ЦЕРКВА І ДУХ СВЯТИЙ: ПРИСУТНІСТЬ СВЯТОГО ДУХА У ЦЕРКВІ ХРИСТОВІЙ

27.05.2018 13:27 3

ЦЕРКВА І ДУХ СВЯТИЙ: ПРИСУТНІСТЬ СВЯТОГО ДУХА У ЦЕРКВІ ХРИСТОВІЙ

Безпосередній зв’язок між Особою Святого Духа та ранньою Церквою показаний у Святому Письмі відразу після Вознесіння Господнього[1]. Однак цей зв’язок мав місце набагато раніше: Христос, Голова Церкви, яка є Його Тілом, від самого свого появлення на землі перебував під водінням Святого Духа, а в деяких моментах це навіть проявлялося у видимих знаках, як наприклад під час хрещення у Йордані. Тобто, Церква Христова, перебуваючи ще в зародковому стані, вже була керована Святим Духом, Який власне формував її від самого початку.

Перші Отці Церкви були свідомі присутності Святого Духа у Церкві. Ідентифікація, що є Церквою, і що нею не являється, практично зводилася до визначення де перебуває Святий Дух, а де Його немає. Іриней так писав: «Там, де Церква, там і Дух Божий; де Дух Божий, там Церква і всяка благодать, а Дух є правдою»[2]. Звичайно, зараз в богослов’ї приймається, що сфера впливу Святого Духа розширюється далеко поза Церкву[3], однак основа думки Іринея така: Церква пов’язана суттєво зі Святим Духом, Святий Дух пов’язаний постійно з Церквою Христовою.

Подібну взаємність між Церквою і Святим Духом бачив пізніше Йоан Золотоустий: «Якби Дух не був присутній, Церква не існувала б; якщо Церква існує, це є виразним знаком присутності Духа»[4]. Саме існування Церкви, тобто існування Бого-людського зібрання-організації, головою якого є Христос, повністю залежить від Того, Хто це існування реалізує. Сама назва, «Церква», може бути лише у тієї організації, яка проникнута повністю присутністю і керівництвом Святого Духа.

Факт, що Святий Дух присутній у Церкві і нею керує, що від Його присутності залежить буття чи небуття Церкви як такої (а не просто звичайної організації, яка і без Святого Духа існуватиме), не перечить факту, що Головою Церкви є Ісус Христос. Принциповим є твердження, що Христос і Святий Дух не являються для Церкви конкурентами, тобто що Один важливіший від Другого, але Один і Другий виконують задум Отця щодо спасіння, тому що Церква – це єдина місія Бога, Пресвята Трійця керує нею і веде її, Отець ще перед її заснуванням полюбив її і дав Свого Сина[5], який є її Головою, натомість Святий Дух реалізує тепер цю місію Христа. Церква є таїнством Святого Духа, котрий відкупительну місію Христа чинить актуальною сьогодні і чинитиме аж до кінця світу[6]. «Христомонізм» чи «пневматомонізм», тобто акцентування головної ролі в Церкві лише на одній Особі Трійці, являються крайнощами і суперечать Святому Письму[7].

Іншими словами, Святий Дух дає можливість сучасним членам Церкви бути Тілом Христовим, належати до Христа, слідувати Христу, приймати участь у спасительних діях Христа, які Він звершив на землі. Святий Дух є дійсно Тим, що животворить Церкву, причиняється, що вона є не лише історичною реальністю, зі своїми традиціями, звичаями, переконаннями чи ідеями, зі своїм Засновником, якого шанують і Якому поклоняються, однак Який жив 2000 років тому, як багато інших харизматичних лідерів своїх спільнот. Церква завдяки Святому Духу є справжнім Тілом Христовим, справжнім місцем дії Христа, справжньою спільнотою, у якій Христос реально, хоч і невидимо, присутній. Святий Дух чинить, що Христос, реально ламаючи хліб і роздаючи його своїм учням у день перед своєю смертю, робить те саме (а не лише так само!) тепер, для нас, віруючих, що живемо багато століть опісля. Святий Дух чинить, що Христос проповідуючи під час Нагірної проповіді до народу, реально проповідує також нам ті самі блаженства. Подібно з іншими словами і вчинками Христа, які завдяки Святому Духу повністю актуалізуються сьогодні. Святий Дух чинить, що Христос є присутній конкретно у моєму житті, є присутній конкретно тепер серед нас, тобто у Церкві.

Важливим моментом є також усвідомлення, що немає протиріччя між організацією, якою часто вважають Церкву, та духовністю, на яку також часто покликуються противники або критики організації. Цей дуалізм нерідко виникає з приводу «недуховного», як здається, способу буття представників організації, зокрема ієрархії. Крайні критики розділяють земне і небесне, вважаючи видиму Церкву лише земним явищем, натомість справжній культ повинен відбуватися «в дусі і правді»[8]. Насправді, не можна розділяти, говорячи про Церкву, земне і небесне, організацію і духовність, ієрархію і харизми. Це так, якби у людині розділяти тіло від душі, протиставляючи їх. Але тоді це вже не буде людина. Подібно і Церква перестане бути Церквою, коли повстане в ній подібний дуалізм замість інтегральності хоч і відмінних, однак єдиних і неподільних частин, видимої та невидимої, людської та Божественної.

Твердження, що Святий Дух віє там, де хоче, повинно розумітися не лише у сенсі дії Святого Духа поза видимими кордонами Церкви, але так само у рамках цього видимого організму. Інакше породжується фанатизм і сектантство[9], яке не бачить свого зв’язку з видимим організмом (тобто реальним Тілом Христовим), а виправдовується «Святим Духом», що нібито у Ньому і є справжній зв'язок між братами-християнами та справжня Церква без якоїсь істотної прив’язки до видимих елементів, як у історичному сенсі (минуле Церкви), так і у соціальному (теперішнє Церкви).

Власне щось подібне, хоча зовсім у іншому ключі, ніж буває тепер з засновниками відірваних від організму Церкви сект, сталося у вченні Йоахима Фіорського (+1202). Він проповідував про закінчення у майбутньому епохи Христа, тобто цієї видимої ієрархічної Церкви і приходу епохи Духа, коли членами Церкви будуть лише духовні люди, в основному монахи, та харизматики. Це буде ера справедливості, любові і поклоніння Богу «у Дусі і правді». Ідеї Йоахима були відкинуті і засуджені, так як на доктринальному рівні він заперечив остаточність та неперевершеність місії Христа. Одним з перших, хто на теологічному рівні засудив ці ідеї Йоахима, був Тома Аквінський[10]. Тома не погодився, що існують три епохи в історії, Отця, Сина і Святого Духа, які крім того ще не поєднані з собою, але йдуть майже одна за одною, або вірніше – поступове настання наступної епохи попереджає поступове закінчення попередньої.

Згідно з Томою, в історії спасіння є дві епохи: Старого та Нового Завітів. Першу можна лише умовно назвати епохою Отця, пам’ятаючи про Слово Отця, яке вже діяло в Старому Завіті також. Другу також можна умовно назвати епохою Сина, не забуваючи, що Отець присутній у цій епосі не менш інтенсивно, ніж у першій. Натомість третя епоха настане після кінця Нового Завіту, тобто після кінця світу, тому це є, подібно як у Йоахима, есхатологічна і остання епоха, однак вона вже виходить поза рамки історії і йде у вічність, тобто мова про Царство Небесне. Назвати її епохою Духа було б важко, по-перше тому, що вся Трійця буде осередком Царства, а по-друге, Святий Дух так само діяв у першій епосі (Старий Завіт), як і в другій (Новий Завіт).

Святий Дух діє в Церкві завжди і діятиме до кінця віку. Історія Церкви – це історія Святого Духа. Звичайно, важко було б утримати тезу, яка деколи з’являлася в минулому в теології, що історія Святого Духа – це історія Церкви, беручи до уваги як територіальні, так і хронологічні обмеження видимого організму Церкви. Однак можна б сказати, виходячи якби з іншої сторони, що всюди там, де діє Святий Дух, у якійсь мірі присутня Церква, тобто присутній Христос.

На якій підставі можна так твердити? На підставі того, що всі люди – це діти Адама, тобто носії первородного гріха, а отже всі потребують спасіння. Далі, Христос помер на хресті за всіх людей, не лише за тих, котрі в Нього повірили чи Його прийняли. Але ще перед відкупленням Слово Боже воплотилося, «стало тілом», тобто прийняло на себе людську природу, природу Адама, прабатька всіх людей. Згідно зі стародавньою патристичної аксіомою, «все, що було прийняте, стало відкуплене»[11]. Тому Святий Дух, продовжуючи ту саму місію Христа, не може залишити більшу частину населення світу та більшу частину історії без своєї опіки. Він вів і веде до Христа всіх, Йому знаними дорогами і способами. Благодать спасіння, яку Христос дарував світу, дається у якійсь мірі навіть тим, які Христа не знають, але живуть згідно зі своєю совістю, тобто у християнському дусі початкового рівня.

Важливим також моментом взаємозв’язку Святого Духа і Церкви є розрізнення двох типів зв’язку. Є зв'язок, який походить від самого Духа, та є зв'язок, який походить від членів Церкви. Коли один і другий зв’язки покриваються, тоді це взаємозв’язок між Святим Духом і Церквою. Якщо йдеться про перший зв’язок, то він постійний, на віки. Це обіцяв своїм учням Ісус Христос: «І проситиму я Отця, і дасть Він вам іншого Утішителя, щоб з вами був повіки, Духа істини …» (Йн 14, 16-17). Так само Святий Дух перебуває і у всіх діях Церкви, які вона виконує inpersonaChristi, тобто від імені Христа, а це насамперед Святі Таїнства. Натомість, наш зв'язок зі Святим Духом залежить від нашого вибору, нашої відкритості на Його дію, нашої вірності Христу і Його словам. Дух завжди з нами, проте ми не завжди з Ним. Можна це ствердження розтягнути також на цілу Церкву: Святий Дух завжди є з Церквою і керує нею, але не всі дії Церкви є плодом керівництва, ради і присутності Святого Духа, деколи і то досить виразно видно чисто людські елементи в діях, як хоча б гріхи Церкви. Жоден гріх не походить від Святого Духа, однак Дух не полишає навіть грішну Церкву, так само як не полишає і грішну людину.

Крім того, важливим є досвід Святого Духа у Церкві. Не можна просто вдоволитися тим, що Святий Дух автоматично діє у Таїнствах, незважаючи на моральний стан служителя, тобто exopereoperato[12], тому що приклад служителя може відвернути інших від Святого Духа і Церкви Христової. Так само духовне життя є зовнішнім виразом дії Святого Духа, є Його плодами, які приносять ті, що перебувають з Ним у зв’язку. Брак духовного життя членів Церкви схиляє противників всілякої релігійної організації до критики видимої Церкви і часом до слушного нагадування про істоту християнства: це насамперед життя віддане Христу, це зодягнення у Христа, чи нарешті, це любов Бога понад усе і ближнього як самого себе. Без цієї істотної основи організація дійсно стає мертвою, бездушною, а також є згіршенням для світу. Той, хто живе у Дусі, навіть якщо його критикують, все одно правда на його стороні, той хто не живе Духом, правда найчастіше по стороні тих, що критикують.

Взагалі, коли говоримо, що віримо у єдину, святу, вселенську і апостольську Церкву, в принципі маємо на увазі віру в Святого Духа. Символ віри Нікео-Константинопольський схематично можна поділити на три основні частини: визнання віри в Бога Отця, Бога Сина і Бога Святого Духа. Саме у цій останній частині Символу, яка починається словами: «І в Святого Духа …», знаходиться віра у Церкву. Це тому, що Церква, передовсім є справою Святого Духа і являється не просто організацією, але чимось більшим, чимось видимим, але одночасно надприроднім. Тому цей факт вимагає віри. В жодну іншу організацію не має потреби віри, натомість в Церкву так. А віра завжди відноситься до невидимої і не доказуваної сфери. Це віра не в те, що церква є, існує, тому що це легко довести, це віра в те, що якби душею, суттю Церкви є Святий Дух, тому вона свята; що її Головою є Христос, тому вона єдина; що всі члени Церкви – це Тіло Христове, тому вона вселенська; і що її заснував наш Спаситель на фундаменті апостолів, тому вона апостольська. Всі ці основні чотири прикмети Церкви існують від початку по сьогоднішній день та існуватимуть до кінця віків завдяки Святому Духу, Який своєю постійною дією і своєю постійною присутністю робить Церкву таїнством.

Керування Церквою Святим Духом виражається також в непомильному навчанні Церкви. Церква сама визначала, коли і яке навчання треба вважати непомильним, для того, щоб не приймати таким кожне навчання Церкви. А отже, непомильно Церква навчає, коли збирається разом її повнота, тобто Собор, під головуванням наслідника Апостола Петра, тобто Папи і коли проголошує урочисто догматичний документ. Подібно Папи наділені харизмою непомильного навчання, коли проголошують вчення excathedra у справах віри чи моралі[13]. Віра в непомильність Собору чи Папи є саме вірою в те, що Святий Дух дає Церкві такий дар, щоб передавати Слово Боже, Євангеліє, вчення Христа сьогоднішньому світу і на сьогоднішній мові без зміни суті Євангелія та без деформування Божого плану спасіння. Дух Святий є гарантією непомильності слабких та грішних людей і це ще більше підносить Його авторитет і значення для Церкви.

[1] Пор. Дн 2. Пор. також ІІІ-й розділ даного опрацювання.

[2] Іриней, Проти єресей, ІІІ, 24, 1.

[3] Хоча можна з іншого боку називати Церквою всю ту сферу, де діє Святий Дух, тобто поза видимими структурами Церкви також. Наприклад, десь приблизно такою дорогою йшов Карл Ранер, говорячи про «анонімних християн».

[4] Йоан Золотоустий, Проповідь на П’ятидесятницю, І, 4, PG 49, 459.

[5] Пор. Йн 3, 16.

[6] Пор. Kasper W., La Chiesa come sacramento dello Spirito, в: La Chiesa luogo dello Spirito, c. 72.

[7] Спроби розділення місії Христа і Святого Духа з’являлися у різного типу крайніх міленаризмах, коли місія Христа, а отже і час даної Церкви, вважалися лиш певним етапом, після чого наступить інший, більш досконалий період Церкви, епоха Святого Духа. Типовим представником такого підходу був Йоахим Фіорський (+1202). Докладніше про його пневматологічне вчення буде мова в останньому розділі цього курсу.

[8] Йн 4, 23.

[9] Пор. Kasper W., LaChiesacomesacramentodelloSpirito, c. 75.

[10] Пор. Тома Аквінський, Сума Теології, I-II, qq. 106-114.

[11] Пор. Булгаков С., Невеста Агнца, Москва 2005, с. 287.

[12] Пор. Тридентський Собор, Декрет про Таїнства, DS1608.

[13] Звичайно, вчення про непомильність Папи є латинською традицією, яке остаточно було догматизоване 1870 року, на І Ватиканському Соборі. Християнський Схід, крім унійних з Римом Церков, не приймає цього вчення, вважаючи лише колегію Апостолів разом взятих та їх наступників, єпископів зібраних на Соборі, тобто повноту Церкви непомильною. Аргументи однієї і другої сторони виводяться зі Святого Письма, з Традицій Заходу та Сходу, однак до порозуміння поки що не дійшло. Основною проблемою, як здається, є підозра Сходу, що Західна Церква, навчаючи про непомильність Папи, керується не лише релігійними мотивами, але теж політичними. У всякому разі, Схід не вбачає у цьому якоїсь харизми, що дається Святим Духом з установи Христа кожному Папі, лише перевищення повноважень, які полягають на керуванні тільки західною частиною Церкви, а по відношенню до інших Церков Рим є primusinterpares, перший серед рівних. Справа примату, а заодно і всього, що з ним пов’язане, у тому числі і харизма непомильності, вимагає дальшого обговорення.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/71274/

Следующая новость
Предыдущая новость

Луцьке Хрестовоздвиженське братство відродили на Волині Качественная и недорогая мебель для вашего дома Участник АТО пронесет украинский флаг по паломническому пути "Эль Камино де Сантьяго" Близкий к РПЦ телеканал продолжает культивировать украинофобию Новый Год на Мальдивах – мечта, которая становится реальностью

Публикации