Інтелектуальне життя Церкви: сучасні виклики і відповіді на них

04.03.2019 20:12 0

Інтелектуальне життя Церкви: сучасні виклики і відповіді на них

Розмовляв Володимир Мороз

"Патріярхат", № 6, 2018

– Отче-ректоре, в наші дні добре видно, як історики, а часто й неісторики, ламають списи щодо минулого в дискусіях, які безпосередньо стосуються сучасності та перспектив розвитку. Ці процеси зачіпають і Церкву. Чому, на вашу думку, осмислення історії є таким важливим у інтелектуальному житті Церкви?

– Розуміння, вивчення правди про процеси та їхні передумови, які формулювали наш історичний досвід, дозволить нам через якийсь час провести аналіз того, ким ми є, чого досягнули і яким можемо уявити собі майбутнє нашої Церкви.

Що я маю на увазі? По-перше, веду мову про суто історичний вектор, без якого жодні інші вектори розвиватися не можуть: ані богословські, ані літургійні чи якісь іще. Отож, вивчаючи історію, ми намагаємося зрозуміти процеси, які заходили протягом століть, – із ІХ по XVI, які тривали в часи унійних подій – від Берестя через Перемишль до Львова і пізніше. Нам потрібно вивчити і зрозуміти, які були передумови успіхів і невдач, що спонукало єпископів до прийняття тих чи тих рішень. Усе це дуже важливо для того, щоб розуміти задуми єрархів нашої Церкви. Бо ж вони перебували у певній тодішній дійсності і приймали адекватні їй рішення з огляду на те, які небезпеки для церковного життя відчували. Саме з цією метою у 1992 році був заснований – нині владикою – Борисом Ґудзяком Інститут історії Церкви (ІІЦ), який у 90-их роках проводив широкомасштабні «Берестейські читання», розпочав видання наукового журналу «Ковчег» і збір документів та свідчень, у тому числі про підпільну ГКЦ. Сьогодні дослідження в ІІЦ тривають, виокремилася (на гуманітарному факультеті під проводом професора Ігоря Скочиляса) програма досліджень «Київська Церква», яка вже налічує десятки книжкових видань. Отже, процес вивчення історії Церкви триває, і це допоможе нам краще зрозуміти перспективу майбутнього з перспективи минулого.

Тут лише на маргінесі згадаю, що питання вивчення історичних процесів не дотикає тільки кількастолітньої давності, адже так само багато «білих плям» є з часів життя Церкви в Австро-Угорській і Російській імперіях (узяти хоча б насильну ліквідацію унійних Луцької та Холмської єпархій у ХІХ столітті та інших), а навіть періоду середини ХХ століття. Особливої уваги дослідників вимагає період репресій і гоніння Церкви з 1939 року: ми ще на сьогоднішній день не зможемо сказати, скільки точно наших священиків, монахів, монахинь і вірних зазнали репресій від різних окупантів: побували у таборах і тюрмах, загинули. Знання, яким досі диспонуємо, є дуже фрагментарним. А ще до того потрібно додати розуміння процесів становлення нашої Церкви в діаспорі. Це деякі з тем, які чекають на глибоке вивчення нашими молодими вченими.

– І природно, що на вивченні та розумінні минулого справа не закінчується…

– Так, подібно є і з дослідженням нашої богословської думки. Богослов’я – другий момент. Наша богословська традиція захована великою мірою ще в архівах, у дисертаціях науковців, які у вигляді рукописів спочивають на полицях різних українських і західних університетських бібліотек, у маловідомих і дуже рідкісних сьогодні виданнях – таких як, наприклад, твори митрополита Іпатія Потія та інших єрархів і богословів.

Упродовж століть у нашій Церкві справді було дуже багато цікавих богословських явищ, які треба дослідити, зрозуміти і донести. Таким чином, переосмислена богословська думка має стати фундаментом для визначення головних критеріїв нашої церковної ідентичності. Сьогодні ми в незалежній державі як Церква повертаємося в Центральну і Східну Україну, знаємо і розуміємо, що там є наше історичне місце. На жаль, більшість українців так не думають, та й серед наших вірних – часто й духовенства – ця правда викликає приводи до дискусії. Століттями кодована в українському суспільстві ідея так званого «русского міра» і незнання своєї історії принесла свої результати. Ми й далі думаємо за схемою, що Греко-Католицька Церква – це «галицька» Церква, а решта території України – православна. Яка православна? А може, саме там творилася фундаментальна для нас сьогодні богословська думка?

– Ви доречно звернули увагу на думку більшості. Для мільйонів вірних церковне життя природним чином має своїм осердям літургію. Вона укорінює вдумливого вірного в традиції і спонукає до переживань, розмислів, до шукань і розвитку, у тому числі інтелектуального росту. Яку роль у темі, яку ми обговорюємо, має літургійна сфера?

– Третій момент – саме літургійний. Його слід розуміти в контексті викликів для всіх Церков Київської традиції – Греко-Католицької і Православних в Україні та на поселеннях. У нас є розуміння того, що ми не самі-одні візантійської традиції в Україні. Є нагальна потреба проводити спільні богословські й літургійні дослідження та відповідно спільно приймати рішення щодо літургійних реформ. Сьогодні дерево Київської Церкви перебуває на етапі росту. На наших очах постають нові форми і структури. Саме зараз настав особливий, момент, у якому наші дороги можуть або зійтися, або на довгий час розійтися. Саме зараз ми в університеті, розбудовуючи інтелектуальний простір, запрошуємо богословів усіх конфесій до спільних досліджень, опрацювань, дискусії для кращого зрозуміння правди Божого об’явлення у Київській Церкві. Найбільш видимою сферою служіння Церкви є саме її літургійне життя.

Це особливо важливо, коли говоримо про переклади літургійних текстів. Зрозуміло, що кожна Церква може вважати проявом своєї незалежності видання нових молитвословів і служебників. Західна Церква кількакратно проходила різні етапи літургійних реформ. У нас же були такі умови, що ми не мали можливості це робити як одна Церква. Дійсно, були спроби реформ: кожна Церква робила якісь свої кроки. Та, на щастя, вони не були такі радикальні, щоб роз’єднати нас усіх. Мали більш «косметичний» характер: були ситуативні, залежали від того, під якою окупацією ми перебували. Тепер настав час, коли інтелектуальна еліта нашої Церкви і еліти наших Православних Церков-сестер повинні об’єднатися довкола справи вивчення нашого минулого з метою розуміти одні одних. Це має відбуватися через інтелектуальні дискусії, промови, статті, конференції. Засобів для цього дуже багато.

Утім те, про що я кажу, це не наука задля науки, як мистецтво заради мистецтва! Усі ці дослідження, їхні результати повинні лягти в основу нової свідомості нашої Церкви, наших Церков-сестер. Ми завжди мусимо дивитися ширше, не тільки на «наш» вузький контекст.

Виміри життя університету

– Надзвичайно важливим у інтелектуальному житті УГКЦ є Український католицький університет. Які виклики постають перед ним у світлі згаданих вами моментів?

– Ми покликані зрозуміти в християнському дусі всі сфери життя суспільства. Церква осмислює цілковито ту реальність, у якій існує людина. В цьому процесі важливу роль відіграє університет. Аби зрозуміти його роль, мусимо поглянути на часи творення середньовічних університетів. Вони не були зосереджені тільки на вивченні богослов’я. У них були астрономія, так звані вільні науки, медицина, право та багато інших. Науки розвивалися саме в університетах. Ці процеси розвитку тривали, набирали щораз нових вимірів. Наш університет базується на цій глибокій спадщині католицьких університетів. Ми постійно вивчаємо її, стараємося зрозуміти, як можемо застосовувати філософські науки, богослов’я до розуміння викликів сучасних технологій, різних нових інтелектуальних ідей і підходів щодо культурних та суспільних змін. Ця сучасна революція і в сфері технології та динамічних культурних перемін впливає на різні сфери людського життя – особистого, родинного, суспільного, доводить до розгубленості, навіть до зміни ментальності особистості. Богослов’я в умовах тих різних сучасних викликів мало б бути «мікрофоном» – у світлі віри і людського сумління ставити правильні запитання, вивчати, розуміти і пояснювати.

Зрештою, богослов’я, має донести розуміння того, що означає сумління в сучасному світі. Чи те сумління справді може давати відповіді, коли воно не є глибоке, чисте, коли немає інтелектуального розуміння тих правил, які «закодовані» в самій людині? Сьогодні цілі системи, тисячі спеціалістів працюють для того, щоби піддати нас своїм маніпуляціям, щоб ми були дезорієнтовані, не могли зрозуміти, де правда. І це діється так швидко, щоб ми не мали часу подумати. Тепер на яку сторінку не глянеш – все «актуальне», дуже «мудро аргументоване». Тому університет має стати своєрідним майданчиком, де потрібно вести діалог і дійти порозуміння з фахівцями із економіки, політики, сучасних технологій, бізнес-середовищем тощо. Ми це вже якоюсь мірою започаткували і бачимо велику потребу й відкритість до діалогу. Це для нас дуже важлива і пріоритетна справа. Університет був започаткований як богословський факультет, і центральним – абсолютно центральним – місцем у ньому є філософсько-богословський факультет. Чи він дає нам відповіді на всі наші запитання? Ще ні. Ми маємо ще дуже молодих богословів. Наші викладачі, майбутні богослови-вчені, вчилися у різних школах, різних університетах з різними богословськими підходами, традиціями. Вони повернулися до нас і почали між собою діалог та дискусію, почали випрацьовувати свою точку зору на певні процеси, базуючи її на Євангелії, на вченні Церкви, на місцевій богословській традиції.

Тож починаємо будувати в університеті високоінтелектуальне дискусійне поле, в якому сходяться різні напрямки щоденного життя нашого суспільства. При всьому цьому постійно акцентуємо на євангелізації середовищ, які до нас приходять, з якими ми контактуємо. Як сказав владика Борис, один день в університеті без євангелізації – втрачений день. Ми стараємося, щоб жодний день не був втрачений. Нам це дуже потрібно, не тільки університету, а всьому суспільству. Ми взяли на себе виклик, розуміючи, що це фундамент для відродження нашої Церкви в Україні і в цілому здорового суспільства. Ми хочемо переплітати різні середовища і зустрічатися в центральному пункті. Цим пунктом – подивіться на план розташування будинків у нашому містечку – є саме церква. Вона є реальним і правдивим місцем зустрічі всіх! І керівників програм, і студентів. Стараємося, щоби богословське розуміння проходило крізь усі програми в нашому університеті. Доказом цього є богословське і гуманітарне ядро у всіх навчальних програмах. Кожен студент мав би ознайомитися з фундаментальними аспектами богословських вчень у Католицькій Церкві. Цей намір дозволяє нам переживати зараз серйозний стрес, тому що ми вчимося у нових українських реаліях, вчимося нових підходів. Робимо це з острахом і великою покорою, розуміючи свою людську недосконалість. Але сильна воля, я вірю, перемагає різні труднощі.

Виміри життя людської особи

– Ідучи думкою від аналізу загального інтелектуального життя нашої Церкви крізь інтелектуальне життя її університету, ми неодмінно приходимо до питання інтелектуального життя окремої особи християнина. На яких пунктах у цій сфері слід акцентувати?

– Нам в університеті дуже приємно бачити, що чимраз більше людей не тільки зі Львова, а й з інших місць навідуються до нас, шукають тут відповіді на свої запитання, стежать за різними нашими додатковими лекціями, семінарами, конференціями. Можу сказати, що через Центр Шептицького від січня до вересня 2018 року – через різні події – пройшло майже 300 тисяч людей. Це показник великої активності народу, того, що він очікує, аби почути те, чого йому бракує в духовному, інтелектуальному, релігійному житті. І ця дорога до слухання часто йде через церкву.

Я це до того, що ми маємо щораз освіченіше суспільство. Людина з вищою освітою перейшла вже цей рівень особистого життя, коли зупиняється на малих речах. Настає час шукати чогось глибшого, особливо коли говоримо про духовне і релігійне життя, про його не тільки емоційне, але й цілісне розуміння. Незважаючи на те, чи хтось проживає у місті, містечку чи в селі, кожен потребує самовдосконалення, особливо у власному розумінні правд віри, історії своєї Церкви, народу, у власному підході до відповідальності за свою родину, свій край. Загальний доступ до соцмереж, свобода виїзду за кордон ще більше приводять до природної спраги йти глибше. Це все великою мірою мобілізує частину українського суспільства до переходу на вищий етап життя, особливо після Революції Гідності. Це ми спостерігаємо тут, в університеті. Про це свідчать хоча б питання активності громадян – вірних, допомога нашим воїнам у вигляді такого популярного ще донедавна волонтерства. На лекціях, семінарах, дискусіях вони переосмислюють свій прекрасний емоційний стан – спалах у глибокий богословський вимір служіння і допомоги як одну з найбільших християнських цінностей. В українському суспільстві тривають дуже глибокі інтелектуальні зміни. Потреба насичуватися інтелектуальним розумінням зростає з дня на день. Люди потребують кращих за змістом книг, газет, доповідей. Тішить те, що до наших лекторів, коли вони виїжджають за межі університету, приходять десятки, а то й сотні слухачів. Ми бачимо, як суспільство стає активним у пошуку свого покликання, у тому числі в загальноєвропейському контексті. Дуже багато питань виникає, наприклад, і щодо надання Томосу Православній Церкві: чому, коли, як, яким чином, яке це має відношення до нашої Церкви? Наші богослови, історики намагаються дати відповіді.

Також приємно бачити, як навіть із віддалених єпархій організовуються у групи священики, прибувають до університету на цікаві їм лекції, очікують від нас додаткових для себе пропозицій.

– Але водночас ми бачимо в суспільстві спокусу до втрати інтелектуальності.

– Мені здається, що це пов’язане з тими ж пошуками, про які я щойно згадував. Наше суспільство трансформується від радянського і пострадянського до свідомо українського розуміння своєї ідентичності. Цей вимір ми бачимо, порівнюючи те, які студенти до нас приходили раніше і які приходять тепер. Років 15 тому були одні студенти, 10 – інші, а тепер – ще інші. Тоді, коли ми ще не мали такої популярності, більшість студентів свідомо робили такий вибір, розуміючи, куди вони йдуть. Сьогодні ми відчуваємо, що значна кількість подає до нас документи саме на хвилі «моди» йти в УКУ.

І саме в нашому університеті вони зустрічають цілком іншу атмосферу, яку винесли зі своїх середовищ: молитву на лекціях, вітання «Слава Ісусу Христу!», участь у спільних богослужіннях, кураторів, монахинь і священиків у Колегіумі, відкриті розмови про цінності, Бога, Церкву та інше. Одні виявляють зацікавлення, беруть активну участь у житті спільноти, що нас дуже тішить, другі ще на початках закриваються на наші пропозиції, намагаються виконати тільки те, що необхідне для отримання диплома. Для нас великим завданням є відкрити серця і розум цих людей. Стараємося це робити не адміністративними засобами, а через студентське середовище: прагнемо, щоби студенти самі дозрівали через участь у заходах, дискусіях, навіть забавах. Прагнемо, щоби пропозиції, які даємо молодим людям, були їм зрозумілі, ставали для них потрібними. Щоби вони навчилися вибирати. Щоби самі вибрали, чи можуть вони колись стати лідерами, а чи постійними підлеглими інших.

Намагаємося вчити лідерства, відповідальності за себе, за свою країну. Люди дозрівають крок за кроком. І мені найбільше приємно, коли на випуску після кількох років навчання я бачу, що молоді люди, які прийшли закритими, не розуміли, навіщо вони сюди прийшли, шкодують, що так мало скористали з років своєї закритості. У світлі цього скажу, що перші студенти, які приходили на початках 1990-их, були чітко зорієнтовані на те, чого вони хочуть досягти. Вони були дуже відкриті. Потім це все почало змінюватися. Так, тепер ми маємо дуже високоінтелектуальних вступників, і це для нас потужний виклик. Але розуміємо, що багато з них не завжди відкриті на дозрівання у дусі, який ми пропонуємо. Однак ми тішимося, що вони є серед нас. Велике завдання – обняти їх, попровадити.

– І такі зміни відображають певні загальні тенденції в українському суспільстві?

Інтелектуальне життя Церкви: сучасні виклики і відповіді на них

– Так, студенти приходять із суспільства, для якого великою спокусою після років тоталітаризму став лівий лібералізм. Я думаю, що цей останній виростає з фальшивого поняття свободи. Ми знаємо і розуміємо, що свобода – це відповідальність, а тут же свобода авансується як «усе можливе», «усе необмежене», «усе, що ти бажаєш, має бути твоє» і, зрештою, «людина – сама собі Бог і сама собі обирає». В контексті суспільного і релігійного життя заздалегідь розставлені різного роду межі, які насправді мають глибоке закорінення в людині. Поширення різних неоліберальних ідеологій має різні причини і є наслідком багатьох інших тенденцій. Наприклад, толерантності до зла, до корупції. Чому ми як суспільство не обурюємося тими численними повідомленнями про злочини, які вчиняли і вчиняють на наших очах представники нашої влади? Країну розкрадають, з народу знущаються, а резонансу і реакції насправді немає… Це виклик також для інтелектуального життя. Це, на мою думку, один із показників того, як сформоване наше суспільство. Ми, виходить, не обурюємося злочинами і не вимагаємо покарання, а акцентуємо на тому, «що йому вільно, те й мені вільно, бо він має владу, а мене не зловили». Це все переноситься на особисте життя людини, яка так думає. Вона починає приймати думку, що «я настільки свобідна, що ніхто не може мене обмежити: «хочу красти – крастиму, хочу йти на червоне світло – йтиму, хочу їздити 200 кілометрів на годину машиною селом – їздитиму». Жодних обмежень! Із духовного життя подібна позиція переноситься на щоденне і повністю руйнує механізми суспільного життя. Коли ці механізми розбиті, почуття відповідальності і поваги до інших зникає. Знаковим є те, що поняття честі особи сьогодні практично зійшло з порядку денного суспільства. Це ганьба! Особливо порівняно з часами, коли про честь дбали та оберігали її, як святість. Сьогодні я є господарем свого слова – нині воно одне, а завтра друге. І питань до цього в суспільстві назагал не виникає… Так триває руйнація усіх сфер суспільного життя. І тому мені особливо приємно, коли до нас приходять люди по ковток свіжого повітря, які не згодні з таким станом справ. Їм болить, їм зле, вони хочуть щось зробити, щоби було краще, але часто не розуміють, як це зробити – настільки «суспільна думка» притлумлює розуміння. Розуміючи це, ми стараємося задавати правильний тон щодо буття суспільства для людини і людини для суспільства. Наскільки нам це вдається – час покаже. Мені здається, що наше середовище вже щось дало суспільству, якийсь поштовх. Тому люди хочуть приходити і в нашу Церкву, і в університет. Вони шукають те, що будує. Церква живе в суспільстві і, маючи свій університет, може розробляти механізми захисту від небезпек, у тому числі проти нового лівого лібералізму.

– Отже, можна підсумувати, що Церква прагне формувати атмосферу інтелектуального життя, сприятливу для самоусвідомлення людини згідно з принципом pro bono hominis et gloriae Dei?

– Хочу наголосити на добре відомому гаслі: кожен охрещений має бути апостолом! Коли ми говоримо про Церкву, то досі часто асоціюємо її з єрархією або єрархією та духовенством разом. Натомість ми досить часто стараємося не бачити мирян як велику чи основну частину Церкви. А власне єрархія, духовенство і миряни мають спільно свідчити про Христа в тих конкретних середовищах, у яких перебувають! Це наш святий і головний обов’язок. Як зараз це сповнюється? Мені здається, що з року в рік ситуація покращується. Для порівняння: ми отримали приклад Радянської Православної Церкви (її так можна назвати), де влада обмежила діяльність Церкви щодо культових споруд, де і священикам, і мирянам було заборонено говорити про віру, про Христа, Бога, цінності. Ця ментальність сильно «закодувалася» в суспільстві. Я навіть пам’ятаю відповідь одного священика на запитання «Що ви робите з людьми, які до церкви не приходять?». Він сказав, що «це їхня проблема». Думаю, таких постав уже тепер немає. Є дуже динамічні священики, які розуміють, що Церква – місійна, що вона має бути у постійному русі, що кожен священик має з неспокоєм дивитися на людей, які є на терені його парафії, але не є членами парафії, він має шукати доступу до них. Очевидно, що на цьому шляху ще дуже багато треба зробити. Перше питання тут – катехизація суспільства. Наша Церква ще з невеликим заангажуванням ставиться до цієї справи, і фактично катехизація зупиняється на Першій сповіді. Там же, де я родився і ходив до школи, інакше. Можу показати щорічні свідоцтва з катехизації: я щотижня аж до завершення шкільної освіти був на ній. Це було нормальним процесом – бути учасником постійної катехизації. Це дозволяло молодій людині поволі зростати у вірі і бути відповідальною, як і священик, за місію та діяльність Церкви. Коли ж людина некатехизована, вона не відчуває місійного обов’язку, вона не має з чим іти до інших, бо сама не має відповідей на запитання, не читає Святого Письма, не розуміє його і основних правд Христової віри. Недарма останній Синод єпископів, який відбувся в Брюховичах 2 – 11 вересня, наголосив саме на важливості катехизації. З огляду на рівень нашого суспільства вона має бути високоінтелектуальною. Це виклик, на який не маємо права промовчати. Потенціал у нас є.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74948/

Следующая новость
Предыдущая новость

УПЦ КП презентувало відео «90 псалом - молитва воїна та капелана» Развлечения, которые приносят реальную прибыль Подарунок на добру згадку з гравіруванням Возможный запрет онлайн Ирландской национальной лотереи Переваги курортного селища

Публикации