Чи є Христос на Facebook? Отець Георгій Коваленко — про комунікацію по-християнськи

25.09.2017 0:04 3

Чи є Христос на Facebook? Отець Георгій Коваленко — про комунікацію по-християнськи

Роман Тищенко

"Детектор медіа", 21 вересня 2017

Колишній речник УПЦ (МП) — про свою просвітницьку роботу з людьми, які ідентифікують себе як «просто православні».

Отець Георгій Коваленко два десятиліття був одним із найактивніших комунікаторів Української Православної Церкви (Московського Патріархату). Його кар’єра релігійного журналіста розпочалася 1995 року, а 1998-го він заснував перший в Україні церковний сайт «Православіє в Україні». «Тоді були завзяті дискусії, чи можна взагалі християнину користуватись інтернетом»,згадує священик на зустрічі зі студентами Школи журналістики Українського католицького університету. Ішлося про те, як поєднувати сучасні комунікаційні практики з християнськими цінностями.

Християнська журналістикане лише релігійна

Отже, чи є Христос на Facebook? Першою відповіддю, що спадає на думку, буде «ні». Та коли починаєш роздумувати про це з погляду Євангелія — «Де двоє та троє зібрано в Ім’я Моє — там Я серед них», то виходить, що інколи Його може не бути в кабінетах митрополитів, зате Він буде серед тих, хто про Нього говорить у соціальній мережі. Ви не знайдете Його сторінки, Він діє інакше — Він між сторінками.

2009 року ми вперше проводили фестиваль «ЗМІ православних». Цією дещо дивною назвою ми намагалися розширити поле, на якому працюємо. Якби ми назвали його «Фестивалем православних ЗМІ», то істотно звузили би поняття. З іншого боку, ми самі декларуємо, що журналістика буває християнською. Так виникло формулювання, яке означає, що людина, будучи християнином, може працювати у світському виданні. Її світогляд упливає на те, як вона працює.

Першими словами проповіді Христа були: «Покайтеся, бо наблизилося царство Небесне». Із грецької слово «покаяніє» (μετάνοια) дослівно означає «переміна розуму». Навряд чи Ісус мав на увазі, що всім потрібно стати навколішки й почати плакати над власними гріхами. Ідеться про те, що людина має перш за все розібратися з власним світоглядом.

Для журналіста дуже важливо поставитися до іншого неупереджено, зрозуміти його логіку й передати її. Якщо ти будеш дивитися на людей із доброго боку, ти матимеш наснагу робити позитивні новини, яких так бракує нашій журналістиці. Хотілося б бачити більше конструктивного в медіа, а не лише те, що «все пропало».

Кожен із нас має бути націлений на те, щоби казати правду. Я з жалем дивлюся на пропаганду й розумію, що їй потрібно протиставляти саме правду. Бо коли дві неправди сперечаються між собою, переможе той, хто має більше ресурсів. А коли ти маєш правду, то й без ресурсів можна досягти набагато більшого. Протистояння правди й неправди схоже на битву Давида й Голіафа, де Голіаф пропаганди приречений. Інтернет, який практично неможливо цензурувати, дає для поширення правди унікальні можливості.

Дорога журналіста, який вирішив працювати по-християнськи, не буде легкою. Йому доведеться обстоювати власну точку зору, залишатися в меншості та, можливо, втрачати роботу. Але питання цінностей важливіше.

Відкрите Православ’я

Я був речником УПЦ, коли почався Майдан. Мені доводилося щодня давати декілька інтерв’ю і з ранку до ночі формулювати позицію, яка сприймалася суспільством як позиція церкви. Насправді важко сказати, чи церква взагалі може мати узагальнену позицію щодо подій, які розгортаються в режимі реального часу. Але те, що я казав, сприймалося саме так.

2014 року зі смертю митрополита Володимира (Сабодана) в середовищі УПЦ почалися зміни. З митрополитом Онуфрієм (Березовським) прийшла дуже консервативна команда. Людям, які прийшли до церкви двадцять п’ять років тому на хвилі лібералізації, потрібно було щось робити далі. Я замислився про те, чим я можу бути далі корисним. Мій двадцятирічний досвід офіційної роботи в УПЦ завершився на фінальній прес-конференції з нагоди обрання нового предстоятеля церкви. Але я не покинув займатися журналістикою, а дещо змінив фокус — зайнявся не інформуванням, а просвітництвом. Це друге пряме завдання журналіста. Під час Революції гідності в мене з’явилося багато нових друзів, у спілкуванні з якими визріла ідея Відкритого Православ’я.

Громадяни мають запити на відкритість, позаконфесійність, плюралізм і демократичнісь, тоді як внутрішній тренд церкви став зовсім іншим — консервативним, догматичним, навіть певною мірою тоталітарним. Відкрите Православ’я мало би змінити цей тренд. Утіленням цієї ідеї був Відкритий університет Святої Софії Премудрості, а також телепроект «Таємний код віри» на телеканалі «1+1». Тепер ми працюємо над другим сезоном цієї програми.

Я вагався, чи потрібно асоціювати університет із православ’ям, а потім подумав: якщо існує Український католицький університет, чому не може бути православного? Це дуже відповідальний проект, адже, назвавши його відкритим, ми розуміли, що маємо бути відкритими до кінця: спілкуватися з суспільством безпосередньо. У концепції університету ми інтегрували світовий досвід богословської освіти, передові освітні практики, зокрема дистанційну та онлайн-освіту. Університет пропонує додаткову освіту і просвіту з потужною медійною складовою.

Щоб ефективно займатися просвітництвом, ми розширюємо власні професійні обрії. Дуже допомогла в цьому школа стратегічного архітектора в Києво-Могилянській бізнес-школі. Маємо спільний проект із Інститутом екуменічних студій УКУ.

Разом шукаємо відповіді

Наша аудиторія — здебільшого в інтернеті, це люди, які звикли споживати інформацію в соцмережах. Тепер ми можемо точно ідентифікувати десятки постійних слухачів, приблизно тисячу можна назвати користувачами. До нашої цільової аудиторії не входять парафії: ми займаємося просвітою серед зацікавлених церквою людей, які ідентифікують себе як «просто православні».

У програмі «Таємний код віри» ми свідомо залишали деякі речі доволі неоднозначними, щоб не маніпулювати. Ми давали змогу людям висловитися без претензії на абсолютну праведність. Священик — це не той, хто знає відповіді на всі запитання, він теж людина, яка має свої запитання й може вас вислухати. На багато запитань іще немає відповіді — церква шукає їх і дає відповіді в режимі реального часу, бо церква — це ми, а пошук відповідей — процес діалогу. Церква — це громада, з якою потрібно постійно вести діалог. Священики ж спілкуються з громадою замало, як і чиновники, які відгороджуються від запитань і проблем парканами.

Мене часто запитують про випуск «Українські забобони», де я шукав бабку-знахарку, одну з тих, яким люди віддавна вірять і до яких далі ходять. Ми знайшли цю бабку, яка виявилася кандидаткою медичних наук. Вона розповіла, що більшість проблем, із якими до неї звертаються, — це психосоматика й незадоволеність життям. Вона сама критично ставиться до обрядів, які звершує, але наголосила, що для людей важливо, аби з ними поговорили.

Цікава вийшла й дискусія з гомосексуалом. Я доводив йому, що гомосексуальні зв’язки не є сталими. У відповідь він навів статистику, що 60–70 % шлюбів розпадаються, тож чи можна їх назвати сталими? Що мені робити, коли людина вказує на проблеми середовища, до якого належу і я? Поки що це питання залишається відкритим.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/68363/

Следующая новость
Предыдущая новость

"Карітас Київ" і Рада молодих вчених Інституту філософії НАНУ проводять літню філософську школу про мир, діалог і філософію Чудотворная икона в помощь от пагубной зависимости Особенности грузоперевозки на Газели В Одесі священик УПЦ КП взяв участь у презентації фотовиставки та книги «Якби не війна» Глава РПЦЗ путешествует по Крыму, который считает российским

Публикации