12
"Укрінформ", 25 серпня 2017
Зазвичай я маю лише кілька секунд, щоб зрозуміти, чи віддам свій час саме цій книзі. Ти просто береш її (книгу) в руки, відкриваєш всередині, і читаєш півсторінки. Так було і з рукописом книги про митрополита Андрея Шептицького, яка називається «VIA (в перекладі з латини – шлях) Романа. Життя митрополита Андрея Шептицького».
Я відкрила текст в абсолютно рандомний спосіб на сторінці номер 96. І почала читати. Це була сповідь греко-католицького священика митрополиту Андрею. Не просто священика, а помічника Саратовського губернатора, а невдовзі – міністра внутрішніх справ і глави уряду Російської імперії Петра Столипіна. Сповідь – це переживання. І автор занурив нас у них. Глибокі, серйозні, особливо зрозумілі нам в Україні, де історично співіснують православна та греко-католицька церкви.
- У східному храмі деталі латинського обряду здалися мені кривдою, заподіяною моїй церкві… Я побачив все те, що знебарвлювало багатий та самобутній наш обряд і позбавляли його особливого характеру, – розказував росіянин. – Я пригадав урочистий вигляд пишного величного обряду схизматичної церкви Росії, її піднесені церемонії, небесний спів під час служби, цю містичну пишноту, що манить до себе релігійні душі слов’янського народу.
Я читаю ще кілька абзаців роздумів самого митрополита Андрея, занурююся в його розмову з росіянином Іваном Дейбнером. Цей епізод раптом зробив митрополита не далекою історичною фігурою, а людиною близькою, і я вирішила довідатися більше про його життя, яке, здавалося б, прекрасно знаю.
Книга виявилася захоплюючим чтивом про життя великого Митрополита, написаним на багатющому фактологічному матеріалі. Текст рясніє цікавими влучними латинськими висловами, що їх вживали греко-католицький клір та аристократія, і які не нагуглиш в Інтернеті. В ній багато епізодів з родинного життя Шептицьких. Перед нами в деталях розгортається історія життя одного з найпомітніших діячів української історії ХХ століття і власне самої Галичини, яка завжди живила Велику Україну прагненням до державної незалежності і свободи. Ця книга – про Україну між двома імперіями. Про те, як ставилася до неї одна метрополія (Російська), і як – інша (Австро-Угорська). Історичне тло роману – кінець ХІХ – середина ХХ століть, конфлікти з Польщею, дипломатичні битви, культурні здобутки, війна, ув’язнення, терор червоний, терор німецький, здається безвихідь…
Але попри все, наскрізною ниткою проходять послання та молитви Шептицького: «Господи, Ти робиш народи потужними, Ти нищиш їх, Ти возвеличуєш, а потім зводиш у неволю. Хай буде воля Твоя. Як пасти отару на землі, яку Ти сьогодні оминув своєю ласкою, Не забудь мене, коли єдиною поміччю залишиться віра у Твою святу поміч».
ПРО СОФІЮ ШЕПТИЦЬКУ ТА ФРАНЦУЗЬКОГО ГУВЕРНЕРА
Мати митрополита – графиня Софія Шептицька – приклад святої жінки та святої матері. Читацький інтерес тут живиться історичною близькістю Софії та тим, що дає відповіді на запитання – як треба ростити дітей, щоб двоє з них стали монахами. Монаше ж покликання Романа Шептицького виявив навіть не священик, а вчитель-француз:
- Молодому графу так личить мундир, він народжений носити шаблю та еполети, – кажуть рідні.
- Він воюватиме іншою зброєю. Вона набагато міцніша за шаблю.
Графиня Софія Шептицька / Фото: http://galinfo.com.ua
Роман прийняв цінності, які культивувалися в родині Шептицьких століттями. Ось лист 10-річного Романа своєму французькому вихователю. Не знаю, в яких архівах його було знайдено. Маленький Шептицький радісно повідомляє, що у нього буде перше Причастя, просить учителя молитися, щоб таких днів було багато в його житті та щоб він зміг відчинити братам і сестрам небесні двері.
Звідки дитина могла знати про своє майбутнє покликання?
Зростання Шептицького у тексті ніби супроводжує історія греко-католиків. Як виникла ця Церква, хто вперше використав дефініцію «греко-католики»? Для мене було особистим подивуванням, що дорогий православному серцю Петро Могила спілкувався із греко-католицьким митрополитом Вельяміном Рутським…
ШЕПТИЦЬКИЙ ТА РОСІЯ
Шлях Романа Шептицького до монастиря (як пише книга «апостолування») був майже прямим (якщо не враховувати спротив батька), але в цей шлях автором книги вплетені цікаві люди, священики, художники, які теж обирали монашество, проходили російську в’язницю, звільнялися зусиллями дипломатів та Римського престолу. До речі, про Росію. Шептицький бував там двічі.
Рядок Вікіпедії, який розповідає про перший візит Шептицького до Москви розповідає мінімум, натомість книга дуже багата на деталі. Книга розповідає про зустріч майбутнього митрополита із Володимиром Соловйовим (сином відомого історика, другом Достоєвського) і про першу серйозну розмову (мрію Шептицького об’єднання двох християнських гілок: православ’я та католицтва). Світла, поки що нездійсненна мрія, озвучується митрополитом в різних розділах, але сторінки першої поїздки відкривають зовсім інші деталі, мало відомі широкому загалу. Наприклад, що під час синодального періоду, єпископам жалували генеральські аксельбанти, які ті носили на рясах. Це як єпископу, служителю Бога, почепити погони.
Родина графів Шептицьких / Фото: http://galinfo.com.ua
Росії, її греко-католицькій громаді й періоду ув’язнення там Шептицького автором відводиться багато часу. Ці сторінки особливо цікаві тим, що вони торкаються синодального періоду історії Російської Православної церкви (1721-1917). Нагадаємо, що Петро Перший вирішив керівництво Синодом передати обер-прокурору, тож синод перетворився на «відомство православного ісповєданія». Митрополит Андрей дуже уважно спостерігав за подіями в Росії: він цікавився постаттю Гапона, старовірами, зрештою, навіть постатями обер-прокурорів (і вони в описах автора книги не здаються такими страшними, у чомусь навіть освіченими та побожними). У книзі Шептицький напружено чекає, чи вийде вслід за царським указом про віротерпимість та релігійну толерантність відповідний закон. Адже саме це полегшить життя католикам.
Попри утиски, в Росії були греко-католики з числа аристократії (а це і Катерина Ушакова, Микола Толстой, князь Петро Волконський), як і були греко-католицькі священики. Митрополит їздив туди спочатку таємно, а потім, під час Першої світової війни, його заарештували та відправили у Росію як в’язня. Це не була тюрма, але це було ув’язнення. Втім, навіть тут митрополит намагався знайти паству та пастирів. Що мені запам’яталося найбільше з періоду ув’язнення Шептицького? Як він гуляв містом Курськом...
(«Знаю Курськ з житія Феодосія Печерського… Знаменита фортеця Київської Русі. Місто належало до Київської губернії», – казав він, демонструючи свою любов до святих київського неба).
Так ось, гуляючи Курськом, він зайшов на службу Божу, молився. І коли почалася частина служби, на якій здавна не стояли нехрещені (так звана «літургія жертви»), православний єпископ, що служив літургію, показав митрополитові на двері, зобов’язуючи його вийти. Це було величезне приниження і для простого вірного, коли тебе називають нехрещеним та виганяють зі служби… Не знаю, чи є цей епізод творчою вигадкою автора, але ця сцена, коли єпископ Тихон вимагав вийти з церкви від свого брата у Христі – одна з найсильніших.
ШЕПТИЦЬКИЙ І ПОЛІТИКА
Книга читається доволі легко саме тому, що вона переплітається із особистим життям ієрарха. Ти ніби сама бачиш, як старий граф Шептицький із мовчазним відчаєм проводжає сина поглядом, коли той йде вгору сходами до монастиря в Добромилі. Він мріяв про світську кар’єра сина, в тім і політичну. Його син обрав інший шлях, але і як митрополит мав величезний вплив на політику, бо присвятив своє життя безоглядному служінню своєму народові.
Не знаю, в яких архівах, з яких розмов, бесід черпав автор цей матеріал. Але сама книга стала симфонією не лише життю митрополита Андрея, а й взірцем тої самої омріяної Візантією гармонії у відносинах між церковним діячем та владою. Тим взірцем, який не залишив жодної плями на митрополичих рясах.
Андрій Шептицький
Шептицький, вболіваючи за культуру своїх вірних, збирає експонати для майбутнього національного музею українців Галичини: «Не зовнішні обставити і не політичні успіхи вкладають у руки народів ключі до розв’язання великих історичних завдань. Уся сила в культурі, яка забезпечує тривалу перевагу в сенсі моральності…».
Він об’єднує довкола себе науковців ентузіастів цієї справи, бореться за створення українського університету: «Ідеал науки є після ідеалу святості найвищим, а сила, яку вона дає, є першою з духовних, природніх сил людства. Наука сприяє з’єднанню церков хоча б тому що усуваються упередження і взаємна недовіра».
Він домагається реформи виборчого права, але у своїх посланнях нагадує: «Любити свій народ – передовсім любити Бога. Не може християнин ставити свого одноплемінника вище іншого християнина лише тому, що той іншої з ним крові. Правдивий патріотизм є правдивою любов’ю до ближнього».
Він мріє про єдність церков, хоча й визнає: «В Росії церква схожа на Велику Китайську стіну, якою влада відгородилася від іншого християнського світу… Українська церква має бути звільнена від влади Петербурзького синоду. Православ’я не буде знищене, воно має бути очищене від впливів…»
ШЕПТИЦЬКИЙ, ВОЛИНЬ ТА РАБИН КАХАНЕ: НІЧОГО, ОКРІМ ПРАВДИ
Митрополит був частиною свого стражденного народу і не намагався приховувати від нього правди.
«Покора та любов до Христа слабнуть. Християнські цінності підміняються ідеєю національної винятковості. Варшава не бажає бачити українців рівними з поляками. Церкві дедалі важче стримувати крайні настрої серед вірних», – констатує Шептицький зі слів автора. «Якщо хочете зрадливо вбивати тих, хто противиться вашій роботі, прийдеться вам убивати вчителів професорів… Злочин є злочином, і не можна служити святій справі скривавленими руками».
Андрій Шептицький / Фото: Courtesy Photo
Чим мені імпонує книга? Вона нічого не прикрашає. «При згадці про Волинь серце митрополита стискалося, не всі греко-католики почули волання свого пастиря «Не убий». Втім, митрополит вважав, що серед винуватців Волинської трагедії були і «кримінальні банди з розбитих армій та червоні партизани, підтримувані Москвою».
«Я призначив капеланів (в дивізію «Нахтігаль»), бо коли німці відступлять, то потрібний буде той, хто підтримуватиме порядок». А про єврейське питання він говорив із Рабином Кахане, який переховувався спочатку у покоях Святоюрського храму, а потім – у студійському монастирі. Коли рабин запитав, чому одні українці нищать євреїв, а інші рятують, то монах Теодозій відповів: «Це правда. Але коли отець настоятель запитав у братії – чи готовий буде хтось перед гестапо сказати, що саме він приховав єврея, щоб врятувати інших, то вперед вийшла вся братія». Те, що особистий водій Шептицького перевозив по різних монастирях десятки дітей – така ж правда, як й існування єврейської поліції при юденратах, як і те, що (цитата) «совєти відступаючи (з Галичини) стратили 18 тисяч осіб», а серед НКВД-стів були євреї.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Коли книга дочитана, ти ще якийсь час перебуваєш у митрополичих палатах на Свято-Юрській горі, звідки так і не поїхав паралізований митрополит. А потім перед очима проходять монастирі, храми Львова, і ніби бачиш постаті інтелігентних галичан, бачиш різдвяні вертепи та чуєш гаївки Шевченківського гаю. Бачиш широко відкриті двері галицьких домівок для діточок Східної України, бачиш тюрму на Лонцького, і гарнізонний храм для АТО-вців, і розумієш, що головна мрія митрополита Андрея збулася: нам, православним, сьогодні абсолютно не важко відчувати свою духовну солідарність із братами із Заходу, даруючи їм справедливість та любов.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/68041/
