Церковна геополітика: грузинський кейс

07.06.2018 11:45 12

Церковна геополітика: грузинський кейс

Дмитро Горєвой

Тема української автокефалії спричинила активне життя у сфері релігійної дипломатії. Церковні посланці відвідують своїх братів по вірі з завидною регулярністю і обговорюють цілком політичні речі. Як відомо навколо визнання незалежної Української Церкви відбувається серйозна дипломатична битва між Москвою і Константинополем. Обидві Церкви називають себе Матір’ю для Києва. І обидві вважають, що мають право надавати або не надавати (хто як хоче) статус автокефалії для України. Однак окрім двох полюсів тяжіння в сім’ї православних Церков є ще інші члени. Вже висловила свою негативну позицію Сербська Церква, ухильну позицію озвучив очільник Чеської Церкви, свою нейтральну думку заявила Польська Церква. Настав час розібратись, яких поглядів церковне керівництво в Грузії.

Передісторія питання

Грузинська Церква одна з найдавніших автокефальних Православних Церков. Свою незалежність отримала ще у V столітті. Причому своїм походженням вона зобов’язана не Константинополю, а Антіохійському патріархату, з середовища якого і вийшла. Була незалежною аж до XIX століття, поки територія Грузії не була приєднана до Російської імперії. З Церквою вчинили так само — з католикоса-патріарха Антонія II зняли сан, а патріархальний статус скасували та адміністративно підпорядкували Синоду, формально у статусі екзархату (тобто окремого представництва). Однак серед екзархів Грузинської Церкви тільки перший єпископ Варлаам був етнічним грузином, всі решта після нього призначались з Петербургу з числа росіян. Після падіння династії Романових, грузини відновлюють церковну незалежність і обирають власного католикоса-патріарха – Кіріона II. Російська Православна Церква була вкрай невдоволена цим і в листах Патріарха Тихона містилась гнівна реакція на «самочинне відновлення автокефалії». Дійшло до розриву відносин між Церквами. Так тривало до 1943 року, коли Сталін вирішив почати використовувати Церкву у власних цілях. Офіційне спілкування між РПЦ та ГПЦ було відновлено 19 листопада 1943 року, про що було видано відповідне рішення Священного Синоду Московського патріархату. В ньому Москва обґрунтовує появу нової автокефальної Церкви тим, що змінились державні кордони, а відтак і церковні мусять слідувати за ними. Цікаво, що при аналогічній ситуації з Україною цей принцип не спрацював.

Більш послідовним тут був Константинопольський патріархат. Вони не визнавали Грузинську РСР незалежною країною, а тому і Грузинську Церкву не вважали автокефальною, а сприймали лише як частину РПЦ. Однак окрім принципових канонічних причин були ще й церковно-політичні. Утворення нової незалежної Церкви підконтрольної Кремлю додавало РПЦ на міжнародній арені додаткового голосу, а відтак і впливу, що було не вигідно першій за честю кафедрі. Вселенський Патріарх визнав автокефалію Грузинської Церкви лише у 1990 році.

Вважається, що Грузинська Церква перебуває в орбіті впливу Росії. Це пов’язано з радянським минулим, коли сформувалась більшість вищого духовенства цієї Церкви. Навчались вони в російських духовних школах. Не виключенням є і нинішній Католикос-Патріарх Ілля II (Шілоашвілі), який вчився в Московській духовній семінарії та академії. Більше того, росіяни всіляко намагаються і нині підтримувати контакти з єпископатом ГПЦ, вони влаштовують всілякі спільні конференції, круглі столи по церковній лінії. Місцеблюститель Патріарха (друга людина в Церкві, а після смерті очільника фактичний керівник) митрополит Шио освіту так само отримав у Москві, причому вже після війни 2008 року, та підтримує активні зв’язки з Російською Церквою.

Політичні моменти

Після п’ятиденної війни у 2008 році здавалося дружним стосункам Церков прийшов кінець. Однак цього не сталось. РПЦ формально підтримала територіальну цілісність Грузинської Церкви та відмовила Абхазії та Осетії у церковній незалежності. Це був дуже вдалий крок, адже таким чином, Московська патріархія вирішувала одразу дві проблеми: зберігала дружні стосунки з церковним Тбілісі на фоні війни між державами та не створювала прецеденту зміни кордонів Церкви через політичні події (передовсім через страх втратити Україну). В РПЦ зрозуміли, що Церкви в Абхазії та Осетії не є численними, щоби так ризикувати. Більше того, альтернативи в них і так немає. Хоча Москва іноді робить незначні реверанси в бік невизнаних республік. Так, після 2008 року грузинський Патріарх Ілля II додав до свого офіційного титулу слова «митрополит Піцунди і Цхум-Абхазеті», щоби закріпити бодай на церковному рівні юрисдикцію Грузії над Абхазією. В Москві ж не визнали цієї зміни титулу і продовжують згадувати на церковних службах католикоса за старим іменуванням, тим самим підігруючи Абхазії.

Церковна геополітика: грузинський кейс

Між іншим ця невизнана республіка претендує на статус автокефальної церкви і не безпідставно. В середньовіччі існував окремий Абхазький католікосат, який отримав церковну незалежність знову ж таки від Антіохійського Патріарха. Історія цієї церковної інституції складна та заплутана, вона протягом століть то об’єднувалась, то виокремлювалась зі складу ГПЦ. Останнє приєднання відбулось під час анексії Грузинської Церкви Петербургом. Після відновлення автокефалії церковна Абхазія перебувала у складі ГПЦ. Однак після отримання Грузією незалежності Тбілісі фактично втратив контроль над цією територією, що дзеркально відобразилось і на церковних справах. І хоча на словах росіяни вважають ці території грузинськими, це не заважає їм відправляти туди своїх священників.

Окрім всього іншого, в Москві знайшли своєрідний «ключ» до розуміння ГПЦ: традиційні цінності. Тбілісі послідовно виступає з консервативних позицій у питаннях сім’ї та шлюбу. В Росії це зрозуміли та вирішили на цьому грати. Найбільшим досягненням на цьому напрямку стало те, що Грузія відмовилась брати участь у Всеправославному Соборі на Криті, після чого цю Церкву остаточно зарахували до табору «проросійських». Офіційною відмовою неучасті була незгода саме з документом про шлюб.

Грузії також притаманна релігійна ексклюзивність. Довіряють грузини тільки своєму патріарху, а також мають певне упереджене ставлення до католиків. На питання чи готові прийняти членом родини католика, грузини продемонстрували найнижчий рівень в регіоні (32%). На цьому фоні цілком природно, що ГПЦ у 1997 році покинула лави Всесвітньої Ради Церков. Екуменічна діяльність незрозуміла для Патріарха Іллі II та його оточення.

Українське питання

З таким «бекграундом» складно розраховувати на те, що ГПЦ буде прихильно ставитись до української автокефалії. Хоча і тут не без «але». Очевидно, що обґрунтування церковної незалежності в Україні таке саме, яке було і для Грузії – зміна політичного статусу держави. Більше того, у обох країн конфлікт з Росією та налагоджені міцні горизонтальні зв’язки. Хоча це й нічого не вирішує в ГПЦ, яка є вкрай закритою інституцією і думка громадськості там не впливає на прийняття рішень.

Останнім часом Тбілісі став ще одним рингом боротьби за автокефалію української Церкви. Почалось все з того, що Голова українського парламенту Андрій Парубій з офіційним візитом відвідав Грузію в рамках святкування 100-ліття відновлення незалежності, де серед іншого мав зустріч з Патріархом Іллєю II. Обговорювали вони автокефалію для України. Парубій зазначив, що Ілія «розуміє і знає важливість відновлення української православної автокефальної Церкви». Однак на сайті патріархії про цю зустріч згадок немає.

Церковна геополітика: грузинський кейс

Наступним на свою сторону вмовляти католикоса поїхав митрополит Іларіон (Алфєєв), що відповідає за зовнішню політику РПЦ. І хоча на сайтах Московського патріархату мета візиту ховається за розпливчастими формулюваннями «розвиток взаємодії двох братніх Помісних Православних Церков, а також проблематика міжправославних відносин», обговорювали таки Україну, про що відкрито пише сайт Грузинської патріархії. Між іншим Іларіон під час зустрічі представив Іллі священика Володимира Александрова, якого російський Синод 14 травня відправив «опікуватись російськомовними віруючими у Грузії». З окремим уточненням, що при нагоді панотець може представляти офіційну позицію РПЦ. Взагалі то відповідно до церковних канонів, без дозволу місцевого церковного керівництва на його території представники інших Церков не можуть служити. Так що спочатку потрібно було узгодити цю кандидатуру з ГПЦ, хоча це навряд чи було зроблено. Річ у тім, що отець Володимир не просто душпастир, а давній співробітник відділу зовнішніх зв’язків, досвідчений церковний дипломат. Зрозуміло, що він буде патріаршими очима та вухами у Тбілісі, а «духовна підтримка російськомовних» не більше ніж прикриття.

Примітно, що за результатами зустрічі представників двох Церков грузинська сторона не зробила ніяких офіційних заяв. Вочевидь вони чекають на зустріч з представником Вселенського патріархату, яку вже анонсували. Вже після консультацій з обома патріархатами, вірогідно, буде прийнято якесь рішення.

Що ж може вплинути на рішення ГПЦ? Перше і найголовніше – власна не проста ситуація з Абхазією та Осетією. З українською автокефалією Грузія вже нічого не втратить, бо й так фактично не контролює ці території. Однак в невизнаних республік виникне ще один додатковий аргумент за незалежність. Теоретично Москва може піти на радикалізацію відносин та анексувати церковні інституції Абхазії та Осетії. Це означатиме відкриту церковну війну, однак на ділі вона навряд чи наважиться на таке.

З іншого боку відкритий та екуменічно налаштований Вселенський Патріарх є чужим та незрозумілим Тбілісі, не те, що консервативна ізоляційна Москва. Хоча на державному рівні остання робить явно недружні кроки. Так, контрольований Кремлем сирійський режим Асада нещодавно визнав незалежність Абхазії та Осетії. Цим встигли скористатись США, щоби засвідчити свою підтримку та повагу територіальній цілісності Грузії. Цікаво чи відвідає посол США Патріарха Іллю для розмови про українську автокефалію, як це було в Греції?

Однак останнім часом стали з’являтись повідомлення про цікаві процеси всередині цієї Церкви. Річ йде про ідеологічний дрейф частини молодого покоління духовенства у бік Заходу. Минулого року з Патріархом Іллєю зустрічався віце-президент США Майк Пенс, а восени 2017 р. делегація, в складі якої було більше половини членів Синоду ГПЦ, відвідала США. Єрархи зробили чимало важливих політичних заяв, з яких видно, що вони виступають за західну геополітичну орієнтацію своєї країни.

На цьому фоні природно виглядає різка заява грузинського священика Іллі Чігладзе. Він підтримує ідею надання Україні автокефалії та засуджує дії Росії, спрямовані на утримання українців «у духовному рабстві». Священик вимагає від Патріархії сприяти визнанню української Церкви і нагадує, що 100 років тому грузини самі були у подібній ситуації, коли їхню легітимність не визнавали інші Церкви.

***

Двобій між Константинополем і Москвою розгорнувся на новому майданчику. Невдовзі ми зрозуміємо хто ж таки отримав тактичну перемогу. А зараз уважно стежитимемо яка з Церков стане наступним полем бою за українську автокефалію.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/71376/

Следующая новость
Предыдущая новость

Настоящее масло тмина по выгодной цене УПЦ угледіла в парламенті ще один "антицерковний законопроект" УАПЦ обіцяє перевірку продажу монастиря Київська митрополія УПЦ провела зустріч з рідними українських військових, які перебувають у полоні Бесплатные похороны и нюансы их проведения

Публикации