сторону. І зараз я б сказав є дуже великі виклики для нашої Церкви на цих теренах, тому що з початком військової агресії Росії в Україні, дуже багато вірян, які колись себе ідентифікували з Московським патріархатом, з огляду на те, що деякі священики відкрито проголошують антиукраїнські гасла і займаються політикою, не мають більше бажання і не хочуть ходити до їхніх церков.
Коли йдеться про російськомовне середовище, то тут немає жодних проблем. Хоча місцеві звикли говорити російською, але це не означає, що вони не знають української мови і в душі не почуваються українцями. Просто історичні обставини їх до того змусили, але в душі вони почувають себе громадянами України і можуть спілкуватися чи то російською, чи українською мовою, подібно як і наше духовенство вільно володіє тими двома мовами, і коли потрібно з кимось перейти на російську - це не завдає складнощів.
А яка у вас співпраця з місцевою владою? Відомо, що раніше в Одесі УГКЦ не хотіли давали земельну ділянку для будівництва храму. Чи щось змінилося?
Співпраці як такої, можна сказати, немає взагалі. Ми стараємося знаходити серед депутатів окремих осіб, які нам допомагають вирішити якісь юридичні чи документальні питання. Коли йдеться про виділення земельної ділянки для нашої громади, то тепер навіть про це не йдеться. Мені одразу дали зрозуміти, що це неможливо і навіть не очікуйте, принаймні в Одесі. Тому ми робимо все необхідне для того, щоби знайти фінанси і купити не одну а декілька земельних ділянок в різних районах м. Одеси. І надіємося, що для такого благого діла і для слави Божої Господь пошле нам щедрих добродіїв і жертводавців, імена яких будуть навіки записані у Книзі Життя перед престолом Всевишнього.
Давайте поговоримо про Кримський екзархат. Що сталося після анексії Криму зі священиками і як зараз відбувається служіння?
З моїм призначенням на єпископа (13 квітня 2014 року) і Адміністратора Кримського екзархату саме сталася анексія Криму. До анексії там було 11 наших діючих парафій і служило п’ятеро наших священиків. З початком анексії утворилася дуже складна ситуація. Всі, особливо проукраїнськи налаштовані громадяни, почали відчувати дуже сильний психологічний тиск: невідомо, як розвиватимуться події, що буде завтра, чи почнуть стріляти чи ні, що буде з їхніми родинами, як з ними поводитимуться окупанти ітд. Тому одружені священики, які там на той час служили, попросилися виїхати з Криму. Вони мали розмову з Блаженнішим та зі мною. Дуже складно тоді було прийняти рішення, бо люди залишалися без пастиря, але з огляду на те, що вони сильно просилися і представляли ситуацію як дуже загрозливу для них та їхніх сімей, все ж таки їм дозволено залишити парафії. Отже всі виїхали, крім одного. Залишився тільки о. Богдан Костецький, який з дружиною і з чотирьома дітьми до сьогодні там працює. Він єдиний, хто не побоявся, залишився і допоміг своєму єпископові зберегти та перереєструвати парафії, за що я йому дуже вдячний.
Навіщо перереєструвати?
Місцева влада зобов’язала всі без винятку релігійні організації, що знаходяться в Криму, перереєструвати згідно з російським законодавством. Коли ми подали документи на перереєстрацію, нам одразу відповіли негативно, що не зареєструють як Українську і Греко-Католицьку Церкву. Після консультацій з Його Блаженством Святославом, Апостольським Нунцієм в Україні і з Державним Секретаріатом Апостольської Столиці у Ватикані ми дійшли висновку, що краще буде, коли ми поміняємо назву, аніж втратимо парафії і залишимо вірних без духовної опіки. Тому наші парафії зареєстровані тепер там як парафії Католицької Церкви візантійського обряду в Криму. Вдалося нам перереєструвати 5 основних парафій: у Сімферополі, в Керчі, Євпаторії, Ялті та Севастополі. Недавно перереєстрували ми також і екзархат, який має тепер назву Кримський Екзархат Католицької Церкви візантійського обряду.
Протягом перших двох років анексії Криму в Кримському екзархаті душпастирювало 4 священика – один одружений, як я вже казав, о. Богдан Костецький і три ченці, - василянин, редемпторист та студит. Властиво завдяки тому, що чоловічі Богопосвячені спільноти відповіли позитивно на моє прохання про священиків, нам вдалося врятувати наші там спільноти. Але на сьогодні ситуація там є дуже складною, бо Ігумен студитів відкликав свого ченця з Криму, а василянському ченцеві заборонили в’їзд на територію Криму, тому залишилося там тільки двоє священиків, котрі фізично не є в стані облужити всі 5 парафій. Час до часу вдається мені ще когось впросити на деякий час поїхати туди послужити, але так не може тривати постійно. Треба, щоб все ж таки знайшлися жертовні місіонарі-апостоли серед нашого духовенства, які готові були б відповідати на знаки часу і послужити нашим вірним у Криму, які дуже потребують цієї підтримки з боку Церкви.
Щодо наших там вірних і громадян України, то багато хто після анексії залишив Крим і виїхав на материкову Україну. Але не всі мали таку можливість, бо не мали куди поїхати і тому змушені були залишилися в Криму. Блаженніший Святослав свого часу назвав вірних, що ходять до нашої Церкви в Криму, - ісповідниками віри. І я це сміливо можу підтвердити. Справді, не є там легко. Постійно за тобою стежать, тримають руку на пульсі, в разі порушення якогось міграційного чи іншого закону відразу відкривають судову справу і накладають штраф чи то на священика, чи навіть на парафіяльну громаду. Ми мали такий випадок у Севастополі, коли суд наклав на громаду штраф і заборонив проводити Богослужіння протягом двох тижнів через те, що отець василянин який там служив, прострочив час перебування на території Криму і вчасно не перетнув кордон.
Ось такий застосовують зовнішній тиск до наших вірних, аби ті не сповідувати свою віру. Але наші вірні в Криму дуже сильні духом і не зважають ні на що. Вони знають, що це їхня Церква, Церква їхніх батьків і прадідів, вони залишаються їй вірні, бо пізнали правду, і правда їх робить вільними, так, що не встидаються і не лякаються ходити навіть у вишиванках.
Коли йдеться про місцеве населення, то я б не сказав, що люди ставляться дуже агресивно до українців та всього українського. Бувають звісно випадки, що хтось там на підпитку може собі агресивно висловитися чи закричати. Але назагал ситуація там спокійна.
Ви зараз шукаєте кандидатів у Крим. Чи бояться туди йти наші душпастирі, яка позиція священства щодо Криму?
Якщо говорити про одружених священиків, то вони мають застереження щодо адаптації там своєї сім’ї – дружини та дітей. Дітям потрібно ходити в школу. А там всі навчальні заклади російськомовні. Часом в школах діти до тих, хто говорить українською, ставляться зверхньо і дуже непривітно. З огляду на це, та й зрештою з інших різних причин одружені священики не мають сміливості їхати на служіння до Криму. А неодружених у нас дуже мало. І в кожній єпархії є потреба в таких неодружених священиках, які задіяні або у важливих ділянках єпархії, або в курії. Моя співпраця полягає переважно з чоловічими монастирями. Я прошу і редемптористів, і отців-василіян, які властиво опікуються цими парафіями, і вони почергово відсилають туди на служіння своїх ченців.
А ті священики, які лишилися у Криму, що вони розповідають? Чи не змінилися настрої людей, чи не розчарувалися вони у російській владі?
Ви знаєте, ми якось ці теми зі священиками не обговорюємо. Нас не стільки цікавить політична ситуація, скільки релігійна і духовна. Ще до анексії я кілька разів побував у Криму і можу сказати, що настрої більшості людей завжди були проросійські. І зараз не відчувається, що вони радикально змінили свій погляд. Можу сказати, що зараз там затишшя і час очікування кращих часів.
Яка головна мета вашого служіння на Півдні і якими бачите свої екзархати за 5 чи 10 років?
Основна моя мета – це розвиток! Розвиток Одеського і Кримського екзархату. А це означає персональний розвиток, розвиток парафій, інтелектуальний і духовний розвиток моїх священиків, ну і звісно розбудова церковних структур екзархатів до утворення єпархії, архієпархії та митрополії (усміхається). Моїм пріоритетом є також постійна формація священиків, щоби ті, які вже служать, постійно мали можливість брати участь в різноманітних курсах, так званих курсах підвищення кваліфікації; священик постійно має зростати – як духовно, так і інтелектуально. А цьому служить навчальна програма, постійної формації для духовенства та духовні реколекції. Від того, наскільки священник буде працювати над собою і над своїм зростанням, залежатиме також духовний, якісний і кількісний зріст парафії.
Південні терени вкрай потребують нашого служіння. Маємо найперше забезпечити потреби наших вірних УГКЦ, але мусимо взяти до уваги, що тут ще багато неохрещених людей, дуже далеких від Бога і духовного життя. Кожного року тільки в Одесі відбувається по кілька хрещень дорослих осіб. Тобто люди, приходячи до нашої Церкви, відкривають для себе духовний світ, відкривають свої серця для Бога і прагнуть Йому служити в нашій Церкві. Ми не закриваємось тільки для своїх людей. Наша Церква завжди була відкрита до всіх охочих і шукаючих Бога. Тому задоволення цих духовних потреб людей - це також пріоритет у моєму служінні на цих теренах. І хочу сказати, що майбутнє нашої Церкви на тих теренах – дуже велике!
